Археологія України - Залізняк Л.Л. - Походження, міграції та розвиток Кукутені-Трипілля

Тема 7. Культурно-історична спільнота Кукутені-Трипілля

Енеолітична доба України. Загальна характеристика

Навколо понять "енеоліт", "халколіт", "мідний вік", що є за змістом синонімами, впродовж останніх 50-ти років точаться жваві дискусії. Йдеться про те, чи був енеоліт окремою добою в археології, чи лише перехідним періодом між базовими в системі трьох епох кам'яною і бронзовою добами. Вирішується ця проблема з огляду на якість пам'яток того чи іншого регіону. Так, енеоліт відсутній в археології наших північних сусідів — Білорусі та Польщі, як і в лісовій зоні Євразії загалом. В Україні ж цю добу репрезентують блискуча спільнота Кукутені-Трипілля, її сусіди на заході та своєрідні культури Степу, дослідження яких ще триває.

Якщо поняття "мідний вік" є цілком однозначним, то терміни "енеоліт" і "халколіт" перекладаються як мідно-кам'яна доба. Ознакою її, на тлі розвиненої кременевої індустрії, була поява серій мідних виробів (знаряддя праці, зброя, прикраси), навичок ковальської справи та металургії. Просування енеоліту в Україну відбулося внаслідок міграції населення Кукутені-Трипілля на Правобережний Лісостеп із регіону Румунської Молдови. Мігранти частково асимілювали, частково відтіснили місцеве неолітичне населення на Північ та Схід. Зауважимо, що впродовж усієї доби енеоліту мало місце співіснування прибульців з неолітичними племенами. Частина з них (насамперед степовики) сприйняла технологічні досягнення доби й перейшла на енеолітичний ступінь розвитку. Мисливці та рибалки Полісся лишалися в добі неоліту практично до настання бронзового віку. Енеоліт, таким чином, синхронізується в Україні з середньою та пізньою фазами неоліту. Він став також важливою історичною добою, пов'язаною з розпадом пізньоіндоєвропейської мовної спільноти. У цьому епохальному процесі брали участь також племена, що населяли в V—IV тис. до н. е. терени України. Такої думки дійшли лінгвісти, а нині її активно підтримують археологи.

Хронологія енеоліту базується на серії радіовуглецевих дат із пам'яток Кукутені-Трипілля. Процедура їх калібрування дала підстави розширити часові рамки енеоліту України принаймні на 1000 років. Цей момент слід ураховувати, звертаючись до праць, що вийшли друком у XX ст., коли автори ще не користувалися каліброваними датами. Отже, доба енеоліту датується нині серединою VI—IV тис. до н. е. Зазначимо також, що найпізнішу фазу Кукутені-Трипілля (С-ІІ) сьогодні відносять до раннього бронзового віку. Слід також брати до уваги, що в узагальнювальних працях минулого століття локальні варіанти пізнього Трипілля та ямну культурно-історичну спільноту Степу відносили до енеоліту. Пам'ятки III тис. до н. е. вважали енеолітичними, а нині їх датують раннім і середнім періодами доби бронзи.

Походження, міграції та розвиток Кукутені-Трипілля

Проблема походження культур Кукутені та Трипілля хвилює дослідників від моменту їх відкриття. Спочатку з'явилася автохтонна гіпотеза походження трипільської культури, висловлена її відкривачем — киянином В. В. Хвойкою, пізніше — міграційна, сформульована одеським археологом Е. Р. фон Штерном. Конкретизація цих припущень відбулася після відкриття найдавніших поселень спільноти у ЗО—40-х роках XX ст. Ключовим моментом стало дослідження стратифікованих селищ культури Кукутені, насамперед Ізвоаре в Румунії, з нашаруваннями Прекукутені та Кукутені. На підставі отриманих даних румунські дослідники (Г. Шмідт, В. Думитреску) побудували періодизацію Прекукутені-Кукутені, яка стала базовою для створення обґрунтованої періодизації Трипілля. її здійснив, провівши розкопки на Верхній Наддністрянщині, О. О. Кандиба-Ольжич у 30-ті роки. Продовжила цю роботу російська дослідниця Т. С. Пассек. Наприкінці 40-х років вона запропонувала нову періодизацію пам'яток трипільської культури, якою користуються й понині. Здійснивши розкопки поселення Флорешти в Молдові, Т. С. Пассек установила генетичний зв'язок раннього Трипілля з неолітичною культурою Боян у Наддунав'ї. Класичні пам'ятки раннього Трипілля Лука-Врублевецька та Бернашівка розкопані українськими археологами С. М. Бібіковим та В. Г. Збеновичем у Середній Наддністрянщині. Наслідки їхніх досліджень зафіксовано у монографічних працях. Загалом же на теренах України виявлено 44 поселення раннього Трипілля (фаза А, за Т. С. Пассек).

З накопиченням нових матеріалів зникали підвалини автохтонної гіпотези походження трипільської культури. Останнім її захисником виступав В. М. Даниленко, який обстоював гіпотезу формування Трипілля на базі неолітичної буго-дністровської культури. Однак сьогодні вже є всі підстави стверджувати, що буго-дністровські племена не справили помітного впливу на мігрантів із Румунського Прикарпаття, які принесли на Середній Дністер і Південний Буг культуру Прекукутені. її називають нині культурою Прекукутені — раннє Трипілля, або ж прекукутенсько-ранньотрипільською культурою. Походження її розроблене румунськими археологами, оскільки найраніші пам'ятки фази Прекукутені І виявлені в басейні р. Сирет, лівої притоки Дунаю.

Причиною формування Прекукутені І було переселення носіїв неолітичної культури Боян із Лівобережжя Дунаю до Південно-Східної Трансільванії та Молдовського Прикарпаття. Складна взаємодія мігрантів із місцевим населенням культури лінійно-стрічкової кераміки, носіями культур Хаманджія, Кріш, Тордош зумовила формування синкретичного типу пам'яток Прекукутені І. Стабілізація цієї культури та рух її носіїв на схід спостерігалися на фазі Прекукутені II, коли вони перетнули Прут й утвердилися (тип Флорешти І) у долині р. Реут — правої притоки Дністра (Республіка Молдова). Тоді ж переселенці досягають Дністра і на його лівому березі засновують селище Бернашівка, найдавніше на теренах України (середина VI тис. до н. е.). За фази Прекукутені III відбулося освоєння Дністро-Бузького межиріччя та середньої течії Південного Бугу, остаточно оформилася прекукутенсько-ранньотрипільська культура, що відповідає Трипіллю А (рис. 1). Всі ці події відбулися ще в другій половині VI — на початку V тис. до н. е. Така схема формування культурно-історичної спільноти (далі — КІС) Кукутені-Трипілля є найбільш прийнятною серед фахівців.

Трипілля ВІ синхронізується з Кукутені А. Разом вони становлять наступний період розвитку, коли на базі прекукутенсько-ранньотрипільської культури локалізуються західна (кукутенська) та східна (трипільська) лінії розвитку КІС Кукутені-Трипілля. На етапі Кукутені А-В — Трипілля ВІІ формуються культури Кукутень і Трипілля в системі цієї спільноти. Умовну розділювальну лінію між ними позначено течією Дністра. На цей час трипільське населення займає басейни Верхньої Наддністрянщини та Верхньої Надбужанщини, а на північному сході виходить на правий берег Дніпра на ділянці Ржищів-Трипілля. Відбувалося поступове освоєння Правобережного Лісостепу.

Наприкінці середнього (ВІІ) та на початку пізнього (СІ) етапів трипільське населення продовжувало освоювати Північний Лісостеп. При цьому спостерігався приплив нових міграційних хвиль із Заходу, з теренів Молдови. Північно-західний вектор експансії спричинив масове заселення Верхньої Наддністрянщини й початок колонізації Волині під завершення фази ВІІ. В ареалі верхньодніпровської групи пам'яток розроблялися запаси високоякісного туронського кременю та родовища солі. Потужнішим виявився східний напрям міграції, що охопив середню і верхню течії Південного Бугу (Вінницька обл.) та Буго-Дніпровське межиріччя в межах Черкаської області. Тут унаслідок взаємодії прибулого (кукутенського) і місцевого (трипільського) населення утворюються середньобузька, косенівська й томашівська групи пам'яток. З останньою пов'язаний феномен поселень-гігантів, зосереджених у Тальнівському районі Черкаської області.

Рис. 1 Карта міграції носіїв культури Прекукутені — раннє Трипілля на терени України:

1 — поселення формативної фази; ІІ — поселення типу Ларга-Жіжія — Флорешти — Бернашівка; ІІІ — поселення Дністро-Бузького межиріччя та Надбужанщини; IV — перший етап міграції; V— другий етап міграції.

Поселення: 1 — Сфинту-Георге; 2 — Ерестегін; 3 — Банку; 4 — Борлешти; 5 — Траян-Дядул Вієй; 6 — Ізвоаре; 7 — Гігоєшти-Трудешти; 8 — Яси; 9 — Ларга-Жіжія; 10 — Вледені; 11 — Цигенаши; 12 — Кетрищ; 13 — Стольничени; 14 — Фундурь; 15 — Бернашівка; 16 — Флорешти; 17— Рогожами; 18 — Гайворон; 19 — Сабатинівка; 20 — Вишнопіль; 21 — Костянтинівка; 22 — Олександрівка (за В. Г. Збеновичем)

Надзвичайно важливе значення мав рух трипільського населення на північ від Росі. Між Россю і Стугною вивчено коломийщинську групу пам'яток, а далі на Північ, від Стугни до Прип'яті, поширилися пам'ятки чапаївсько-лукашівської групи. їхні носії перетинають Дніпро й опановують ділянку Лівобережжя від Переяслава-Хмельницького до Остра на Десні в Чернігівській області. Настала доба найвищого розквіту й консолідації КІС Кукутені-Трипілля (перша половина ГУ тис. до н. е.). Практично весь Правобережний Лісостеп тоді був заселений і поділений між племенами цієї спільноти.

Фінальним у розвитку КІС Кукутені-Трипілля став період СП, коли монолітність цього грандіозного явища, досягнута в попередній період, була остаточно втрачена. Під тиском степовиків трипільці втрачають Дніпро-Бузьке лісостепове межиріччя та Побужжя. На Дніпрі їм удалося утриматися лише в районі Києва, де зафіксовано софіївську групу пам'яток, яку, можливо, варто розглядати як окрему культуру.

Софіївська культура належить до завершального етапу КІС Кукутені-Трипілля й датується першою чвертю НІ тис. до н. е. Відомі чотири ґрунтові цвинтарі поблизу сіл Чернин, Червоний хутір, Софіївка та Завалівка Київської області, розташовані на піщаних дюнах уздовж краю борової тераси лівого берега Дніпра. Поховальний обряд — тілоспалення на стороні. Прах ховали в урнах або мішечках у ямах. У половині поховань виявлено знаряддя праці (крем'яні ножі, клинцеві сокири, рогові сокирки, ретушери, віджимники, прясла), зброю (кам'яні сокири-молоти, мідні сокири й кинджали, крем'яні та мідні вістря стріл), прикраси (мідні браслети й пронизки, намистини з бурштину, кості, каменю), кераміку (широкогорлі й біконічні горщики, опуклотілі посудини, конічні чаші, амфорки, мініатюрний посуд). Аналіз ритуалу дає можливість виділити чотири статевовікові групи (діти-підлітки, дорослі, чоловіки, жінки) і три соціальні страти серед населення софіївської культури.

Софіївське населення рушило далі на Захід, сформувавши західноволинську групу пам'яток. На Східній Волині, між верхів'ями Південного Бугу і середнім Дністром, локалізовано городсько-касперівську групу пам'яток. Нижче за течією

Дністра й у Дністро-Прутському межиріччі послідовно виділено вихватинську та гордінештську групи пам'яток. Частина трипільського населення із втратою родючих земель у Лісостепу змушена була спуститись уздовж Дністра до Степу, де між Дністром і Дунаєм фіксується усатівська культура з виразною орієнтацією на скотарське господарство. Втрата теренової цілісності, сегментація на ізольовані групи пам'яток, що простяглися ланцюжком від Києва до Волині, й далі, уздовж Дністра, до Чорного моря, обмежений діапазон контактів, зрештою, призвели до зникнення КІС Кукутені-Трипілля на початку III тис. до н. е.