Археологія України - Залізняк Л.Л. - Топографія, планіграфія та архітектура поселень

Археологічна спадщина Кукутені-Трипілля за обсягами накопичених та потенційних матеріалів є унікальною. її можна порівнювати з потенціалом античних міст Надчорномор'я, скарбами скіфських курганів чи міст Київської Русі. В ареалі спільноти відомі сотні поселень, досліджених більшою чи меншою мірою. Трипільські колекції зберігаються в багатьох музеях та наукових установах Європи, що ускладнює їх системне вивчення. Протягом останніх років пам'ятки Кукутені-Трипілля стали об'єктом хижацького пограбування з метою вилучення старожитностей на продаж (так звана "чорна археологія"), що завдає непоправної шкоди науковому вивченню цієї людності. Адже давні речі поза археологічним контекстом, тобто депаспортизовані, втрачають десь на 90% своє значення для науки. За відсутності поховальних пам'яток, відомих лише на стадії розпаду спільноти, саме поселення дають практично весь матеріал для її характеристики.

Відзначимо різний характер поселень культур Кукутені і Трипілля. Кукутенці могли упродовж сотень років проживати на одному й тому ж місці, яке поступово перетворювалося на грандіозний штучний пагорб (тель). Це дало можливість румунським археологам побудувати обґрунтовану періодизацію даної культури. Природні ресурси Румунського Прикарпаття могли забезпечити продовольчими ресурсами обмежену кількість населення. Тому надлишок людей час від часу відправлявся на схід, за річку Прут і далі, аж до Дніпра. Мігранти з Кукутені, а саме вони створили власне трипільську культуру, мабуть, не відчували особливого пієтету до новонадбаних земель, оскільки здійснювали тактику виснаженої землі. Заснувавши поселення, вони жили на ньому десь 50 років, виснажуючи ґрунти й вирубуючи ліси. Потім спалювали своє село, лишали знівечене довкілля й шукали нове придатне для життя місце, де й оселялися на кілька десятків років. Виснаживши чергове довкілля, вони знову рушали вперед у пошуках екологічно сприятливої ніші для побудови нового селища. Така система функціонувала впродовж багатьох сотень років. Цей грандіозний експеримент над довкіллям перетворив квітучий Південний Лісостеп на голий Степ, а роботящі трипільці посунули далі на північ. У підсумку українські археологи дістали у спадщину сотні одношарових короткотермінових пам'яток, датувати які допомогли румунські довготривалі стратифіковані поселення-репери.

Для трипільських селищ показовою була висока топографія на вододілах, мисах, природних підвищеннях у річкових долинах. Зрозуміло, що питанням безпеки приділялася особлива увага. З приходом трипільців уперше на теренах України з'являються укріплені поселення з ровами та валами. Серед них Козаровичі на північ від Києва, Маяки в гирлі Дністра, Жванець-Щовб на Середньому Дністрі та деякі інші. Вал на поселенні Жванець-Щовб на Дністрі був додатково укріплений камінням. Загалом же час побудови штучних укріплень припадає на період розпаду спільноти (кінець IV — початок III тис. до н. е.), як засіб порятунку у ворожому оточенні.

Забезпеченню потреб кругової оборони відповідала й планіграфія поселень. Житла будувалися віялом по колу, глухим торцем назовні та виходом з протилежного боку на середину селища, де містився спільний загін для домашньої худоби. Проміжки між житлами перегороджувалися парканами. Зростання кількості населення змушувало трипільців збільшувати кількість кілець жител, зводячи їх концентрично, з дотриманням заданої наперед схеми. Вже знято плани більш як 80 трипільських поселень різних періодів, від невеличких селищ раннього до поселень-гігантів пізнього періоду. Врахування природних особливостей підвищеного рельєфу місцевості призводило іноді до розміщення жител та господарчих споруд у формі овалу чи складнішої за конфігурацією форми (рис. 2).

Оскільки трипільці будували свої села на видноті, часто на вододілі, то особливості їхньої архітектури простежувалися з досить великої відстані. Реальну грандіозність наслідків праці трипільських будівельників удалося усвідомити після дешифровки генеральних планів поселень-гігантів, проведеної за матеріалами аерофотозйомок військовим топографом К. Шишкіним наприкінці 60-х років XX ст. Результати дешифровок перевірили геомагнітними зйомками та археологічними розкопками. Тоді науковий світ був уражений гармонійною продуманістю і масштабністю планування величезних населених пунктів. Деякі дослідники навіть наважуються називати їх п рото містам и (М. М. Шмаглій, М. Ю. Відейко та ін.), а більшість фахівців — поселеннями-гігантами. Найграндіозніші з них — Таллянки (450 га) та Майданець (275 га) — розташовані у Тальнівському районі Черкаської області. Площа пересічних селищ коливалася в межах 1—50 га. Внутрішній та зовнішні овали суцільної забудови на поселеннях-гігантах чергувалися з вулицями та кварталами всередині. На Майданці, зокрема, досліджено суцільну забудову так званої "житлової стіни" цих овалів. Глухі торці двоповерхових будівель із круглими вікнами на другому поверсі та горищі, що справляли незабутнє враження, робили ці населені пункти практично неприступними для непроханих гостей.

Перші мігранти з теренів Румунії та Молдови селилися на підвищеннях надзаплавних терас у землянках та напівземлянках, а обжившись, будували стаціонарні наземні житла. Ранній період представлений 70 житлами та іншими спорудами (8—15 на селище). Серед перших виявлених селищ — Бернашівка на Дністрі (7—9 споруд). Основний тип жител — наземні, прямокутні з каркасно-стовповою конструкцією, обмащені глиною. Житла зорієнтовані довгою віссю до центру селища, а в деяких випадках — до води. Приблизні розміри жител 5 х 10 м. Вхід розміщувався з короткого внутрішнього боку, долівка була земляною, а на рівні другого поверху в пізніших спорудах — дерев'яною, обмазаною глиною. Форма очеретяного даху — двосхила, іноді з рогатим оформленням порталу. Опалення здійснювалося за рахунок відкритих вогнищ та пересувних жаровень. Реконструкції жител проведено за матеріалами розкопок Ленківців, Тимкового, Олександрівки.

Розквіт трипільського домобудування припадає на середній та першу фазу пізнього періодів (4600—3500 pp. до н. е.). Площа окремих поселень збільшується до 100—300 га (Веселий Кут, Небелівка, Гордашівка). А згодом з'являються такі гіганти, як уже згадувані Майданець (площа — 275 га, 1575 жител) і Таллянки (площа 450 га, близько 2500 жител). Досліджено близько 450 жител середнього періоду. Серед них переважають наземні житла каркасно-стовпової конструкції, часто двоповерхові. Достовірні дані про землянки та напівземлянки відсутні. Площа жител 60—120 м2. Долівка земляна чи обмазана тонким шаром глини. Дах дво- або чотирисхилий, іноді з отвором для диму, критий очеретом. Опалювалися приміщення склепінчастою піччю чи відкритим вогнищем. Припускається існування культових споруд з поліхромним розписом стін іззовні та зсередини (моделька "храму" з Ворошилівки на Вінниччині, комплекс "М" Майданця).

Рис. 2. План поселення-гіганта кукутенсько-трипільської спільноти Таллянки, базований на геомагнітній зйомці:

1 — оселі трипільців; 2 — розкопки; 3 — могили ямної спільноти, побудовані на руїнах поселення; 4 — сучасні села Таллянки (вгорі) та Легедзинс (внизу) в Тальнівському районі Черкаської обл. (за В. О. Круцем)

На пізньому етапі (3500—2750 pp. до н. е.) площі поселень зменшуються (30—40 га), хоча окремі "селища-гіганти" ще відомі. Деякі з них були укріплені ровами та валом із частоколом. Класичні споруди глинобитно-каркасного типу поступово змінювалися напівземлянками та наземними житлами з дерева. Найпомітніші споруди розкопано на пізньому поселенні-гіганті Косенівка Тальнівського району (площа — 120 га). Комплекс жител 2—4 Косенівки ще частково зберіг вертикальну двоповерхову архітектуру зі склепінчастими печами на двох рівнях.

Житла трипільської спільноти привертають увагу не тільки довершеністю архітектурних форм, а й яскравим декором як зовнішнього, так і внутрішнього оформлення. Глиняні поверхні стін слугували чудовим тлом для ритмічних розписів. Горизонтально розташовані зони із дуг, кутів, спіралей створювали яскравий декоративний ефект. Моделі жител розвиненого періоду дають можливість глядачеві зануритися в інтер'єр трипільської хати зі склепінчастою піччю попід стіною, вервечкою горщиків поруч, фігуркою жінки на "робочому місці" біля груби та чотирипелюстковим вівтарем посередині. Дбайливо, зі смаком виготовлені й розписані моделі жител є самі по собі унікальними зразками мобільного мистецтва. Відкриті модельки могли слугувати переносними вівтариками. Саме вони найдостовірніше відтворюють інтер'єри жител (Полудня, Володимирівка), а закриті, можливо, використовувалися як осуарії для зберігання праху небіжчиків. Закриті модельки чудово відтворюють архітектуру та оформлення екстер'єрів споруд, зокрема — конструкції дахів, які практично неможливо встановити археологічним шляхом. Модель із Розсохуватки фактично підтвердила можливість спорудження двоповерхових трипільських жител. Утім, ця тема й досі лишається предметом гострих дискусій серед дослідників Трипілля. О.Г. Корвін-Піотровський, зокрема, послідовно обстоює думку щодо одноповерхової забудови трипільських поселень, хоча більшість фахівців підтримують версію існування системи двоповерхових споруд, особливо на поселеннях-гігантах.

Привертає увагу чотиристовпова закрита копія житла з поселення Ворошилівка, що розглядається як модель "рогатої" храмової споруди, пов'язаної з культом бика. Простінки моделі розмальовані парними знаками змій, закрученими у спіраль — визнаний символ родючості та дуалістичного світосприйняття. С. Гусєв зазначає, що модель була похована поблизу стіни трикамерної культової споруди, яка займала центральне місце й виділялася своїми розмірами. Споруда була пофарбована зсередини і ззовні червоною фарбою. Вище вже згадувався комплекс "М" Майданця з великим вівтарем у колонній залі. На поселенні Веселий Кут Черкаської області О. В. Цвек виявила житла з умонтованими в інтер'єр двоярусними горнами для випалювання посуду: на першому поверсі розміщувалася топка, а на другому — сушарня та робоче місце майстра-гончара.