Археологія України - Залізняк Л.Л. - Тема 13. Кіммерійці та їхні сусіди

Першим народом на території нашої країни, назва якого стала відомою завдяки писемним джерелам, були кіммерійці. Вони започатковують історію кочовиків у Північнопричорноморських степах.

Писемні свідчення про кіммерійців

Свідчення про кіммерійців в античних джерелах надзвичайно скупі. Найдавніші згадки про них знаходимо у славнозвісного Гомера (друга половина VIII ст. до н. е.). В "Іліаді" (XIII, 1—7) саме їх, мабуть, охарактеризовано такими епітетами, як "дивні гіппемолги" (доярі кобил), "галактофаги" (молокоїди), "бідні" (абії) і "найсправедливіші". В "Одіссеї" (XI, 13—19) уже фігурує цей етнонім, проте кіммерійці постають як міфічний народ, що мешкає на краю світу — на вході до царства Аїда, вкритого вічним мороком:

Врешті дістались ми течій глибоких ріки Океану.

Там розташовані місто й країна людей кіммерійських,

Хмарами й млою вповиті. Ніколи промінням ласкавим

Не осяває їх сонце в блакиті ясній світлодайне,

Чи віл землі воно йде у зоряні неба глибини,

Чи повертається знов до землі з неосяжного неба, —

Ніч лиховісна там вічно нещасних людей окриває.

(переклад Б. Тена)

Грецький історик Геродот (із цією визначною постаттю ми познайомимося пізніше) вважав кіммерійців автохтонним населенням Північного Причорномор'я або, в усякому разі, таким, що передувало тут скіфам (IV, 11, 12). Навала скіфів змусила їх полишити батьківщину. Переслідувані скіфами кіммерійці опинилися аж у Передній Азії, де воювали з Лідією та грабували іонійські міста (І, 6, 15). А пам'ять про них у Північному Причорномор'ї збереглася хіба що в назвах. І тепер ще у Скіфській землі, — писав Геродот, — існують кіммерійські укріплення і кіммерійські переправи, є область під назвою Кім мерія і так званий Боспор Кіммерійський (Керченська протока).

Хоча Геродот жив у V ст. до н. е., тобто значно пізніше описуваних ним подій, його версія викликає довіру, оскільки перегукується з давнішою. Мається на увазі поема Арістея із Проконнеса (друга половина VII ст. до н. е.) "Арімаспея", уривок із якої переказав Геродот (IV, 13). Той Арістей — мудрець і служитель культу Аполлона — описав свою подорож до країни ісседонів, що межувала з войовничими народами. Він, зокрема, повідомляє, що ісседонів вигнали з їхньої країни арімаспи (одноокі), ті, своєю чергою, потіснили скіфів, а вони — кіммерійців.

До цього додамо, що згадка про Боспор Кіммерійський та якесь кіммерійське місто є також в одного із попередників Геродота — Гекатея з Мілету (рубіж VI—V ст. до н. е.). А старший сучасник Геродота, знаменитий трагік Есхіл (525—456 pp. до н. е.), у "Прикутому Прометеї" згадує Кіммерійський перешийок (вірш 755). Та й пізніші автори однозначно пов'язують кіммерійців із Північним Причорномор'ям.

І все ж греки пізнали зухвалість цього народу, щоправда, не тут, а в Малій Азії. Найдавніший з відомих елегічних поетів Камін (перша половина VII ст. до н. е.) родом з Ефесу, де містилося одне з див стародавнього світу — знаменитий храм Артеміди (спалений Геростратом), був сучасником кіммерійського вторгнення у Малу Азію. Кіммерійці захопили м. Сарди (столицю Лідії), а потім зруйнували грецьке місто Магнесію й загрожували іншим. Поет виступив із закликом боронити батьківщину від зухвальців. Войовничих кіммерійців у цьому регіоні згадує також тогочасний поет Архілох. Цю інформацію продубльовано й пізнішими авторами. Так, за словами глави олександрійських поетів, ученого, що завідував бібліотекою Мусейона, Каллімаха (310—240 pp. до н. е.), ці вояки загрожували Ефесу, куди свавільний Лігдаміс привів величезне військо доярів кобил — кіммерійців, котрим не судилося вернутися до Скіфії (гімн "До Артеміди"). За елліністичною традицією, за це Лігдаміс був покараний — він помер від тяжкої хвороби.

Зауважимо, що визначний грецький географ та історик, блискучий знавець античної літератури Страбон (64 р. до н. е. — 24 р. н. е.), автор фундаментальної "Географії" (у 17-ти книгах), згадував про давнє, ще до Гомера чи за часів його життя, вторгнення кіммерійців у Малу Азію (І, 2, 9; III, 2, 12). Відлуння тих далеких подій знайшло відображення й у пізніших авторів.

Уточнити час перебування кіммерійців у Передній Азії та їхню участь у подіях тогочасної історії дають можливість клинописні джерела. Тексти, в яких згадується народ гіміррі, були виявлені в 1849 р. англійським офіцером Г. Лейярдом під час розкопок останньої столиці Ассирії Ніневії. Більшість із них походить саме із цього міста, де було відкрито, крім того, розкішний палац та бібліотеку Ашшурбаніпала, яка зберігається тепер у Британському музеї і відома як Куюнджицька колекція (Куюнджик — назва пагорба, що приховував руїни Ніневії). Учені незабаром ототожнили цих гіміррі з кіммерійцями античних джерел.

Перша згадка про кіммерійців сягає часів правління Саргона II (722—705), тобто останньої чверті VIII ст. до н. е. Тоді кіммерійці завдали нищівної поразки цареві Урарту Русі І. Ця подія набула розголосу через тривале суперництво двох країн. Саргон II, скориставшись цією поразкою, у 714 р. до н. е. завдав ще одного удару Урарту. Проте невдовзі (705 р. до н. е.) ассирійський цар сам загинув, найімовірніше, у битві з кіммерійцями. Після цього настає якесь затишшя, і за правління сина Саргона II Сінаххеріба (705—681) ніяких згадок про цих степовиків немає.

Свідчення про кіммерійців знову з'являються за правління Асархаддона (689—669). Кіммерійці-гіміррі з'являються на східних околицях Ассирії — в Манні і Мідії, де вступають у боротьбу проти Ассирії в союзі з мідійцями. Одне з таких зіткнень завершилося поразкою кіммерійського царя Теушпа. Уперше згадуються тут і скіфи на чолі з Ішпакаєм. Водночас інше угруповання кіммерійців діяло в Анатолії (Малій Азії), де першою постраждала від них Фрігія.

За правління Ашшурбаніпала, тобто з 660-х років, кіммерійці діють лише в Малій Азії, де на якийсь час вони стали провідною силою. В одному із документів ватажка кіммерійців названо "царем Всесвіту". Цар Лідії Гіг (саме за його правління почали карбувати перші у світі монети) доклав чимало зусиль, аби здолати їх, однак у 644 р. кіммерійці таки захопили Сарди, а сам Гіг загинув. Однак після смерті в 640 р. їхнього ватажка Дугдамме (Лігдаміс в античних джерелах), за правління його сина Сандакшатру, кіммерійці втратили колишню міць і зійшли з історичної арени. Неабияку роль у цьому відіграли також скіфи. Проте грізні кіммерійці закарбувалися у пам'яті тамтешніх народів, згадуються вони й у "Біблії".