Археологія України - Залізняк Л.Л. - Юхнівська культура

Східними сусідами милоградців були носії канівської культури, територія якої охоплює Подесення та Посейм'я, сягаючи на північному сході верхів'їв Оки. Назву їй дано за городищем поблизу с. Юхнове Чернігівської області, дослідженим Д. Я. Самоквасовим ще в 70-ті роки XIX ст. Проте виділено культуру М. В. Воєводським у 1947 р. Попри тривале дослідження пам'яток канівської культури вона є найменш вивченою. Остаточно не з'ясовано і її датування — за О. М. Мельниковською, десь приблизно VII—НІ ст. до н. е.

Знана ця культура насамперед за городищами, хоча в її ареалі відомі й селища. Яків милоградській культурі, городища невеличкі (0,2—0,5 га), і лише деякі мають трохи більші розміри (Шабалинівське — 3 га). Влаштовані вони на високих мисах, що визначало систему оборони: схили ескарпували, а вал та рів зводили з напільного боку. Відомі також городища, обнесені валом і ровом по периметру.

Городища різняться системою забудови. Деякі з них (Кудлаївське, Благовіщенська Гора) поділені дерев'яною стіною на дві частини: більша з них, на краю мису, була забудована, менша — вільна, очевидно використовувалася для утримання худоби. Відомі городища, де житлово-господарчі комплекси розташовано попід валом, а центральна частина також була вільною (Случевське). Не виключено, що деякі городища було забудовано повністю, а деякі використовувалися як схованки та місця проведення обрядів. Будівлі — наземні та дещо заглиблені — зводили з дерева (із вертикально встановлених кілків чи з плоту) і обмащували глиною. Відомі також споруди на зразок зруба. Окрім осель звичайного розміру, виявлено великі будинки, які є прикметною рисою канівської культури. їх розділяли перегородками на менші приміщення. Окрім городищ, розвідками виявлено й селища. Однак розкопки на них майже не проводили.

Поховальні пам'ятки юхнівської культури маловідомі. Йдеться про поодинокі виявлені на городищах поховання — кремації із вміщенням останків у ямі (Кудлаївське городище) або поховання у випростаному стані (Мезинське городище).

Керамічний комплекс юхнівської культури скромний і доволі одноманітний. Представлений головним чином горщиками видовжених пропорцій з високо розташованими плечиками та невеличким денцем або приземкуватими, роздутими в середній частині. Оздоблено його просто — рядочком ямок, насічок, відбитків нігтя на шийці чи по краю вінець. Інколи ямки скомпоновано в трикутники вершиною вниз (фона) чи у вертикальні або навскісні стовпчики, які утворюють горизонтальну смугу. Трапляються прокреслений та перлинний орнаменти. Валик не притаманний. Доволі численним є мініатюрний посуд (рис. 15).

Із глини виготовляли й інші речі. Особливо часто трапляються прясельця, на відміну від посуду яскраво орнаментовані, а також різних типів важки — у вигляді конуса, кулі чи "млинців" з отвором. Прикметною рисою юхнівської культури є так звані рогаті цеглини — з видовженими кутами.

Металевих виробів знайдено мало, і вони не оригінальні. Прикраси (шпильки, браслети, сережки) дублюють форми лісостепового населення. Виявлено тут також ажурні прикраси на зразок підгірцівських. Зрідка трапляються вістря до стріл скіфського зразка, а також залізні знаряддя. Для виготовлення різних виробів широко використовували кістку та ріг (голки, проколки, руків'я, стріли, амулети).

Походження канівської культури В. А. Іллінська переконливо пов'язувала з бондарихинською культурою. Справді, є всі підстави вважати, що натиск кочовиків з півдня та хвилі мігрантів із Правобережжя лісостепової Наддніпрянщини змусили бондарихинців полишити свою територію й закріпитися у Подесенні. Однак не варто ігнорувати й думку тих дослідників, які вказують на зв'язок канівської культури з попередньою лебедівською. Усі три спільноти — бондарихинська, лебедівська, а потім і юхнівська — за стилем культури належать до світу народів лісової смуги, можливо, балтського кола. Наявність спільних рис між ними свідчить про те, що боротьба за життєвий простір змусила консолідуватися бондарихинське та лебедівське населення, унаслідок чого й виникла юхнівська культура. Можливо, саме належність до іншого етномовного світу спричинила певну ізоляцію юхнівців, так само як і милоградців, від південних сусідів. В усякому разі речей скіфського зразка тут мало, а грецькі імпорти сюди не доходили.

Рис. 15. Юхнівська культура (за В. П. Левенком та А. Є. Аліховою)

Більшість дослідників схильні ідентифікувати юхнівців з "не скіфським племенем" меланхленів Геродота (IV, 20, 100—102, 107, 119, 125). Хоча юхнівська культура на тлі скіфської та скіфоїдних культур постає доволі скромною та одноманітною, вона є помітним явищем у східноєвропейській історії. Зведення численних городищ — а їх нині відомо сотні — вказує на значний потенціал цієї спільноти, нову організацію життя у боротьбі за життєвий простір. Деструкція у юхнівському середовищі була викликана формуванням і розширенням нових етнокультурних масивів, зокрема зарубинецької культури.