Археологія України - Залізняк Л.Л. - Пшеворська і зубрицька культури

Однією з найяскравіших культур Середньої Європи є пшеворська культура, що охоплює Центральну і Південну Польщу, а також західні райони України. На землях між Одрою і Віслою пшеворська культура відома від рубежу І П/П ст. до н. е. до V ст. н. е. Однак на території України вона існувала переважно упродовж заключних фаз пізньолатенського часу. Назву культурі дав могильник поблизу м. Пшеворська (Південно-Східна Польща), який досліджував на початку XX ст. К. Гадачек.

Для поселень характерні напівземлянки і наземні будинки стовпової конструкції з вогнищами в центрі. Крім звичайних поселень, у районі Свентокшижських гір відомі також великі виробничі центри з добування та обробки заліза. За походженням вони пов'язані з кельтською чорною металургією. Залізо і сталь широко використовувались при виготовленні різноманітних знарядь і зброї, побутових речей і прикрас, що, своєю чергою, забезпечило стрімкий розвиток сільського господарства та різних ремесел. Дещо пізніше чорний метал широко експортувався до Римської імперії. Свідченням активних торговельних відносин з римськими провінціями є античні імпорти у пшеворських похованнях — дорогоцінні бронзові, скляні та червонолакові посудини, скляні намиста, римські мечі та шоломи, а також численні скарби срібних монет уздовж "Бурштинового" шляху.

Основну увагу польські дослідники зосередили на вивченні могильників. Для пшеворської культури властиві великі безкурганні могильники з кремаціями та тілопокладеннями. Низка "князівських" поховань вирізняється багатим інвентарем.

Вважається, що пшеворська культура сформувалася на базі місцевої людності поморської та підкльошової культур під сильним впливом прийшлих германських племен із латенізованою культурою. На думку Й. Колєндо, який проаналізував свідчення Тацита і Птолемея, пшеворська культура належала східногерманському союзу лугіїв.

Давши коротку загальну характеристику культурі, зосередимося на пшеворських пам'ятках України. Вони розміщені у верхів'ях Західного Бугу, верхній та середній течії Дністра (рис. 1). Окремі поховання відомі також у Закарпатті.

Перші тілоспалення на території Галичини відомі з кінця XIX ст. У 1930— 1960-х роках пшеворські старожитності тут досліджували М. Ю. Смішко, І. К. Свєшніков, Г. І. Смірнова, В. Д. Баран. З 1970-х років систематичні розкопки у Подністров'ї та на Західній Волині ведуться Д. Н. Козаком.

На відміну від Польщі, пшеворські поселення в Україні вивчені краще, аніж могильники. Зазвичай вони невеликі (близько 0,5 га), розташовані на низьких терасах або мисах і складаються із трьох-п'яти жител, відкритих вогнищ та кількох ям-погребів. Житла — напівземлянки квадратної форми, з довжиною стіни 3—4 м, або наземні будівлі. Стіни мали каркасно-стовпову конструкцію і були обмащені глиною. Усередині житла розмішувалося вогнище, інколи трапляються глиняні або врізані у стінку котловану печі, а також земляні лежанки уздовж стін.

Поховальний обряд багато в чому нагадує зарубинецький, хоча лише два невеликі могильники (Звенигород та Гринів) розкопувалися цілеспрямовано. Рештки трупоспалення на стороні вміщували в урну, яка часто накривалася кам'яною плиткою, черепком, умбоном шита. Поруч клали побутові речі, знаряддя праці. Деякі з них містять сліди обпаду й, очевидно, супроводжували небіжчика на поховальному вогнищі. Гриневське поховання, що належало представникові племінної верхівки, супроводжувалося мечем у розкішних піхвах, прикрашених ажурною бронзовою бляхою, щитом, двома бойовими ножами, ножицями, наконечником списа тощо. За урну правив великий імпортний глек, виготовлений на гончарному крузі.

Керамічний комплекс пшеворської культури на українських землях мало чим відрізняється від матеріалів, що походять із Польщі. Він включає ліпні горщики, миски, кухлики, вази. Поверхня сильнопрофільованих горщиків нерідко комбінована: верх загладжений, а нижня частина хроповата. Лощений столовий посуд (різноманітні миски, вази, горщики) інколи прикрашався врізними геометричними композиціями (рис. 5). Лощена кераміка становить приблизно 20 %, як і на поселеннях сусідньої латенізованої культури — зарубинецької.

Речовий матеріал репрезентований металевими знаряддями праці (шилами, ножами, ножицями), зброєю (довгими мечами, частинами щита, наконечниками списів і стріл, шпорами), предметами одягу (пряжками, фібулами, підвісками). Із глини виготовлялися пряслиця, ллячки, тиглі тощо, із каменю — точильні бруски, зернотерки (рис. 6).

Пшеворська культура потрапила на територію України уже сформованою, тому період її існування у Подністров'ї та на Західній Волині був значно коротший, аніж у Польщі — від І ст. до н. е. до середини І ст. н. е. Починаючи з кінця І ст. н. е. пшеворське населення на західноукраїнських землях змішується з прибульцями — нащадками зарубинецьких племен і носіями липицької культури. На цій основі виникає нове явище — зубрицька культура римського часу. До іншої хвилі пшеворських міграцій належать одиничні поховання воїнів, що супроводжувалися зброєю, кінця II — початку III ст. н. е. (Капустянці, Петрилів, Млинів).

Рис. 5. Посуд пшеворської та зубрицької культур

Рис. 6. Пшеворська та зубрицька культури

1,5, 8, 11-16 – бронза; 2-4, 6, 7, 9, 10 – залізо; 17, 19, 20

Таким чином, пшеворські старожитності на території Волині та у Верхньому Подністров'ї змінюються зубрицъкою культурою, структурно подібною до пізньозарубиненьких пам'яток (рис. 4). Назва культури (раніше її називали воли но-подільською групою пам'яток) походить від с. Зубри поблизу Львова. Вона виділена Д.Н. Козаком у 1980-х роках, хоча деякі поселення цього типу досліджувалися й раніше.

Рис. 7. Ліпний посуд культурних груп III ст. до н. е. — II ст. н. е.:

1 — зарубинецька культура; 2 — пізньозарубинецькі пам'ятки; 3 — пшеворська культура; 4 — зубрицька культура

Площа поселень у цей час зростає до 1,5—2 га, порівняно з 0,2—0,4 га пшеворських поселень латенського часу. Селища утворюють гнізда, кожне з яких складається із трьох-восьми поселень. Відстань між ними становить 1—5 км. Докладно вивчені поселення Підберізці, Сокільники, Боратин, Линів складалися із чотирьох-шести жител. Будівлі в цілому подібні до пшеворських: представлені напівземлянками або наземними спорудами каркасно-стовпової конструкції. На кожне житло припадає від п'яти до 10 ям-льохів, що значно більше, аніж за попередніх часів.

Могильники зубрицької культури невідомі. Кераміка поєднує різні етнокультурні риси. Кількісно переважає ліпний посуд, що складається із кухонних горщиків, лощених столових мисок, а також кухликів та плоских дисків. Порівняно з пізньолатенським часом частка лощених посудин у складі керамічного комплексу зменшується до 6—10 %. Як форми, так і орнаментація посудин у різних сполученнях поєднують пшеворські, зарубинецькі та окремі липицькі елементи. Із зарубинецькою традицією пов'язано також поширення дисків-сковорідок, невідомих на цій території за попередніх часів. Гончарна кераміка інколи трапляється лише на зубрицьких поселеннях Подністров'я. Це сіроглиняний посуд липицької культури та провінційно-римський імпорт: амфори, сіро глиняні миски та червонолаковий посуд (рис. 5).

Знаряддя праці представлено невеликим набором предметів. Серед прикрас і предметів особистого вжитку — бронзові браслет і шпильки, фібули (похідні від гостропрофільованих, з високим приймачем та ін.), рогові гребені, скляні намистини, залізні ключі тощо. Зброя представлена кількома наконечниками стріл, списів, шпорою (рис. 6).

На думку Д. Н. Козака, зубрицька культура сформувалася у середині І ст. н. е. внаслідок інтеграційних процесів між носіями східної частини пшеворської культури і прийшлими із Прип'ятського Полісся групами населення зарубинецької культури. У Верхньому Подністров'ї у формуванні нової спільноти брали участь також дакійські племена липицької культури.

На Волині зубрицька культура функціонувала до кінця II ст. і припинила своє існування у зв'язку з експансією носіїв вельбарської культури. Пам'ятки на Верхньому Дністрі існували до початку III ст. і трансформувалися у локальну групу черняхівської культури типу Черепин.

Генетична спорідненість пізньозарубиненьких і зубрицьких пам'яток, присутність у кожній із цих культурних груп пшеворських і зарубинецьких елементів (рис. 7) дає підстави вважати їхніх носіїв частиною східноєвропейських венетів, про яких повідомляє Тацит наприкінці І ст. н. е.