Археологія України - Залізняк Л.Л. - Поховання ранньосередньовічних кочовиків і скарби

Пам'ятки кочовиків W—V1U ст. (гунів, аварів, болгар та ін.) поширені на величезній території від Центральної Азії до Західної Європи. На теренах України старожитності степовиків гунської доби (кінця IV—V ст.) представлені порівняно невеликою кількістю знахідок, оскільки центр "держави Аттіли" містився у Паннонії. Протягом останніх десятиліть їх вивчали І. П. Засецька і А. К. Амброз. На думку І. П. Засецької, гунські поховання за обрядом поділяються на три групи: поховальні пам'ятки зі спаленням або з культом вогню, трупопокладення під курганним насипом з конем або без нього, трупопокладення без насипу з конем або без нього. Найчисленнішими є поховання першої групи. У вогнищах знаходять кістки жертовних тварин, посуд. Най відомішим є спалення поблизу с. Новогригорівка на території сучасного Запоріжжя, досліджене Д. Я. Самоквасовим у 1884 р. Під кам'яними викладками були виявлені зброя, палені кістки людей і тварин, прикраси, посуд для тризни тощо.

Обряд трупопокладення у прямокутних ямах із досить багатим інвентарем походить від кам'яних склепів римського часу в Криму. Новацією у поховальному обряді є тюркський звичай уміщення у могилу шкури коня з кінцівками та черепом (рис. 30).

Різноманітна зброя гунів представлена довгими двосічними мечами, часто прикрашеними поліхромною інкрустацією. Панівною формою лука стає склад поскладена, про що свідчать кістяні обкладки середніх та кінцевих частин лука. Такій потужній зброї відповідали важкі трилопатеві наконечники стріл. Типовими для кінського спорядження є вуздечкові набори з накладок, бляшок ромбоподібних блях, наконечники. До гунської доби належить і поширення сідла жорсткої конструкції, про що свідчать різноманітні пластинчасті обкладки.

Основною рисою мистецтва цього періоду є ювелірні вироби поліхромного стилю, виготовлені з бронзи, обтягнутої тонкою золотою бляхою з кольоровими вставками зі скла та напівдорогоцінних каменів. Серед них прикраси головного убору — діадеми-вінці, колти, кулони, сережки, персні, наконечники гривен і поясів. Прикметними рисами убрання гунської доби є також пряжки з довгим язичком, масивні браслети та люстерка з центральною петлею. На території гунського союзу племен також набули поширення своєрідні казани — клепані, з тонкої бляхи, чи масивні литі, з рельєфним орнаментом і грибоподібними закінченнями ручок.

Після розпаду об'єднання Аттіли в середині V ст. основна частина гунської орди повернулася в Північне Причорномор'я, де писемні джерела згадують утигурів, кутригурів, болгар та ін. Вважається, що ці племена були частково або повністю тюркизованими уграми.

Пам'ятки кочівників VI—VII ст. представлені похованнями так званого сивашівського типу, яких налічується близько 30. Більшість пам'яток виявлено у Миколаївській, Херсонській та Запорізькій областях. Матеріали систематизував та частково увів до наукового обігу Р.С. Орлов.

Використовувалися переважно дві конструкції поховальних споруджень: фунтові ями овальної чи прямокутної форми з перекриттям на заплечиках та підбій, дно якого розміщувалося нижче, аніж дно вхідної ями овальної форми (рис. 30). Перекриття виготовлялося з кам'яних плит (Нова Одеса) або з дерева (Сивашівка). Вхід до могили закривався деревом чи кам'яним закладом.

Орієнтація похованих — найчастіше головою на північний схід. Під небіжчиком на дні ями зрідка трапляються каркасні носилки або ложе. Майже завжди до могил за тюркським звичаєм клали чучело (шкура) коня, від якого залишали череп та кінцівки. Його розміщували на дерев'яному перекритті могили або у вхідній ямі перед підбоєм. Зрідка трапляються поховання цілого коня. У деяких похованнях зафіксовано тільки горщик (кухоль, глечик) поблизу голови, одну-дві пряжки, поясний наконечник, ніж, зрідка намисто, зброю (лук та стріли).

Рис. 30. Культура кочовиків IV—VII ст. Головні етани розвитку

Такі пам'ятки зафіксовано не лише на півдні, а й на лісостеповому Лівобережжі. Вони представлені кількома поодинокими похованнями і невеликим кочівницьким могильником Рябівка 3 на Ворсклиці, що складався із п'яти поховань і перекривав більш раннє поселення пеньківської культури. Поховання Рябівки належали простим кочовикам (за антропологічними даними, тюркського походження). Вони майже безінвентарні, лише на двох скелетах виявлено бронзові браслети. Над чоловічими похованнями покладено кістки коня або частину кінської туші.

Інша група кочівницьких поховань вирізняється багатством інвентарю (Сиваське, Портове, Виноградне, Костогризове). Тут присутні зброя (палаші з Р-подібними петлями на піхвах так званого перещепинського типу, трилопатеві наконечники стріл, кістяні обкладки луків, берестяні колчани) та кінська збруя. Значно ширше представлено деталі костюма: "геральдичний" поясний набір із срібла, прикраси, взуття. Наявність у похованнях високохудожніх речей, прикрашених зерню та скляними вставками, фахівці пов'язують із участю болгарського в основі населення в аварських війнах із Візантією.

Особливу групу пам'яток Подніпров'я становлять так звані скарби з Малої Перещепини, Вознесенки, Глодос тощо. У Вознесенці на території сучасного Запоріжжя В.А. Гринченко у 1930 р. повністю розкопав чотирикутну ділянку розміром 82x51 м, обнесену валом із землі та каміння. Усередині огорожі у двох ямах знайдено "скарб", що складався із 58 залізних стремен, 40 вудил, 139 пряжок, семи стріл, ножів та ін. Ближче до дна лежали золоті та срібні речі (оздоби поясів, піхов та руків'їв шабель і кинджалів, бубонці, фігурки орла та лева — навершя візантійських штандартів). Усі ці речі було простромлено трьома шаблями.

Глодоський "скарб" у басейні Південного Бугу містився в ямі між двома паралельними лініями ровів. Тут виявлено золоті прикраси: ланцюг із медальйонами візантійського походження, браслети, персні, сережки, прикраси пояса, оздоблені сріблом деталі шаблі й кинджала, кінської збруї, дорогий срібний посуд тощо. Деякі з речей випалені у вогні. Поруч із дорогоцінностями виявлено кальциновані людські кістки.

У 1912 р. на околиці с. Мала Перещепина поблизу Полтави був знайдений скарб, що містив 25 кг золотих та 50 кг срібних виробів (усього їх налічувалося кілька сотень). Серед них — коштовний сасанідський і тюрко-согдійський посуд, зброя, предмети убрання, кінське спорядження, у тому числі й аварських типів, а також 69 золотих візантійських монет. Монограми на перснях "Куврат" і "Куврата патрикия", тобто кагана Куврата, дають підстави припустити, що частина скарбу належала Куврату або його нащадкові. Перещепинський комплекс вважають похованням, кенотафом або пожертвою.

На думку А. К. Амброза, усі зазначені вище комплекси є залишками казанських поминальних храмів, аналогії яким відомі у Монголії. В цілому вони датуються другою половиною VII ст. Взагалі, наявність трьох комплексів у компактному районі Полтавщини (Макухівка, Мала Перещепина, Нові Санжари) дає підстави припустити, що тут розміщувалася одна зі ставок каганів Великої Болгарії.

У зв'язку з "болгарською проблемою" варто згадати відоме Пастирське городище, що неодноразово досліджувалося археологами, зокрема В. В. Хвойкою. Пам'ятка датується кінцем VII — першою половиною VIII ст. Крім 50 напівземлянок і господарських споруд, в одній з яких було знайдено велику кількість обвугленого зерна, тут виявлено майстерні ковалів, ювелірів, гончарів. Феномен Пастирського, певним аналогом якому є Битицьке городите на Сумщині, пояснюється дослідниками по-різному. На думку О. М. Приходнюка, мешканці Пастирського городища були нащадками тих слов'ян, які в VI—VII ст. колонізували Нижнє Подунав'я та північно-східну частину Ватіканського півострова. З приходом туди болгар у 680 р. частина слов'ян змушена була повернутися на свої прадавні території, заснувавши Пастирське городище. І. О. Гавритухін і А. М. Обломський вважають, що Пастирське було ремісничим центром у складі Великої Болгарії, де мешкало слов'янське і кочове населення.

Крім Пастирського, у Степу відомо також два гончарні центри, де виготовлялася кераміка північнокавказьких типів. Неподалік від Запоріжжя, в балці Канцирка було досліджено 18 двоярусних горнів, де виготовлялися триручні глеки, одноручні кулясті глеки, глеки з роздутим тулубом і великі піфосо-подібні посудини. Подібні горни відкриті також на Полтавщині поблизу с. Мачухи. Дані центри найімовірніше діяли протягом VII ст., обслуговуючи кочові племена Великої Болгарії. Утім, не виключено, що вони продовжували функціонувати й пізніше, упродовж першої половини VIII ст., за часів Хозарського каганату.

Комплексів часів хозарської експансії кінця VII — першої половини VIII ст. у Причорномор'ї виявлено небагато. У селищах Яси новому на Миколаївщині та Портовому в Криму досліджено два поховання вершників із кіньми. Як відомо, Хозарський каганат був утягнутий у тривалу війну з арабами, яка тільки у 737 р. завершилася мирною угодою. За цей час частина болгарських племен разом із аланами відійшла у лісостепові райони Лівобережжя і в степи Приазов'я. Розпочався перехід до нового способу господарювання і формування нової культури — салтівської, про що йшлося вище.