Археологія України - Залізняк Л.Л. - Культура Київської Русі

Культуру слід розглядати як єдиний процес розвитку духовних і матеріальних її складових. При цьому типологічні особливості давньоруської культури можуть бути зрозумілими лише за встановлення ролі тенденцій і новаторства в культурно-історичному процесі східнослов'янського суспільства. З одного боку, на нього органічно впливав сам розвиток цього суспільства починаючи від часів формування державності, а з іншого — зовнішній чинник, що стимулював внутрішні творчі імпульси (Скандинавія, Візантія, Схід, Західна Європа).

Однією із складових, що характеризували рівень культури Київської Русі, стала писемність. Вона була відома слов'янам ще до зародження держави, коли вони використовували так звані "черги і різи". Це підтверджується й археологічними знахідками: на деяких із них — пряслицях, уламках посуду чи кістках тварин, фіксуються написи у вигляді рисок, знаків тощо. Іноді на одному пряслиці напис міг поєднувати такі знаки й кириличні літери.

Проникнення християнства сприяло виникненню письма, якого потребували і держава, і церква. За основу було взято грецький алфавіт, хоча це мало й певні незручності. Робилися спроби доповнити його спеціальними знаками з метою досконалішого передавання особливостей слов'янської фонетики. Спочатку в слов'янській чи руській азбуці додаткових літер було не 19, як у пам'ятках книжної писемності XI ст., а значно менше. Азбука, виявлена С. О. Висоцьким на стіні київського Софійського собору, складалася із 27 літер, із них 23 були грецькими, а решта призначалася для вираження слов'янських звуків (Б, Ж, Ш, Щ).

Після впровадження християнства набуло поширення удосконалене слов'янське письмо — кирилиця, яке витіснило стару писемність. Новими письменами створені видатні книжкові пам'ятки, але відомі й давніші написи на багатьох археологічних знахідках — пряслицях, горщиках, корчагах, голосниках, ливарних формочках та інших предметах домашнього ужитку. Трапляються вони й на металевих виробах, цеглі, стінах багатьох церков. Так, на одному з уламків із Київського Федорівського монастиря продряпано: "ОХО НАМО ПОПОМО" (ох, нам полам). Важливими пам'ятками писемності, знайденими в основному в північнослов'янських містах, є берестяні грамоти (на березовій корі давні автори робили різноманітні написи). На території сучасної України, у зв'язку з несприятливими кліматичними умовами, вони зафіксовані лише у Звенигороді на Львівщині. Про грамотність населення Київської Русі свідчать численні знахідки писал-стилів із заліза чи бронзи, якими виводилися знаки на дощечках, покритих воском, на бересті або штукатурці. Й хоча сліди писемності зафіксовані в основному в міських шарах, знахідка уламка горщика XII ст. на поселенні Автуничі з проханням допомогти рабу М... (Миколі, Ми-кулі?) свідчить, що грамотними були й дехто із сільського люду.

Оповідаючи про музику й театральні дійства слід звернути увагу насамперед на фреску "Скоморохи" у київському Софійському соборі, на якій зображено старовинний оркестр та акробатів із жердиною. Музиканти розташовані групами, відповідно до наявних інструментів. У прикладному мистецтві Київської Русі добре відомі зображення гуслярів і танцюристів на пластинчастих браслетах із Києва, Чернігова та інших міст, на срібній чаші XII ст. із Чернігова, а також на мініатюрах Радзивіллівського літопису.

Характеризуючи мистецькі твори того часу, зауважимо, що археологічні дослідження свідчать про істотний розвиток станкового живопису вже у XII ст. Зокрема, на території київського Михайлівського монастиря була досліджена спалена у 1240 р. майстерня художника, де виявлено набір маленьких горщечків для фарб, розтиральник, шматки бурштину — обов'язкового компоненту домішок до оліфи.

Ювелірне мистецтво посідало особливе місце у культурі Київської Русі X— XIII ст. Твори художньої металообробки за своєю інформативністю значно перевищували усі інші види мистецтва, в тому числі й архітектуру, живопис, скульптуру. Прийоми обробки кольорових металів уже розглядалися нами в сюжетах, присвячених ремісничому виробництву, як і різьблення по каменю, кістці та інших матеріалах. А перелік самих лише художніх виробів, чи бодай окремих зразків, зайняв би не один том (рис. 20).

Рис. 20. Браслети-наручі

Чимало знахідок входило до складу скарбів, захованих за часів воєнної загрози. У багатьох із них виявлено цілі гарнітури святкових та буденних уборів княгинь чи бояринь. Такий убір складався із вінця, з боків якого на ланцюжках (ряснах) спускалися колти-підвіски із намистин, медальйонів, нерідко виготовлених із золота. Пізніше, у XII—XIII ст., складається стилістично єдине убранство із тих же типів прикрас, що й золоті з емалями, але вже зі срібла з черню. Особливу увагу привертають колти (зірчасті, круглі, з ажурною каймою або з намистин, кульок, без кайми), сережки із трьома намистинами (ажурними, суцільними, із зерню або сканню), дужки ("аграфи"), скроневі кільця, шийні гривні, намиста, ланцюжки (плетені, із порожнистих бляшок або кілець), браслети з мотивами рослинного та геометричного орнаменту, із зображеннями птахів, людей, звірів, виті браслети (з чорненими наконечниками), персні, чаші й т. ін.

Утім, це лише один із "варіантів" у складі скарбів, хоча й досить насичений різноманітними виробами. У деяких із них були представлені елементи чоловічого вбрання, парадний посуд, коштовні християнські символи. Варто зауважити, що давньоруські ювеліри та їхні шедеври були відомі не лише на Русі, адже вони нічим не поступалися виробам зарубіжних майстрів, а нерідко й перевершували їх.

Як уже зазначалося вище, основним будівельним матеріалом на Русі було дерево, з якого зводилися не лише сільські житла, а Й численні різноманітні міські споруди, оборонні конструкції на державних кордонах, у замках та містах.

Протягом тривалих археологічних досліджень в Україні відкрито велику кількість жител давньоруського часу. За конструктивним способом зведення стін вони поділяються на каркасно-стовпові та зрубні (вінцеві). А за рівнем заглиблення у ґрунт — на землянки, напівземлянки та наземні. Каркасно-стовпові будівлі визначаються під час розкопок досить чітко за наявністю округлих ямок по периметру споруди (діаметр стовпів близько 45 см). Зрубні конструкції фіксуються за слідами нижніх вінець дерев'яних колод, із яких будувались житла (рис. 21).

Рис. 21. Садиба київського Подолу (реконструкція П.П. Голочка та В. О. Харламова)

За планувальною структурою вони підрозділяються на одно-, дво- і трикамерні. Найпоширенішим був перший тип. Однокамерний зруб (чи кліть) був основним житловим приміщенням; двокамерний складався із житлової частини й сіней; трикамерний — із хати, сіней і кліті. Саме цей тип житла пізніше в Україні дістав назву "дві хати через сіни". Вхід до них, зазвичай, улаштовувався з теплішої, сонячної сторони. Обов'язковим елементом кожної із таких будівель була стаціонарна піч, для спорудження якої, за відсутності на більшій частині території Русі каменю, використовувалася глина, що часто покривала дерев'яний каркас. Після випалювання він зникав, але залишалися його сліди.

Зрозуміло, що житло призначалося для перебування у ньому всієї сім'ї в нічний час, у непогоду та холодні пори року. Відносно невеликі його розміри (25—30 м²) свідчать про те, що значний час члени сім'ї перебували надворі, де виконувалася більша частина домашніх робіт. Будувалися також різноманітні господарські споруди, об'єднані в єдиний житлово-господарський комплекс — садибу. Навколо неї зводилася дерев'яна огорожа. В місті площа невеликих садиб не перевищувала 250—300 м², середніх — 600—700 м². Садиби багатих людей були набагато більшими.

Садиби в сільській місцевості з'явилися дещо пізніше від міських і значно перевищували їх розмірами. Дослідження останніх десятиліть дали підстави переглянути думку щодо примітивності й одноманітності забудови давньоруського села: тут, поряд із ординарними спорудами, виявлені й такі, що нічим не відрізнялися від міських. Вони належали, очевидно, представникам адміністрації феодала або верхівці сільської територіальної громади. Переважна більшість жител, у тому числі й у містах, — одноповерхові, але трапляються і двоповерхові, а деякі навіть мали три поверхи.

Серед основних господарських споруд — хліви, де перебувала худоба, приміщення для зберігання припасів, реманенту, сировини, майстерні, колодязі, виробничі площадки тощо.

Міська давньоруська вулиця з двох сторін була захищена парканами з ворітьми. На торгових місцях розмішувалися ряди крамниць та майстерень, що виходили на під'їзні шляхи і торгові площі. Основні вулиці сходилися біля в'їзних воріт, а також у районі торгової площі або церковного майдану. Вулиці та площі нерідко замощувалися дерев'яними колодами або плетеними гатями.

Уже на початковому етапі входження Київської Русі до світу європейської середньовічної цивілізації гут починає розвиватися будівельна справа і монументальна архітектура. При зведенні церков канонічним став візантійський хрестовобаневий тип храму. Вперше він був застосований при спорудженні Десятинної церкви. Після гворчої переробки зодчими Київської Русі він являв собою чітко визначену архітектурно-конструктивну систему споруди.

Рис. 22. Терем на чернігівському дитинці

(реконструкція М. В. Холостенка)

Важливу роль в оформленні внутрішнього простору церкви виконували мозаїка і фресковий розпис, що багатокольоровою гамою вкривали склепіння, стіни, стовпи. Одним із найяскравіших об'єктів у цьому відношенні — за майстерністю виконання, масштабами та силою художньої виразності — були фрески й мозаїки Софійського собору в Києві, що стали визначним явищем у світовому мистецтві.

Пізніше в архітектурі великих центрів дедалі більше починають проявлятися місцеві риси, що згодом розвинулися у школах зодчества окремих областей. Прикладом у цьому відношенні може слугувати Успенський собор XII ст. у центрі літописного Галича, який своїми розмірами поступався лише київському Софійському. Він був побудований із білого каменю у стилі галицької архітектурної школи. Це п'ятинефний, триапсидний храм, прикрашений фігурною та орнаментальною різьбою — масками, барельєфами, колонками і т. ін. Підлога викладена кам'яною плиткою. Неподалік від храму відкрито велике скупчення керамічних полив'яних плиток, котрі, мабуть, походять від первісної підлоги собору, знятої під час ремонтних робіт. Під час розкопок фундаменту відкрито кам'яний саркофаг, імовірно, поховання будівничого собору — князя Ярослава Осмомисла.

Усього в давньоруському періоді виділяють п'ять стильових етапів церковного будівництва. Окрім соборів, до монастирських ансамблів входили й інші споруди — трапезні, підсобні приміщення та ін. У деяких випадках до основних елементів забудови додавалися й печерні комплекси (Києво-Печерський, Ільїнський у Чернігові, Бакотський на Дністрі та інші монастирі).

Майже всі храми будувалися у хрестовобаневих традиціях. Проте були й винятки: зокрема, до кінця XII — початку XIII ст. відносять будівництво круглої ротонди навпроти Десятинної церкви. її стіни членували пілястри, а в центрі розміщувався круглий стовп.

На дитинці стародавнього Києва, окрім численних церковних споруд, археологічними дослідженнями виявлено залишки й кількох світських, на думку деяких дослідників, це були князівські палати. Одна із них, як свідчить техніка будівництва (відсутність у зв'язувальному розчині цем'янки та цегли-плінфи у підмурках), була споруджена навіть раніше за Десятинну церкву. План її цілком виявити не вдалося, хоча вважається, що за типом це була кругла ротонда, і визначають її як складову теремного палацу княгині Ольги.

Інший палац стояв поблизу західного фасаду згаданої церкви, по осі її входу. Він мав п'ятичастинну структуру, лише центральна частина його була квадратна, а бокові дещо витягнуті. Перед центральною частиною, оберненою до головного фасаду Десятинної церкви, розміщувалася галерея. Стіни членувалися плоскими пілястрами, всередині палац прикрашався фресковим розписом. Під час розкопок виявлено рештки різьблених мармурових та шиферних капітелей і деталей. На думку деяких фахівців, палац був резиденцією Володимира Святославича, тобто головною офіційною спорудою тогочасного міста.

У палацовому кам'яному будівництві, як показують матеріали досліджень, побутувало два типи споруд: великі, прямокутні у плані (X—XI ст.), й невеликі, квадратні, високі тереми, які, можливо, входили до ансамблю дерев'яних палацових комплексів (в основному XII ст.). Такі будівлі мали витоки в давньоруській дерев'яній архітектурі. Великі, прямокутні у плані, поділені на кілька відділень будівлі походять від ранньосередньовічних палацових споруд Візантії та Західної Європи. Мають певні аналогії і з архітектурними пам'ятками Ближнього Сходу. Тричастинні палаци, на основі аналогій у середньовічному палацовому будівництві та мініатюр Радзивіллівського літопису, мали вигляд видовжених, очевидно, двоповерхових будівель з баштами в центрі або з боків, можливо, з аркадами в першому ярусі та лоджіями у другому.

Залишки палацових споруд виявлені не лише у столиці Русі, а й у інших містах, зокрема на дитинці Чернігова. Але тут відомі й менші за розмірами кам'яні будівлі. Так, поблизу Спаського собору досліджено фундамент невеликого за розмірами, квадратного у плані терема. Знахідки, товщина стін та відносно невеликі розміри дають можливість реконструювати його як триповерховий терем, покритий свинцевими листами, багато прикрашений і розписаний фресками (рис. 22).