Історичне краєзнавство - Уривалкін О.М. - 3. РОЗВИТОК ІСТОРИЧНОГО КРАЄЗНАВСТВА НА ТЕРИТОРІЇ УКРАЇНИ ДО ПОЧАТКУ XX СТ.

Краєзнавство як наука про дослідження рідного краю і місцевої історії розвивалося разом з історією нашого народу. Джерела краєзнавства йдуть у глибину віків і беруть свій початок від народного

краєзнавства. Повідомлення про минуле поселень, невеликих містечок та міст здавна зберігалися в пам'яті народній. Невідомі народні "краєзнавці" були знавцями рідних місць. Свої знання історичного, географічного та господарського характеру вони передавали з покоління в покоління, тим самим зберігаючи спадкоємність в матеріальній і духовній культурі народу.

Краєзнавчі пошуки проводилися вже за часів Київської Русі. Збереглись описи найважливіших подій тих часів, мандрівок землепрохідців і купців, фольклорні твори. Ще автор "Велесової книги" писав: "Ми - не греки, не римляни, не перси, не варяги; ми є Руси! Тому маємо знати і шанувати землю свою, свою Вітчизну, своїх богів і батьків".

Багато цінної інформації про свій край зібрали служителі монастирів. Вони зосереджували її в так званих літописах. Літописи - описання по роках, ще їх називають аналами (від слова "ано" - рік). Практично всі наші знання з історії та життя русичів від найдавніших часів і до XII ст., їхні звичаї та обряди почерпнуті з літописів. Жоден народ не може похвалитися таким духовним надбанням. А це тільки окремі скалки, що дійшли до нас.

Деякі дослідники вважають, що першою повноцінною хронікою був літописний звід 996 р., в якому відчувалася певна продревлянська позиція (можливо, найдавніші літописи язичницького часу знищили християни).

Літописи в Київській Русі були дуже популярні. Записи велися майже в кожній церкві, монастирі. Вони відображали в основному місцеві події. Але були й офіційні літописці, які жили при княжому дворі й записували головні події. Літописи цікаві тим, що в них відображувалися події за роками, і тим, як літописці уявляли ці події. Літописці розповідали про історичні події в країні, про її зв'язки з іншими державами, але більш за все їх цікавила людина, її земне та позаземне життя.

Одним із таких літописів є всесвітньо відома "Повість минулих літ". Вона була написана монахом Києво-Печерського монастиря Нестором. В "Повісті..." багато свідчень про поселення слов'ян, заснування Києва, хрещення Русі, про сусідів: і друзів, і ворогів, про традиції та звичаї, про походи Олега, Ігоря і Святослава.

Багато в "Повісті..." епізодів про мужність та відвагу князів і дружини. Поряд з реальними історичними персонажами діють чаклуни. Нестор звертається до народних казок, легенд, сюжетів з Біблії. Продовженням "Повісті минулих літ" є Київський літопис 1118-1199 рр. і Галицько-Волинський - 1201-1291 рр. Поряд з історичною розвивалася церковно-житійна, філософсько-публіцистична, художня література. В 1056-1057 рр. було написане "Остромирове Євангеліє", в 1073 - "Ізборник" Святослава, в 1092 р. - "Київське Євангеліє". Деякі сучасні дослідники вважають, що в ХІ-ХІІІ ст. на території Русі у вжитку було близько 140 тис. книг, 200-300 назв. Крім того, було написано приблизно 95 літературних творів, включаючи першу працю географічного характеру - "Життя та подорожі Данила, настоятеля монастиря в Руській землі" (після 1108 р.), книгу з медицини "Аліма" (Мазі).

Відомі так звані "Літописи західноруські", або "Літописи Литовські" (вони писалися на території Великого Князівства Литовського). Є "Львівський літопис", він охоплює XV-XVІІІ ст. і закінчується історією Львівського братства.

Багату й цінну інформацію про Україну містять зарубіжні літописи та хроніки: кримсько-татарська ("Історія хана Іслам-Гірея III" Мехмеда Гаджі Сеная), німецька ("Театр Європи"), італійська (твори М.Бізачіоні) та ін.

Певного розвитку набуло краєзнавство у братських школах України (XVІ-XVІІ ст.). Книги і навчальні посібники були насичені краєзнавчим матеріалом, цікавими прикладами історичного характеру. Крім того, в XVІ-XVІІ ст. краєзнавчі повідомлення почали використовуватися представниками влади при розмежуванні державних кордонів, опису дворів та земельних угідь, при стягуванні податків, будівництві фортець, міст тощо.

У XVІ-XVІІ ст. українські літописи писалися в різних містах України, в основному козацькою старшиною. Освічені люди ставали

свідками неймовірно цікавих та яскравих подій і прагнули розповісти про них. Частину цих подій вони бачили самі, а інколи навіть брали в них участь. Решту вони добудовували на основі записів у щоденниках та розповідей очевидців подій, козацьких та польських хронік, духовних та світських літописів, офіційних документів. "Летописец, или описание краткое знатнейших действ и случаев, что в котором году деялось в Украйне" - Лизогубова літопис, складений у XVII ст., відображає історію XVІ-XVІІ ст. "Літопис Самовидця", або "Літописець про початок війни Хмельницького" у розповідає про події Визвольної війни до початку XVIII ст.

"Повість минулих літ" - найдавніший серед давніх літописів, що збереглися до наших днів. Названий так за вступним реченням: "Ось повісті минулих літ, звідси пішла Руська земля...". Літописання в Київській Русі розпочалося наприкінці X - початку XI ст. Порічні статті з часом були об'єднані в перший давньоруський літописний звід 1037-1039 рр., створений за часів Ярослава Мудрого (1019-1054). Згодом було складено Новгородський звід (1050) і два київських (1073 і 1095). "Повість" мала три редакції. Перша, ймовірно, складена Нестором літописцем у Києво-Печерському монастирі приблизно 1111-1113 рр. (не збереглася). За розпорядженням князя Володимира Мономаха (1113-1125) літопис було відредаговано у Видубицькому монастирі (1116 і 1118). Для сучасників збереглася редакція 1118 р. "Повість" є основним джерелом з історії східного слов'янства і Київської Русі з перших століть нашої ери до початку XII ст.

Літопис Самовидця - одне з найдостовірніших літописних джерел XVII ст. Написаний очевидцем, він несе в собі факти з історії українського, російського, білоруського польського та інших народів другої половини XVII ст.

Місце написання і автор літопису невідомі. В історичній літературі є версія, що автором міг бути генеральний підскарбій, представник ніжинської старшини Роман Ракушка-Романовський. Оригінал літопису не зберігся, він відомий в різних копіях XVIII ст. Уперше опублікований в 1846 р.

Ракушка-Романовський Роман Ониськович (1622-1703). Місце народження не відоме. В 20-х роках XVII ст. його батько прибув до Ніжина "на слободу" з села Романівка Брацлавського воєводства. У 1649 р. - козак першої сотні Ніжинського полку. В 1654-1655 рр. - "ревізор скарбу військового в полку Ніжинськім".

У 1656 р. Ракушка під Ригою в царському таборі, а в травні 1657 р. як козак проживає в Ніжині. В 1658 р. в ранзі ніжинського сотника бере участь у переговорах І.Виговського з кримським ханом. У 1659 р. - полковий суддя. У1660 р. виконує дипломатичні доручення, у 1663 р. підтримує Я.Сомка і В.Золотаренка, але на "Чорній раді" переходить на бік І.Брюховецького і стає генеральним підскарбієм. У 1665 р. деякий час виконує обов'язки наказного Ніжинського полковника. У 1667 р. у зв'язку зі смертю І.Брюховецького кар'єра зупиняється. В кінці 1668 р. з'являється на Правобережжі у сані священика (брацлавській протопіп).

У 1670 р. - посланець гетьмана Петра Дорошенка і митрополита Й.Тукальського до царградського патріарха Мефодія, в якого добивається церковного прокляття на гетьмана Д. Многогрішного. Після цих подій слід Ракушки на деякий час загубився. З 1676 по 1703 рр. живе в Стародубі та служить священиком Миколаївської церкви.

"Літопис подій у Південнозахідній Росії" Самійла Васильовича Велична охоплює XУИ-ХVIII ст. Насиченість літопйсу офіційними документами, джерелами з історії Турції та Польщі, записками сучасників та особистими спогадами роблять цю працю виключно цікавою.

"Действие презелъной и от начала поляков кровавшой небывалой брани Богдана Хмельницкого гетмана Запорожского с поляки", - написав Григорій Іванович Грабянка. Відомі понад 20 списків літопису. У ньому розповідається історія України з найдавніших часів (тобто від "Повісті минулих літ") до кінця 1708 р. Літопис настільки цікавий, що у 1734 р. на його основі була видана книжка з історії України під назвою "Краткое описание Малороссии".

У 1699 р. написав "Летописець си есть Кроника" ієромонах Іллінського Чернігівського монастиря Леонтій Боболинський.

Навряд чи можна скласти достатньо цілісне уявлення про минуле українських земель, не ознайомившись з їх списками, зробленими в

давнину іноземними мандрівниками: дипломатами, купцями, вченими, котрі дбайливо нотували як власні враження від побаченого, так й інформацію, видобуту ними з різноманітних джерел.

Цікавий щоденник подорожі Михайла (Михалона) Литвина, який в 1550 р. був в Україні й подав відомості про Київ та особливо багато - про ґрунт і природні багатства Києва, Київщини й усього Придніпров'я. (Вважають, що під цим псевдонімом оприлюднив свій твір литовець Венцеслав Миколайович, секретар великокняжої канцелярії). Мартін Груневег - уродженець Гданська, юнаком у складі групи львівських купців був переїздом у Києві в жовтні 1584 р. По двадцяти роках він описав цю подорож у мемуарах, цінних не тільки своєю ґрунтовністю, а й замальовками на полях рукопису, що дозволяють реконструювати загальний вигляд Києва й окремих його частин та будівель. Блез де Віженер (Blaise de Vigenere), дослідник і археолог, у своїй книжці "La description du Royaume de PoLogne", виданій у Парижі в 1573 p., дав історико-географічні відомості про Галичину, Волинь, Поділля. Еріх Ляссота (Erich Lassota von Steblau) - посол імператора Рудольфа II до козаків, побувавши на Запорозькій Січі (1594) залишив цікаві спогади про свою подорож. Відомості про козацький побут подає також поляк Папроцький (1544-1614) у своїй книжці, виданій в 1599 p. (Panosza ta jest wystawienie paniat ziem ruskich і po- dolskich). Гійом Левассер де Боплан (Guiilante Le Vasseur de Beaupl- an) - французький інженер і військовий, який 1650 p. видав першу спеціальну працю про Україну і козаків "Опис України, кількох провінцій Королівства Польського, що тягнуться від кордонів Московії до границь Трансільванії, разом з їхніми звичаями, способом життя і ведення воєн". Альберт Віміна (Alberto Vimina) - посол Венецької Республіки, який був в Україні, в 1650 р. залишив рукописну "Реляцію" про походження і звичаї козаків. Одним із найбільш обширних описів України є щоденник подорожі архидіякона Павла Алепського (з міста Алеппо в Сирії), який разом зі своїм батьком Антіохійським патріархом Макарієм III подорожував Україною 1654-1656 pp. В його записах арабською мовою є відомості з історії, поєднані з легендами; описує він також господарство, побут, матеріальну культуру, освіту, церковне життя, релігійні обряди та церковне мистецтво.

Фрацузький офіцер П'єр Шевальє в 1646 р. командував загоном завербованих французьким урядом українських козаків, на чолі якого брав участь в облозі Дюнкерка. На початку Визвольної війни українського народу був секретарем французького посольства в Польщі.

В 1662-1663 pp. за дорученням Людовіка XIV вдруге завербував українських козаків у французьке військо. В 1663 р. у Парижі видав книгу про Україну "Історія війни козаків проти Польщі".

Краківський канонік, історик і географ Мацен (Матвій Мєховськии) у "Трактаті про дві Сарматії" (151 7) описав райони верхів'я та середньої течії Дніпра, степи між Дніпром і Волгою.

В "Книге Большого Чертежа", складеній у Розрядному приколі в Москві, 1627 p., подано відомості про Лівобережжя і Середнє Придніпров'я, згадуються також десятки стародавніх городищ і курганів, які служили в обширах України певними географічними орієнтирами, і отже були добре знані серед місцевого населення.

У першій половині XVII ст. питання краєзнавства висвітлюють так звані місцеві літописи. Найвизначнішим узагальнюючим літописом є "Густинський літопис" (від Густинського монастиря с. Густині Прилуцького району. Заснований на початку XVII ст. на землях кн. Вишневецьких ). в якому висвітлюються події періоду Київської Русі - до 1597 р.

У 1674 р. у друкарні Києво-Печерської лаври був виданий "Синопсис, или краткое собрание от различных летописцев о начале словено-российского народа" - перший нарис історії України. (За спостереженнями Г. Толочка, становить скорочений виклад українського хронографу з додачею текстів Густинського літопису). Він охоплював події від найдавніших часів до останньої чверті XVII ст. Укладання “Синопсису” вчені пов'язують з іменем І. Гізеля (1600-1683) – ректора і професора Києво-Могилянської академії. Перевидавався твір близько 30 років і розповсюджувався не лише в Україні, Росії, але й за кордоном. До ХІХ ст. був офіційним підручником вітчизняної історії, в ньому показане спільне походження східнослов'янських народів від давніх племен, об'єднаних Київськими князями.

Проте становлення історичного краєзнавства нерозривно пов'язане з історичною наукою і відноситься до епохи перетворення початку XVIII ст. Указом Петра І від 13.02.1718 пропонувалося доповідати про будь-які цікаві знахідки краєзнавців царю і нагороджувати за пошуки старовини у своєму краї. Пізніше державній і церковній владі було запропоновано "прежний жалованные грамоты и другие куриозные (любопытные) письма" переглянути, переписати і доставити о Сенат та Синод. Тим самим було визнано державну значущість місцевих пам'яток старовини.

Історична довідка

Густимський літопис - український літопис початку XVII ст. Оригінал не зберігся, авторство достовірно не встановлено. За твердженням деяких дослідників, його склав 1623-1627 рр український культурний і церковний діяч З. Копистинський Відомі дві редакції літопису. Одна з ник була створена, очевидно, в І половині XVII ст.. Починається вона словом “Літописець”. Друга редакція під назвою ”Кройника” була переписана в Густинському монастирі, що біля м. Прилук ієромонахом М. П. Лосицьким. На підставі широкого кола джерел історія України в ній викладається з найдавніших часів до 1597 р. Це оригінальна історична праця про внутрішнє становище України, її зв'язки з Росією, про політику литовських князів, шляхетської Польщі та Туреччини, про напади турків і татар. Закінчується трьома розділами "Про походження козаків", "Про запровадження нового календаря", "Про початок унії". В основному розділі літописець викриває верхівку православного духівництва України і Білорусії, яка зрадила свій народ і уклала з шляхетською Польщею і Ватиканом Брестську церковну унію 1596р

У передмові до літопису переписувач підкреслює значення для людини традицій його народу. Він закликає співвітчизників розширювати історичні знання і передавати їх наступним поколінням "Кожному чоловікові читане історії єсть барзо потребно". - говорить автор.

Професор Київського університету Н.Іконніков у XIX ст. з цього приводу сказав: "Только с изданием материалов местных архивов выясняются многие стороны нашего общественного быта, черты нравов разных классов общества, религиозных явлений народной жизни, характер административного управления ближайшего к нам времени".

Серед краєзнавчих джерел чимале місце посідають урядові переписи населення. Вони нагромаджували статистичні та інші відомості про стан ремесел і промислів в Україні. Найповнішим був перепис 1765 1768 рр., що відомий в історії під назвою "Румянцівського опису Малороси" - від прізвища генерал-губернатора України графа И.Румянцева. Опис було проведено з метою чіткого окреслення станів, припинення переходу селян і збільшення прибутків до скарбниці, отже, з метою зміцнення державної влади. Було розроблено ряд інструкцій, зокрема інструкція опису міст передбачала визначення географічного розташування міста, характеристику його укріплень (міських земель), ярмарків, торгів тощо.

Значну роль в накопиченні знань про окремі регіони України зіграли "Описи Лівобережної України XVІІ-ХІХ ст.". Вони складалися за єдиною програмою, де, крім характеристики природних умов та економіки, передбачались і питання місцевої історії.

Програма економічно-географічного опису Російської імперії, здійснювана в останні роки царювання Катерини II, потрапила в Україні на підготовлений ґрунт. Величезний попит на краєзнавчу інформацію з боку урядових та місцевих органів управління знайшов відгук у середовищі української інтелігенції. XVІІІ-ХІХ ст. в Україні - один з періодів активного самопізнання й самовизначення. Такі процеси в суспільстві завжди супроводжуються загостреним інтересом і до навколишнього світу, і до історії.

"Черниговского наместничества топографическое описание" Афанасія Шафонського; "Опис Чернігівського намісництва" Дмитра Пащенка; Описи Харківського намісництва 1785 та 1788 рр., Новгород-Сіверського намісництва Андрія Пригари; "Опис Київського намісництва" Василя Новгородцева тощо - цінні історичні джерела - з'явилися не тільки і не стільки через замовлення "зверху", скільки завдяки безпосереднім виконавцям на місцях, які підготували для них досить ґрунтовну джерельну основу.

Особливий інтерес виклика "Черниговского наместничества топографическое описание" А.Шафонського (написане 1786 р., видане 1851р.).

Син сотника Афанасіїї Шафонський (1740-1811) народився на Чернігівщині, в Сосниці. Він був високоосвіченою, ерудованою людиною, своєрідним енциклопедистом. Мав диплом доктор а наук з філософії, медицини та проблем освіти. За життя здобув славу і як вчений, і як практик. На посаді лікаря, наприклад, перебував у складі російських військ під час російсько-турецької війни в 1768-1774 рр. Як учений був відомий в Росії й далеко за її межами. Лейденський, Страсбурзький та Галльський університети схвалили його диплом і ступінь доктора.

Рукопис А.Шафонського про Лівобережжя, над яким вчений працював два роки, налічував понад тисячу сторінок. Він складається з

двох частин. Перша, яка становить приблизно п'яту частину всього твору, - історико-географічний опис, головним чином - огляд історії України з давніх часів до ліквідації автономного устрою й створення намісництв на Лівобережжі. Друга частина включає власне топографічний і статистичний опис Чернігівського намісництва. За формою ця частина становить відповіді на запитання, але відповіді надзвичайно широкі. Вони дають загальну характеристику намісництва та повітів, відомості про географічне положення, про ріки, озера, ліси, клімат, рослинний і тваринний світ, поштові дороги. Детально описується адміністративна система управління. Значне місце в описі відводиться характеристиці землеробства, становища міст, мануфактури, ремесла, торгівлі тощо.

Шафонський Афанасій Филимонович (1740-1811)- історик, економіст, статистик, етнограф, лікар, дійсний статський радник. Син сосницького сотника Филимона Шатили. Закінчив три закордонні університети: в Галле, Лейдені та Страсбурзі, був затверджений у вчених ступенях доктора права, філософії та медицини. Після навчання повернувся до Росії, з 1763 р. працював лікарем у російській армії. У 1766 р. був переведений до Москви старшим лікарем шпиталю (згодом став головним лікарем міста). В 1770 р. перший розпізнав "морову язву", розробив заходи боротьби з нею. В 1774 р. видав книгу "Описание моровой язвы, бывшей в столичном городе Москве с 1770 по 1772 годы, с приложением всех для прекращения оной тогда установленных учреждений", яка була перекладена іншими мовами. З 1782 р. після організації Чернігівського намісництва Шафонський - радник Чернігівської кримінальної палати, а згодом - її голова й генеральний судця. З 1796 р. виходить у відставку. В 1786 р. Шафонський написав "Чернігівського намісництва топографічний опис з коротким географічним та історичним описом Малої Росії, з частин якої це намісництво складено", та ця робота побачила світ лише у 1851 р.

А.Шафонський, окрім опрацювання відомостей, які надсилали з місць повітові справники і землеміри, та особистого об'їзду низки міст та повітів, на відміну від своїх попередників ретельно простудіював усю наявну на той час історичну літературу (літопис Нестора, хроніку М.Стрийковського, Синопсис та ін.). В його розпорядженні була й багата власна книгозбірня, кілька рукописних пам'яток старшинсько-козацького літописання. Крім того, А.Шафонський наполегливо "выискивал по монастирям и по архивам присутственных мест разные записки, сведения, принадлежащие к малороссийской истории". Так, він посилався на виписку із земельних книг Чернігівського воєводства 1645 р., що збереглася у фамільному архіві поміщиків Бакуринських, актові книги Галицького магістрату та інші джерела. Малоросійський губернатор А.Милорадович ще на початку роботи над топографічним описом звертався до єпископа Чернігівського і Новгород-Сіверського Феофіла з проханням посприяти А.Шафонському, адже йому "необходимыми могут быть собрания из древнейших описаний, а особенно касательно города Чернигова, какие только могут найтись в кафедральном у вашего преосвященства монастыре". У своїй відповіді владика повідомив, що потрібні А.Шафонському книги й рукописи наявні у бібліотеці Чернігівської духовної семінарії, звідки їх "за розпискою" видають дослідникам. Пильну увагу А.Шафонський звернув на архітектурні та археологічні старожитності краю, пам'ятні місця й урочища, "как знамениты по каким-нибудь историческим происшествиям". Під час поїздок Чернігівщиною дослідник виявив "многие курганы, шанцы и древние земляные города и замки, как-то около Зенькова, Гадяча, Ромна, около реки Сулы и в Нежинском уезде в селе Дорогинке". Причому він прагнув критично проаналізувати інформацію, зіставити різні точки зору на ту чи іншу подію.

А.Шафонський спромігся створити першокласну на той час іс- торико-краєзнавчу працю, яка поклала початок систематичному вивченню минулого Чернігівщини. Відтак з його іменем цілком слушно пов 'язують становлення історичного краєзнавства як наукової дисципліни. Свою працю автор сподівався презентувати Катерині II з нагоди її подорожі на Україну. Але доля розпорядилася інакше. Рукопис потрапив після його смерті до спадкоємців. Син - колезький радник Григорій Шафонський - передав його видавцю, та праця побачила світ набагато пізніше. У 1851 р. працю А.Шафонського було видано заходами голови Київської археографічної комісії М.Судієнка. Відтоді ця книга більше не передруковувалась і давно вже стала бібліографічною рідкістю.

Далі розвиток краєзнавства пов'язаний з адміністративно-територіальними реформами наприкінці 90-х років XVIII - початку XIX ст., які стимулювали оформлення описово-статистичних документів, зокрема матеріалів історично-географічного та економічного обстеження Лівобережжя.

Перша з реформ розпочалася за указом Павла І від 30 листопада 1796 р. "О восстановлении в Малороссии правления и судопроизводства сообразно тамошним правилам и прежним порядкам". Згідно з указом замість намісництв створювалися губернії, зокрема на Лівобережжі - Малоросійська губернія.

18 грудня 1796 р. призначений малоросійським генерал-губернатором С.Вязмітінов надіслав до губернського правління "Предложение" з переліком відомостей, які необхідно зібрати (питання це були краєзнавчого характеру):

1) "...точные засвидетельствованные копии до всех тех прав и обрядов, по коим Малая Россия прежде управляема была, как равно и с височайших имянных рескриптов, грамот и указов (Сената), до сего предмета относящихся";

2) "...в каких именно городах, крепостях или местечках существовали прежде земские и подкоморские суды, какие именно к ведомству каждого принадлежали селения, сколько в них ныне числом душ и какого рода";

3) "...именные списки всех чиновников, ныне при должностях состоящих, так же и приказных служителей";

4) генеральні карти територій, що увійшли до складу Малоросійської губернії "...с означением всех городов, крепостей, местечек и деревень, дорог и лесов, рек, озер, болот, гор и протчаго".

Виконання цього завдання покладалося на землемірів. Виходячи з власних інформаційних потреб, губернське правління також склало запити. 11 лютого 1797 р. з Новгород-Сіверська надійшла відповідь, з якої видно, наскільки розширився порівняно із запитом С.Вязміті- нова перелік необхідних відомостей: "... о селениях и о количестве народа", "...о нерешенных во всех присутственных местах уголовных и гражданских делах и о колодниках, о штатных военнослужителях, принадлежащих к ним денежных суммах и о драгунских лошадях и их уборах", "...об оброчных статьях винной в казенных селениях продаже, пахотных и сенокосных землях, пляцах, огородах, заводах, фабрика", "...о сумме, здешнему приказу общественного призрения высочайше пожалованной", а також про урядовців, повітові та губернські карти.

Новий поштовх краєзнавству надали зміни, що відбувалися в політичному житті країни. Правління Павла І завершилося 11 березня 1801 р. державним переворотом, який звів на престол Олександра І.

Царський указ від 9 вересня 1801 р. передбачав розподіл Малоросійської губернії на Чернігівську та Полтавську, а у 1802 р. губернатори підпорядковувалися Міністерству внутрішніх справ. Воно енергійно приступило до збирання відомостей, що, згідно з циркуляром міністра В.Кочубея від 19 вересня 1802 р., поділяло на основні та другорядні. До перших віднесено карти губерній та плани міст, відомості

про чисельність населення, податки, врожай хліба та його розподіл (зокрема хлібну торгівлю), забезпечення продовольством, промисловість, промисли, міські прибутки, громадське будівництво.

Таким чином, одним з основних "замовників" офіційних краєзнавчо-статистичних матеріалів стало Міністерство внутрішніх справ, а також представники вищих урядових кіл, які враховували цю інформацію при розробці економічних та політичних планів і програм.

Зібрані в Описах краєзнавчі матеріали мають комплексний характер і в якості джерел використовуються в дослідженнях соціально-економічних проблем, історичної та фізичної географії, демографії, природознавства, етнографії, мовознавства, топоніміки тощо. Але, на жаль, основний масив матеріалів Описів досі не опубліковано.

Інтерес до краєзнавства виявляли не тільки уряд і Міністерство внутрішніх справ, але й українська шляхта та інтелігенція. У XVIII ст. це особливо стосувалося козацької старшини, яка, щоб довести своє шляхетське походження і отримати російське дворянство, почала вивчати історичні документи та свій родовід.

Мимоволі чи з примусу старшина зачіпала питання краєзнавства та історії України. Цікавим джерелом інформації XVIII ст. є щоденники Миколи Ханенка та Якова Марковича. Перший з них навчався в Київській академії та Львівській братській школі, яку закінчив у 1710 р., другий закінчив Київську академію 1713 р. Обидва були високоосвіченими людьми свого часу.

В щоденниках, виданих у 1870-1880 рр. О.Лазаревським, розповідається, зокрема, про побут привілейованої частини населення, дещо ширше подаються відомості про стан ремесел, розвиток торгівлі в той час. Йдеться також і про культурний рівень людей того часу.

Микола Ханенко (1691-1760). Онук гетьмана Правобережної України, вчився у Київській академії та Львівській Братській школі. Служив у війську. В 1721 - генеральний канцелярист, потім полковий суддя та полковий обозний Стародубського полку, у 1741 - генеральний хорунжий. Щоденник написаний у Москві. Він охоплює першу половину 1722 р. Це щоденні записи про те, коли, де й з ким зустрічався гетьман, які документи він надсилав цареві або іноземній колегії, а також Генеральній військовій канцелярії. Наводяться укази гетьмана про боротьбу з селянами-втікачами, укази російського уряду про відправлення 10 тис. козаків до Царицина. Туг же є вказівки на свавілля старшини, привласнення нею державних грошей. Йдеться про податки селян і козаків, про скарги на загарбання їхніх земель козацькою старшиною. Вперше щоденник був опублікований О.Бодянським у "Чтениях общества истории и древностей Российских". Окремим виданням вийшов 1858 р.

Яков Маркович (1696-1770)- представник української старшини. В 1713 р. закінчив Київську академію. Почав службу значковим військовим товаришем, був наказним лубенським полковником (1721, 1723-1725), членом Генеральної лічильної комісії (1736-1739), бунчуковим товаришем (з 1740). В 1762 р. відправлений у відставку в званні генерального підскарбія.

Упродовж 50 років вів щоденник, який називав "домашнім протоколом". Його обсяг становить 10 томів. Рукопис відкривається "Хронікою 1652-1715 рр.", складеною П.Полуботком, тестем Я.Марковича. Записи за 1716-1717 рр. короткі, наступні значно повніші. У щоденнику Маркович подав докладні відомості про господарство, життя і побут козацької старшини, про взаємовідносини з підлеглим селянством, про стан розвитку тодішніх сільськогосподарських ремесел, торгівлі тощо. Уперше зі скороченням і в перекладі російською мовою щоденник за 1717-1767 рр. був опублікований правнуком автора О.Марковичем під назвою "Щоденні записки Якова Андрійовича Марковича" (Т. 1-2. - М., 1859).

Оригінальним свідком виступає перед нами поет кінця XVII - початку XVIII ст. Климентій Зіновіїв. Мандруючи Україною, він відвідував міста, спостерігав життя городян різних соціальних верств. Свої враження від побаченого висловлював віршами. Надзвичайно цікаві його спостереження за побутом ремісників та школярів.

Чимало цікавих відомостей міститься в матеріалах вчених та мандрівників, які у цей час відвідували Україну. Іоган Георг Корб - секретар посольства імператора Леопольда І відвідав Україну та Росію у 1698-1699 рр. Як дуже спостережливий мандрівник, подав докладні відомості про українське військо, різні військові події, а також ряд винятково цінних гравюр укріплень і міст Приазовського краю. Шведський полковник Вейге (Weihe) описав географічні особливості України, її побут, господарство, промисли, прикмети козацького війська. Датський посол Юл Юст (Jul Just) в 1711 p. переїжджав через Україну. Посол не тільки докладно описав свою подорож, але і зробив широкі порівняння життя, побуту і культури України та Росії.

Г.Юнкер - історіограф при штабі генерал-фельдмаршала Б.Міні- ха - у 1737 р. склав опис господарства Лівобережної та частково Південної України.

Член Петербурзької академії наук Йоган-Антон Гільденштедт - медик, природознавець та етнограф - наприкінці 1773 - початку 1774 р. відвідав окремі райони України: Дніпровську та колишню Українську лінії, Новоросійську губернію, Слобідську Україну. Уважний спостерігач Гільденштедт лишив цікаві нотатки про міста Лівобережжя, а також про Київ.

Російський вчений Василій Зуєв, який подорожував по Україні з дорученням Російської Академії Наук 1781-1782 pp., подає цікаві відомості про Слобідську Україну (Подорожные записки Василія Зуева съ Петурбурга до Херсона въ 1781 и 1782 г. - Петербург, 1787).

В 1793 р. у Петербурзі вийшла книга С.Плещеева "Обозрение Российской империи в нынешнем ее новоустроенном состоянии с показанием новоприсоединенных к России от Порты Оттаманской и от Речи Посполитой Польской области". Плещеев описав природні багатства й господарство України, зокрема Чернігівського й Новгород - Сіверського намісництв. У книзі є цікаві відомості про торгівлю.

У другій половині XVIII ст. на літописній основі та з помітним використанням літописної традиції виникають історичні твори, авторами яких були високоосвічені люди, що навчалися в Києво-Могилян- ській академії, Московському та зарубіжних університетах. Зокрема, П.Симоновському (1717-1809) належить праця "Краткое описание о козацком малороссийском народе и о военных его делах", у якій він висвітлює історію України з давніх часів до 1750 р.

Відомий депутат Законодавчої комісії 1767 р. Григорій Полети- ка (1725-1784), котрий закінчив Києво-Могилянську академію та працював перекладачем у Петербурзькій академії наук, залишив ряд праць з історії України. Взагалі друга половина XVIII - початок XIX ст. надзвичайно насичені іменами культурних діячів, головним чином старшинського походження, які прагнули осмислити шляхи

розвитку України, для чого й збирали літописи, мемуари, документи, писали свої історичні праці. В.Рубан, М.Бантиш-Каменський, Я.Маркович, О.Рігельман, М.Антоновський, В.Ломиковський - всі вони залишили помітний слід у вивченні рідного краю та історії України взагалі.

Кониський Григорій (у чернецтві Георгій; 1717-1795)- письменник, філософ, церковний діяч. Народився в м. Ніжині. Закінчив Києво-Могилянську академію (1743), в 1744-1755 рр. був її викладачем і ректором (з 1751). З 1755 р. - білоруський єпископ, а з 1783 - архієпископ. Боровся проти засилля католицизму та унії, займався проповідницькою діяльністю, видавав підручники, відкривав школи, зокрема семінарію у Могильові (1757). Автор численних віршів і драматичних творів. Вважається одним з імовірних авторів "Історії Русів, або Малої Росії".

"Історія Русів, або Малої Росії" - історично-політичний твір кінця XVIII - початку XIX ст.; питання авторства і точного часу створення досі залишається дискусійним. Спочатку поширювався в рукописному вигляді. Опублікований російською мовою 1846 р. в Москві, українською і російською мовами - 1991 р. в Києві. Описано історичні події в Україні від найдавніших часів до 1769 р. Автор відобразив ідеологію частини дворянства, яка прагнула до політичної автономії України у складі Російської держави.

Найпоширеніші версії щодо авторства: Г.Кониський, Григорій і Василь Полетики, М.Рєпнін, О.Безбородько, В.Лукашевич, А.Худорба, припускається можливість колективного авторства.

Наприкінці XVIII - початку XIX ст. в Україні з'явилася у рукописах анонімна "История Руссов, или Малой России", яка справила позитивний вплив на розвиток наукових досліджень української історії. Інтерес до історії України вже був великий, але історії України поки що не було написано, та й знали про неї дуже мало.

"...О Малороссии и малороссах знали в XVIII - первой половине XIX столетия очень мало, - писав у 1894 р. історик М.Василенко. - В Малороссию предпринимались путешествия, точно в совершенно неведомую страну".

Проте наприкінці XVIII ст. були спроби виправити ситуацію. Відомий публіцист,

етнограф, видавець "Российского магазина", член-кореспондент Петербурзької академії Наук Федір Туманський ще в 1779 р. розробив програму всебічного дослідження України, зокрема складання її "полной истории". Як вважає частина істориків, за програмою Туманського було створене "Топографическое описание Черниговського намесництва" А.Шафонського. В проекті, поданому графу П.Румянцеву, Ф.Туманський просив, щоб Малоросійська колегія через магістрати, полкові та сотенні канцелярії наказала скласти а обстоятельные списки о каждом городе, селе, слободе, деревне, хуторе" і надала йому ці відомості кнадлежащему приведению через критику в порядок.

"Сие описание, - пояснював Ф.Туманський, - в намерении распространения исторических, географических и топографических знаний предпринимаемое, может послужить и в политическом положении, возымев чрез критику, исследование и приведение в порядок большую степень вероятия, нежели бываемые чрез наряды описания, где обыкновенно страх перемены и возвышения налогов сокрывает многое завесою недоумения и лукавства, и целые селения преданы неизвинительному забвению".

Ф.Туманський згадав про практику, яка, певно, мала місце, і яку необхідно враховувати, працюючи з краєзнавчо-статистичними матеріалами офіційного походження.

Так, наприкінці XVIII ст. в краєзнавстві визначаються два напрями:

- офіційний (державний);

- суспільний (демократичний).

На початку XIX ст. до виконання того, що замислив Ф.Туманський (опис України має здійснюватися незалежними людьми), взялися викладачі Харківського, Київського, Одеського університетів, Ніжинського ліцею; губернські відділення наукових товариств: історії та старовини (засн. 1804 р.), географічного (засн. 1845 р.), археологічного (засн. 1846 р.).

Найбільш ґрунтовними були праці А.Скальковського, зокрема "Материалы к истории Новороссийского края", (1844) і особливо "Опыт статистического описания Новороссийского края" (1850- 1853). Остання викликає особливий інтерес, оскільки в ній вперше подані розрахунки чисельності населення земель Війська Запорозького і запорозького козацтва зокрема.

Туманський Федір Йосипович (близько 1750-1810)- статистик, історик, етнограф. Закінчив Геттінгенський університет у Німеччині (1774). Член-кореспондент Петербурзької академії наук (1779). Автор першої статистико-краєзнавчої прогр