Історичне краєзнавство - Уривалкін О.М. - 2. ЗВ'ЯЗОК ІСТОРИЧНОГО КРАЄЗНАВСТВА ЗІ СПЕЦІАЛЬНИМИ ІСТОРИЧНИМИ ДИСЦИПЛІНАМИ

Історія та ії складова частина - історичне краєзнавство - органічно пов'язані з іншими суспільними та гуманітарними науками, незважаючи на специфіку кожної з них.

Історична наука може належним чином розвиватися і виконувати покладені на неї завдання за умови, коли всім її періодам, галузям, у тому числі історичному краєзнавству, спеціальним дисциплінам, приділятиметься належна увага.

Спеціальні історичні дисципліни займаються вивченням різноманітних джерел, встановлюють їх своєрідність і методи використання. І це відіграє важливу роль у справі глибокого і всебічного висвітлення історичних подій та явищ на різних етапах розвитку людського суспільства. До того ж історичні події та явища відбуваються у відповідному просторі, у своєрідних географічних умовах. Географічний фактор - це той простір, в якому живе і діє людина, одна із постійних умов розвитку суспільства. Історичне краєзнавство не може плідно розвиватися без урахування досягнень історичної географії.

Історична географія - це предмет, який повинен дати характеристику фізичної, економічної і політичної географії певної країни або території у відповідний проміжок часу. Основними елементами цих характеристик має бути: 1) фізико-географічний ландшафт певної епохи; 2) населення з точки зору його етнічного складу; 3) географія виробництва та господарчих зв'язків; 4) географія зовнішніх і внутрішніх політичних кордонів, а також важливих історичних подій.

Перші наукові праці з історичної географії з'явилися в Італії, в ХІV-XV ст. за часів Відродження. Подальшого розвитку вона набула в XVI ст. в Нідерландах. У XVII—XVIII ст. центр досліджень перемістився до Німеччини і Франції, де її почали викладати в університетах. В Україні окремі праці з питань історичної географії з'явились у другій половині XVНІ-ХІХ ст. Серед праць українських учених, які зробили значний внесок у розвиток цієї науки, слід згадати П.Симановського ("Краткое описание о козацком малороссийском народе"), С.Лукомського ("Собрание историческое"), В.Рубана ("Краткая летопись Малыя России с 1506 по 1770 г.", "Землеописание Малыя России"), В.Григоровича-Барського ("Странствование по святым местам").

Історико-географічна тема посідає вагоме місце в працях українських дослідників: Г.Полетики, М.Берлінського, Я.Марковича, Д.Бантиш-Каменського, М.Маркевича, О.Бодянського, І.Срезневського. М.Костомарова, П.Куліша, М.Максимовича, А.Скальковського, Д.Яворницького, М.Грушевського, С.Рудницького та ін.

До історичного краєзнавства належить і вивчення демографічної ситуації на різних історичних етапах, тобто зміна у чисельності й складі населення. Цим займається спеціальна галузь історичної науки - історична демографія. Вона вивчає процес відтворення населення, його зміни під впливом соціальних, економічних і географічних (природних) факторів. Великий вплив на відтворення населення справляють особливості складу, розміщення, міграції і заняття населення, що тією чи іншою мірою залежать від місцевих умов. Коли ці фактори вивчаються по великих регіонах, дослідники одержують загальні уявлення про їх вплив на відтворення, розкривають загальні закономірності як результат дії різних факторів у специфічних місцевих умовах. І наукове пізнання загальних закономірностей, з'ясування причин їх розвитку, в підсумку - прогнозування демографічного процесу вимагають ретельного вивчення цих місцевих факторів.

На українських землях попит на відомості про населення виник за часів Київської Русі. Про це свідчать пам'ятки - літописи ІХ-ХІІ ст. Натрапляємо на вказівки щодо проведення обліків населення ще до XIII ст. З літописів дізнаємося, що в 1246 р. в Південній Русі - Києві й Чернігові - люди від землероба до боярина були "сочтены в числе". У 1255 р. у "Софийском Временщике" повідомляється, що тієї зими "приехала численны из татар и сочтома всю землю Русскую", крім ігуменів, попів та ченців. У 1257 р. мала бути переписана татарами Новгородська земля. Однак новгородці відмовилися. Лише в 1259 р. під загрозою наближення ханського війська було проведено перепис населення. Татарські переписи 1255-1259 рр. вважалися першими. Вони поклали початок загальним переписам на українських землях.

Вивчення історико-краєзнавчого й історико-демографічного аспектів вимагає застосування, крім загальних методів історичного і демографічного дослідження, ще й географічного, і картографічного.

Географічний метод - виявлення об'єктивно існуючих територіальних відмінностей у географічному середовищі (що включає і природу, і суспільство) або в його окремих елементах. Виявлення територіальних відмінностей допомагає встановленню тих чи інших об'єктивно існуючих у певному історичному періоді районів.

Картографічний метод дослідження полягає у складанні карт. Історик-краєзнавець для складання історичної карти може використати вже готову географічну карту. Здійснивши картографування

історичних джерел і нанісши їх на географічну основу, дослідник одержить, по-перше, точне розміщення явищ і подій на території, а по друге,їх співвідношення з природними умовами. Інакше кажучи, перед ним з'явиться не опис джерел, в яких часто-густо не згадуються природні умови, а модель досліджуваної ділянки земної поверхні, що розкриває взаємовплив суспільства і природи. Крім наочності й повноти їх зв'язків, ця модель (історична карта) може розкрити також зв'язок між досліджуваними історичними явищами і подіями, про які дослідник до цього і не думав, може виявити неповноту (або, навпаки, підтвердити повноту) джерел тощо.

Історична картографія дає досліднику і важливий засіб вираження результатів дослідження, який доповнює і набагато змінює традиційний рукопис: історичну карту і систему історичних карт, що становлять історичний атлас.

Комплексний підхід історичної картографії вимагає вивчення фізико-географічного, політичного, економічного і соціального розвитку "краю" від глибокої давнини до наших днів. Історичні карти виявляють просторові особливості цього розвитку.

Розвиток історичної науки, як відомо, великою мірою зумовлений успіхами історіографії - історії історичної науки.

Предметом історіографії є дослідження багатовікового процесу нагромадження історичних знань на основі невпинної боротьби протилежних течій і напрямів. Вивчаючи різні теорії, тлумачення подій і явищ історичного процесу, історіографія більше, ніж інші історичні дисципліни, порушує методологічні питання. Наполегливо оволодіваючи знаннями з історії розвитку історичної науки, дослідники розширюють свій світогляд, відточують фахову майстерність.

Предмет історіографії включає в себе історію створення історичного мислення, а також поширення історичних знань. Таким чином, історіографія - це історія становлення, формування та поширення історичних знань, у тому числі історико-краєзнавчих.

Пізнання історії історичної науки, її завдань та можливостей впливає не тільки на вибір теми дослідження, а й на його виконання. Навіть коли з якоїсь теми нічого не було написано, науковець не розпочинає свого дослідження на голому місці. Будь-яка тема не може бути ізольована (хіба штучно) від інших.

Творити нове (в історичному краєзнавстві) можна лише за умов глибокого знання і використання вже зробленого, спираючись на досвід попередників.

Зробити наукові висновки, відкрити нові закономірності в розвитку суспільства можливо тільки з величезної кількості фактів, часто суперечливих. їх можна почерпнути з різноманітних джерел, вивченням яких і займається спеціальна історична дисципліна - джерелознавство. Його можна вважати ровесником історичної науки. Значення джерелознавства важко переоцінити. Від його розробки і теоретичного рівня залежить розв'язання складних історичних проблем.

Споріднена з джерелознавством історична дисципліна архівознавство. Йдеться про збереження та використання архівних матеріалів. Тепер в архівах зберігаються і використовуються не тільки письмові, а й фото -, кіно-фонодокументи. І потрібно, щоб історики в краєзнавчих працях використовували належним чином усі види архівних матеріалів. Це значно збагатить зміст історичних праць. А для цього необхідно ознайомитися з архівознавчою літературою, з путівниками по архівах, а також тематичними та іншими оглядами архівних матеріалів.

Як наука архівознавство почало формуватися в Європі у середині XIX ст. її розвиток в Україні пов'язаний з іменами М.Максимовича, М.Костомарова. П.Куліша, В.Антоновича, Д.Багалія, М.Грушевського, В.Романовського, В.Веретенникова, В.Стрельського та ін.

Тісно пов'язана з джерелознавством і архівознавством археографія, яка займається публікацією різноманітних історичних джерел, а також виробленням для цього відповідних правил. Археографія має кілька різновидів - польова, камеральна, едиційна. Польова - це пошук і вивчення документальних пам'яток у середовищі їхнього поширення; пов'язана з організацією археографічних експедицій для виявлення, збирання у населення та обліку писемних пам'яток. В Україні набула великого поширення у XIX ст. в результаті самовідданої роботи Д.Зубрицького, М.Іванишева, М.Максимовича та інших працівників Тимчасової комісії для розгляду давніх актів (1843- 1921). За радянських часів польовою археографією в Україні займалося небагато вчених і установ (Закарпатський краєзнавчий музей, Львівська картинна галерея та ін.). Внаслідок цього значна частина рукописів і книг, зібраних в Україні після другої світової війни археографічними експедиціями московських та ленінградських наукових установ, опинилася в бібліотеках Москви та Санкт-Петербурга.

Камеральна, або описова, археографія - науковий опис документальних пам'яток у камеральних, тобто кабінетних, лабораторних умовах.

Едиційна археографія - підготовка та видання документів як історичних джерел у вигляді документальних збірників, окремих пам'яток писемності, інших документальних видань відповідно до науково обґрунтованих правил видання історичних документів.

Щоб належним чином прочитати і використати документи минулих часів, необхідно звернутися до палеографії, яка вивчає матеріал і знаряддя письма, історію способів записів і особливості графіки. Так, в Україні у зв'язку з входженням її земель до складу різних держав існували різні види письма, крім слов'яно-руського застосовувалося латинське. Протягом століть відбувалися в письмі зміни різного характеру, були своєрідні напрями і школи.

Великий внесок у розвиток палеографії зробили І.Срезневський, О.Соболевський, В.Щепкін, Є.Карський. Відомий український історик, архівіст і палеограф І.Каманін (1850-1901) присвятив свою працю "Палеографічний ізборник" вивченню української палеографії. Заслуга І.Каманіна та інших вітчизняних учених полягає в тому, що в XIX - на початку XX ст. вони визначили головні напрями дослідження рукописних матеріалів. їхні науково-теоретичні узагальнення зумовили утвердження палеографії як наукової дисципліни зі своїм чітко окресленим об'єктом дослідження. У XX ст. були значно розширені тематичні межі досліджень. Вивченню цінної наукової пам'ятки - графіті на стінах Софії Київської - присвячено праці С.Висоцького. Вивчення графіті на стінах Софійського собору дало можливість встановити час різних історичних подій, здобути інформацію про життя населення Києва ХІ-XVІІ ст. Так, на одному з них повідомляється про смерть Ярослава Мудрого із вказівкою на число місяця і день тижня, коли це сталося. Крім того, в цьому джерелі Ярослава названо царем.

До палеографії примикає нова дисципліна - кодикологія, яка детально вивчає матеріальний бік середньовічних рукописів і книг. Перші кроки української кодикології як окремої галузі науки пов'язані з науковою діяльністю Інституту рукописів Національної бібліотеки України ім. В.Вернадського. У становленні її значну роль відіграли праці Л.Дубровіної, присвячені теоретичним і науково-практичним проблемам вивчення рукописної книги.

Поєднується з палеографією та іншими спеціальними дисциплінами й така історична дисципліна, як філігранологія - дослідження водяних знаків на папері. Філігранологічний метод успішно застосовується для датування рукописів, документів, стародруків, карт і нот. Дослідженню в галузі філігранознавства, зокрема вивченню паперу і філіграней на українських землях, присвячено праці О.Мацюка. Опис пам'яток книжкового мистецтва і зокрема львівських стародруків подає у своїх наукових працях Я.Запаско. Загальні питання розроблялися в наукових працях В.Панашенко, В.Німчука, П.Захарчишиної.

Історичні події, факти тоді набувають наукового характеру в історичних працях, коли визначено точно дату, хронологічні рамки. І в цій справі важлива роль належить такій спеціальній історичній дисципліні, як хронологія. Ця дисципліна дає можливість відтворити хід історичних подій в їх послідовності у часі, підтвердити закономірність історичного процесу, визначити окремі історичні етапи. В джерелах є згадки або розповіді про події, які вимагають точного датування. А для цього доводиться співставляти джерела, події тощо. Потрібно вміти перенести старе датування, коли відбувалася подія, на сучасне, щоб час був зрозумілим для нашого сучасника.

Історик, який займається вивченням матеріального світу, зокрема соціально-економічних відносин, не може обійтися без відомостей про міри довжини, поверхні, об'єму, ваги. Ці дані знайшли своє висвітлення в соціальному предметі - метрології.

На українських землях, що в минулому входили до складу різних держав, були різноманітні метрологічні системи. Крім загальнодержавних, були ще і місцеві міри, що знайшли своє відображення в різ

них джерелах. І це все необхідно враховувати в дослідженнях, у тому числі й історико-краєзнавчих.

Близько трьох тисяч років існують металеві гроші, які відігравали та й відіграють у наш час важливу роль в багатьох сферах суспільного життя. В Київській Русі металеві гроші почали карбувати з X ст. Монети - своєрідні свідки історії, які зберегли відомості про побут, архітектуру, одяг, відповідні відображення людей і різних подій. Спеціальна галузь історичних знань - нумізматика - досліджує питання, пов'язані з монетами. І її роль не можна недооцінювати в історико-краєзнавчих дослідженнях.

Спеціальна історична дисципліна геральдика займається вивченням гербів як історичних джерел для висвітлення державно-політичних, соціально-економічних і культурно-мистецьких питань історії. Особливо це стосується часів, про які збереглося обмаль письмових та інших свідчень. Державні, міські, фамільні та інші герби своїми зображеннями дають можливість визначити місце, час і умови виникнення інших документів, доповнити їх зміст. Великі резерви здобуття нових історичних знань криються у застосуванні геральдики в історичному краєзнавстві.

У справі встановлення автентичності документів можна почерпнути відомості з досліджень у галузі історичної дисципліни сфрагістики - про види печатей, що існували на різних етапах історії.

Перші письмові згадки про сфрагістичні пам'ятки Київської Русі містить "Повість минулих літ". В Україні відомі сфрагістичні джерела княжої доби, печатки Війська Запорозького, гетьманського управління, козацької старшини, владних органів місцевого самоврядування. Сфрагістичні знаки виконували різноманітні за своїм характером функції. Найважливіша - затвердження документів, надання їм юридичної сили. Вона збереглася і донині. Печатки використовують для штампування листів, засвідчення права власності. Відбитки печаток-штампів знаходимо на ремісничих і промислових виробах, металевому та гончарному посуді, зброї, цеглі тощо. За походженням печатки поділяються на особові (княжі, гетьманські), міські, полкові, цехові, судові, ратушні, приказні та ін.; за способом відтворення - вислі та прикладні.

Процес роботи із сфрагістичним матеріалом має три етапи: а) пошук і підготовка до вивчення сфрагістичних пам'яток; б) тлумачення легенд, з'ясування зображень, хронологічне визначення і відшукування осіб, які використали печатку, встановлення достовірності

джерела; в) класифікація пам'яток та використання їх в історичних дослідженнях.

З давніх часів існує така історична дисципліна, як генеалогія, що вивчає історію походження родів і окремих осіб. В Україні генеалогію досліджувало багато істориків (О.Бодянський, М.Костомаров, П.Єфименко, А.Лазаревський, В.Липинський, М.Грушевський, В.Модзалевський та ін.). Значного розвитку генеалогія як наука набуває в Росії та Україні в кінці XIX ст., коли з'являються установи, що професійно вивчають генеалогію: Російське генеалогічне товариство (СПб., 1898), Історико-родословне товариство (Москва, 1905) та їх відділення на місцях. У 1908-1914 рр. український історик В.Модзалевський надрукував багатотомне дослідження з української генеалогії "Малороссийский родословник".

За радянських часів в Україні (як і загалом у Радянському Союзі) генеалогічні дослідження були згорнуті, виходили лише поодинокі праці, пов'язані з генеалогіею. У 80-х роках дослідження активізувалися. В 1989 р. відбулася І Всесоюзна конференція "Генеалогия: Источники. Проблемы. Методы исследования". Якісно новий етап у розвитку генеалогії в Україні відкрився після проголошення її незалежності. При Геральдичному товаристві України діє секція генеалогії, у Києві засновано Центр генеалогічних досліджень.

Існує й розвивається з участю істориків, мовознавців та інших спеціалістів історична дисципліна ономастика, яка вивчає імена та назви, їх функціонування в мові та суспільстві, закономірність їх виникнення, розвиток і різні перетворення.

Коли мова йде про спеціальні історичні дисципліни, то слід відзначити ту обставину, що вони дають широкі та конкретні можливості для зв'язків історичної науки з іншими галузями знань і тим самим сприяють її розвитку.

Подальший розвиток історичного краєзнавства має відбуватися в постійному контакті з іншими історичними дисциплінами, використовувати їхнє надбання.