Історичне краєзнавство - Уривалкін О.М. - 1. МОВА ЯК ІСТОРИЧНЕ ДЖЕРЕЛО

1. МОВА ЯК ІСТОРИЧНЕ ДЖЕРЕЛО

Мова - стародавня форма спілкування людей та рушій прогресу. Виникнувши на багато тисячоліть раніше писемності, мова зберігає в собі запаси відомостей про життя людей не тільки в недавньому минулому, але й в стародавні археологічні епохи. Для багатьох слов'янських народів, писемність яких виникла порівняно пізно, мова, усна традиція аж до початку II тисячоліття нашої ери служили основним сховищем багатовікового історичного досвіду.

Писемність одного народу могла виникнути на основі писемності іншого: германські племена використовували писемність римлян, східні слов'яни - грецький алфавіт. Мова, на відміну від писемності, ніколи не могла бути запозичена на стороні. Збагачуючись за рахунок іншомовних слів, мова кожного народу в своїй основі має корені, конструкції, які склались у глибокій давнині. Багато слів сучасної мови - пришельці з кам'яного або бронзового віків. Для систематизації понад трьох тисяч відомих науці мов вченими створена особлива класифікація, яка заснована на більшій чи меншій внутрішній спорідненості тих чи інших мов. Найбільшою спільністю мов є мовна сім'я. Таких сімей нараховують близько п'ятнадцяти. (Більшість населення Європи говорить на мовах індоєвропейської сім'ї.) Менш значними є мовні гілки, за ними йдуть мовні групи.

В Європі мають перевагу мови трьох гілок індоєвропейської сім'ї: германської, романської, слов'янської.

Сучасні лінгвісти відстежили давні зв'язки між більшими мовними сім'ями: індоєвропейською, афразійською (або семіто-хамітською), а також іще більшими ностратичною та сіно-кавказькою. Зараз мовами цих сімей розмовляє понад половини людства.

Афразійські мови поширені на Близькому Сході та більшій частині Північної Африки; від Єгипту та Ефіопії - до берегів Атлантики, Найвідоміша мова цієї сім'ї - арабська, цією мовою написаний Коран - священна книга мусульман. Із давніх мов до афразійської сім'ї входили давньоєгипетська, аккадська (давньовавілонська), фінікійська та іврит (давньоєврейська). Народи цієї сім'ї утворили найдавніші писемності - ієрогліфи, клинопис - і, мабуть, перші міста (наприклад Ієріхон у Палестині у VI ст. до н.е.).

Кирилиця , в якій використано грецьку писемність, мала 43 знаки, її створювали наприкінці IX - початку X ст. учні Кирила та Мефодія в Преславі. В її основу було покладено зрозумілий східним слов'янам південнослов'янський мовний діалект, тому вона й переважала на землях України, Росії, Білорусії, Болгарії, Сербії.

Ностратична сім'я мов включає мови всієї Європи та більшої частини Азії (крім Далекого Сходу). Найвідоміша гілка цієї сім'ї - індоєвропейська. Вона складається з 13 груп, куди входять як сучасні, так і мертві мови.

1.Індійська: хінді, урду, а також мертва мова санскрит.

2.Іранська: перська, афганська, таджицька, осетинська, а також мертві мови: давньоперська, скіфська, сарматська, сакська.

3.Слов'янська: польська, чеська, словацька, російська, українська, білоруська, сербохорватська, болгарська, македонська.

4.Балтійська: литовська, латиська, а також пруська.

5.Германська: норвезька, шведська, датська, англійська, ісландська, а також готська.

6.Романська: португальська, іспанська, французька, італійська, провансальська, румунська, а також латина, умбрійська, окська.

7.Кельтська: ірландська, бретонська, уельська, гальська.

8.Грецька: новогрецька, а також класична грецька та мікенська.

9.Іллірійська: мертві мови франійська, іллірійська, дакійська.

10.Анатолійська: мертві мови хетська, палайська, лувійська, лідійська.

11.Албанська.

12.Вірменська.

13.Тохарська - мертва.

Високий ступінь спорідненості індоєвропейських мов вчені пояснюють їх походженням від єдиного генетичного предка - індоєвропейської прамови. Мається на увазі, що близько 5 тис. років тому в певному обмеженому регіоні Євразії мешкав народ, від мови якого походять всі індоєвропейські мови. Перед наукою постало завдання відшукати цю прабатьківщину всіх індоєвропейських народів та простежити шляхи розселення останніх. Але поки єдиної думки з цього питання немає.

Перший відомий нам індоєвропейський народ - хети. Жили вони в центрі Малої Азії, іноді вторгалися у Дворіччя, воювали з Єгиптом за часів Рамзеса II (XIII ст. до н.е.).

Іраномовні кочівники-скіфи утворили в IX ст. до н.е. першу державу у Причорномор'ї. Сармати та алани (близькі родичі давніх парфіян, предки сучасних осетин) заснували на рубежі нової ери перші поселення на Дніпрі. Можливо, слово "Русь" походить від аланського слова "роухш" - світлий. Назви річок Дон, Дніпро, Дунай також походять від аланського слова "дон" - вода.

Друга велика гілка ностратичної сім'ї - уральська. До неї входять мови ненців, хантів, мансі, а також угорців та багатьох народів Поволжя (удмуртів, мордви, марійців), Прибалтики (естонців) та Північної Європи (фіннів, карелів, комі та саамів). На початку нової

ери народи цієї мовної групи населяли, можливо, всю лісову смугу Східної Європи. Пізніше сюди прийшли з заходу слов'яни, місцеві племена змішалися з ними, засвоївши нову для себе руську мову. Літопис зберіг імена цих племен: меря, мурома, весь, чудь, водь. Багато із слів цих зниклих мов збереглося на карті Росії:

Москва, Вологда, Ладога, Муром, назви річок Нева, Ока, Яуза, озер Неро, Ільмень, Онезьке, Чудське.

Ще одна велика гілка ностратичної сім'ї - алтайські мови. У середні віки носії цих мов (гуни, тюрки, монголи) розповсюдилися по всьому Степу, витіснивши або підкоривши кочівників - індоєвропейців. З тих пір більша частина народів Середньої Азії говорить тюркськими мовами. Це алтайці (теленгіти і телеути), тувинці, хакаси, киргизи, казахи, узбеки, туркмени. Тюркомовні народи живуть на Кавказі (турки, азербайджанці, балкарці, кумики) у Поволжі (башкири, татари, чуваші) та в Сибіру (якути).

Найдавніша згадка про руську мову на території сучасної України належить до 858 р. Слов'янський просвітитель Костянтин (Кирило), описуючи своє перебування у кримському місті Херсонесі (Корсуні) під час подорожі з Візантії до хазар, зазначає, що "человька гобрьгь глаголюща руською беседою".

Найдавніша згадка про те, що писемність існувала на східнослов'янських землях, у тому числі й на території сучасної України ще до запровадження християнства, належить також до 858 р. Просвітитель Костянтин знайшов Псалтир і Євангеліє, "руськими письменами писано". Про існування писемності в Київській Русі свідчать і договори з греками (911, 944), тексти яких вміщено у "Повісті минулих літ". Тут зазначається, що у руських послів були грамоти, підписані князем.

Найдавніша пам'ятка слов'янської писемності - "Київські глаголичні листи", датовані кінцем X - початком XI ст. Ці сім невеликих аркушів глаголичного письма зберігаються в Центральній науковій бібліотеці АН України у Києві.

Уперше українську народну мову було піднесено до рівня літературної наприкінці XVIII ст. з виходом у 1798 р. першого видання "Енеїди" І. Котляревського, який вважається зачинателем української літературної мови.

Друга гілка алтайських мов - монгольська — охоплює центр Азії та східну частину Великого Степу, до неї входять мови монголів, бурят, калмиків, ойратів. Третя гілка - тунгусо-маньчжурська - поширена у Приамур'ї та Сибіру, сюди входять мови маньчжур, евенків, нанайців, удегейців. До алтайської сім'ї приєднуються також корейська та японська мови, хоча вони зазнали великого впливу китайської мови, котра не споріднена з алтайськими мовами.

До складу ностратичної сім'ї в ходять й інші великі гілки: картвельські мови (серед них грузинська) та дравідійські (телугу, тамільська та інші мови Південної Індії). Дравідійськими мовами говорили творці першої цивілізації в долині Інда - будівельники міст Хараппа та Мохенджо-Даро. Можливо, до дравідійської сім'ї входила й мова древнього Елама. Прослідкувати спорідненість мови давнього Шумера з іншими мовами стародавності чи наших днів поки що не вдалося, хоча в російській та українських мовах збереглись окремі шумерські слова. Наприклад, слово "руда" можливо походить від шумерського "УРУДУ" ~ мідь, метал, а слово "темя" - від шумерського "темен" - середина, опора. До того ж шумери були першими металургами й будівельниками.

Цікаві зв'язки виявлено нещодавно між деякими мовами Кавказу (абхазько-адигськими) та великою сіно-тібетською сім'єю, мовами яких розмовляють народи Китаю, Тібету, Бірми та частини Індії. Ясно, що всі ці несхожі між собою народи, які належать до різних рас, не можуть бути у близькій спорідненості. Але схожість мов доводить, що частина предків сучасних китайців і тібетців декілька тисяч років тому жила поруч з предками сучасних абхазців і адигів, чеченців і аварців, давніх урартів і хурритів. Можливо, жили вони десь на Закавказзі, а потім частина їх переселилась у гори Кавказу (мабуть, під натиском сусідів). Друга частина вигнанців поступово переселялася все далі на схід; там вони навчилися вирощувати нові корисні рослини (просо, коноплю, рис) і брали участь у створенні китайської цивілізації в долині річки Хуанхе.

Найбільше мов серед українців знав Агатангел Кримський (1871- 1942) - український письменник, вчений, перекладач. Коли його запитували, скільки мов він знає, відповідав: "Мабуть, із шістдесят, а то й більше!". У дитячі роки він вивчив німецьку, французьку та англійську мови. В юнацтві оволодів грецькою, турецькою, італійською, давньоєврейською, санскритом. Мови він вивчав до кінця життя, став ученим - орієнталістом світового рівня, спеціалістом з арабістики, тюркології та іраністики і лишив по собі понад тисячі наукових праць. Він перший доніс до українського читача безпосередньо з оригіналів східну поезію, зробив переклад цілої її антології з ІХ-ХV ст., додавши вступні наукові довідки.

Кожна мова, давня чи сучасна, - це пам'ятник одного з народів, який жив колись на землі чи живе зараз. Відомо, що народи не вічні: вони виникають і зникають через декілька віків, все це - за якимись природними законами, які нам іще не зрозумілі. Наприклад, римляни як народ з'явилися, можливо, у VII-VI ст. до н.е. і зникли у І-ІVст. н.е. разом із загибеллю Римської імперії. Сучасний італійський народ сформувався на тих самих землях значно пізніше, у Х-ХІІ ст., коли нащадки римлян, готів, франків, лангобардів, арабів і норманців навчилися мирно уживатись один з одним і відрізняти "своїх" від "чужих". Подібні процеси відбувалися і на території України.

Зачатки писемності слов'яни мали ще за далекої давнини. Вони застосовували близькі до письма "предметні" способи передачі повідомлень у вигляді "рисок та резів". Згодом вони почали вживати піктографічне, чи фразеографічне, письмо, що являло собою спрощені умовні знаки, малюнки замість слів.

В VII-VIII століттях слов'яни почали використовувати грецьку абетку для передачі своєї мови. Це засвідчує знайдена 1969 року істориком С.Висоцьким абетка з 27 літер, надряпана на стіні київського Софіївського собору (на ґрунті XI ст.); 23 літери абетки були грецькі. Вчений вважає, що то було письмо, яке існувало за кілька століть до спорудження собору, за часів Ярослава Мудрого ним вже не користувалися. Знаки, що схожі на літери, виявлено на мідних бляхах, посуді, виробах з кістки, викопаних під час досліджень курганів, на цеглинах із стародавнього горщика з Гніздовського кургану під Смоленськом, на якому зберігся напис "гороухща" ("гороушна" - гірчиця).

Можливо, на основі грецької абетки, доповненої і пристосованої до східнослов'янської системи звуків, було написано Євангеліє і Псалтир, які, за свідченням моравопаннонського "Житія" Кирила, що дійшло в багатьох списках, Костянтин-філософ бачив у Корсуні (Херсонесі) під час подорожі до хазарів 858 року. Це могли бути так звані "руськы письмены". Костянтин зустрів тут одного русина і "беседовал с ним", а незабаром і сам почав розмовляти цією мовою, "и мнози ему дивляха".

Про існування писемності на Русі до 988 року свідчать також арабські та західні джерела. Ахмед Ібн-Фадлан, описуючи похорон "руса" 921 року, розповідав, що після спалення померлого на насипаному пагорбі вкопали великого стовпа з білої тополі, на якому написали "ім'я цього чоловіка й ім'я царя русів". Арабський вчений Аль- Масуді в книзі "Золоті луги" (перша половина X ст.) також свідчив про наявність писемності у східних слов'ян (пророцтво, паписане на камінні у слов'янському храмі).

За перші значні пам'ятки давньоруської писемності вважають двомовні угоди Русі з греками 911 та 945 років. Навіть перший літописний звід виник, згідно з останніми дослідженнями, в межах 966-977 рр. Літописці активно використовували епічні "сказаній", народні перекази, билини, що надало літописам неповторного національного колориту.

Але після прийняття християнства 988 р. на Русі розповсюдилася нова писемність, абетка якої була складена братами-проповідниками з грецького міста Солуну (зараз - Фессалоніки) Костянтином (Кирилом) та Мефодієм.

Спочатку виникла глаголиця - від старослов'янської назви літери "Г" - глаголь. Вона нагадувала ієрогліфи, а її 40 графем на основі фонетики староболгарської мови - це стилізовані знаки, в яких закладено предметно-понятійні прообрази з притаманною кожному знаку буквенно-звукового письма символікою.

З цілої низки наук, які вивчають ті чи інші аспекти мови, особливий інтерес для краєзнавців представляє ономастика та її розділи - топоніміка і антропоніміка.