Історичне краєзнавство - Уривалкін О.М. - 1. АРХЕОЛОГІЯ ЯК ДЖЕРЕЛО ВИВЧЕННЯ ІСТОРІЇ РІДНОГО КРАЮ

1. АРХЕОЛОГІЯ ЯК ДЖЕРЕЛО ВИВЧЕННЯ ІСТОРІЇ РІДНОГО КРАЮ

Археологія - наука, що вивчає історичне минуле людства на основі речових пам'яток. Термін "археологія" вперше використав давньогрецький філософ Платон (427-347 рр. до н.е.), маючи на увазі взагалі науку про стародавність ("архайос" - стародавній, "логос" - наука, слово).

Основними джерелами археології є речові пам'ятки, але разом із тим вона не має змоги розвиватися без допомоги інших наук та їхньої джерельної бази. В свою чергу багато інших наук тією чи іншою мірою використовують висновки археології. Ясна річ, такий взаємообмін стосується насамперед історичних дисциплін. Так, завдяки етнографії стало зрозумілим, що предмети, звані в народі "громовими знаками", "чортовими пальцями", були знаряддями праці чи зброєю пращурів європейців, бо саме такі списи, сокири, ножі використовували племена Америки, Африки, Океанії. Зі свого ж боку археологія сприяла виявленню коріння або початку багатьох явищ, відомих з етнографії. Важко переоцінити і взаємозв'язки археології та писемної історії: велика кількість археологічних об'єктів і знахідок стала зрозумілою завдяки описам їх у писемних джерелах (розповіді Геродота про скіфів та ін.), а майже всі давні написи були знайдені (а іноді й розшифровані) археологами. Особливо тісною є "дружба" між археологією та історією первісного суспільства.

Вся історія народів, що передувала появі писемності, може бути вивчена лише за речовими пам'ятками. Враховуючи, що люди існують на нашій планеті близько 3 млн. років, дописемна історія, або, як її називають західні дослідники, передісторія, складає в цілому 99,998% історії людства. Іншими словами, більша частина історії людства досліджується лише за археологічними даними, і лише 0,002% - за писемними джерелами. Але речові пам'ятки на відміну від писемних не містять прямої розповіді про історичні події, і засновані на них висновки - результат наукової реконструкції.

Археологія (від грецького archaios - давній і logos - вчення, наука) - галузь історичної науки, що вивчає розвиток людського суспільства в докласовий і ранньокласовий періоди на підставі досліджень археологічних пам'яток - матеріальних свідчень давніх культур. Розрізняють два рівні археології: 1) емпіричний - археологічне дослідження у вузькому розумінні (польові розкопки та лабораторні дослідження); 2) теоретичний - історична реконструкція минулого суспільства з усією можливою повнотою. Головним засобом упорядкування археологічних джерел є їх періодизація, що будується відповідно до змін сировини, яку використовували для виготовлення знарядь праці. Залежно від цього виокремлюють такі археологічні епохи або віки: кам'яний, міді, бронзи, залізний.

До археологічних пам'яток належать стоянки, поселення, поховання, знаряддя праці, зброя, посуд, прикраси тощо. Основний спосіб виявлення і вивчення археологічних пам'яток - археологічні розкопки.

Як наука археологія має свої методи, найголовнішими серед яких є методи польових досліджень археологічних пам'яток. Археологічними пам'ятками вважаються всі матеріальні рештки діяльності людини або змінене людською працею (зі слідами діяльності людини) природне середовище.

Археологічні пам'ятки доходять до нас найчастіше у вигляді культурного шару, утвореного із суміші землі з рештками матеріальної культури давніх людей. Культурний шар рідко коли залягає на поверхні, як правило, його перекриває пізніший за часом ґрунт.

Іноді запитують: як археологічні пам'ятки опинилися під землею? Товща землі над залишками занедбаних поселень та іншими слідами життя людини росте й зараз, кожного року і кожного дня. За підрахунками спеціалістів, на сьогодні щороку піднімається в повітря, а потім осідає 5 млн км3 породи. Води розмивають і переносять з місця на місце ще більше - 15 млн км3 ґрунту. Польові бурі в 1960 р. знищили декілька мільйонів гектарів посівів.

На Римському форумі товща культурного шару - 15 м, в Ніппурі (Месопотамія) - 20 м, в поселенні Анау (Середня Азія) - 36 м.

Культурний шар вивчають у три етапи. Перший - це польові дослідження на місці розташування пам'ятки. При цьому проводять археологічну розвідку та розкопки. Розвідку здійснюють простим візуальним оглядом місцевості, аерофотозйомкою, геофізичними та іншими методами. Розвідка буває загальною (коли виявляють усі без винятку археологічні пам'ятки, що трапляються на пошуковому маршруті) або цільовою (коли шукають лише ті пам'ятки, які особливо цікавлять дослідника).

Найповніше вивчення пам'яток в польових умовах досягається їх розкопками. Вони передбачають фіксацію всіх шарів пам'ятки й знахідок у плані та розрізі. Для цього поселення, городища, житла ділять на квадрати (наприклад, 2 х 2 м), залишаючи між ними по можливості незаймані стінки шару (брівку). Фіксація має бути потрійною (опис у польовому щоденнику, зняття креслень у плані та розрізі, фотографування). Звичайно розкопки призводять до знищення пам'ятки. Тому, заглиблюючись у культурний шар, учені зберігають зразки ґрунту, кістки, залишки дерева тощо для наступних аналізів, збирають по можливості й усі знахідки.

На другому етапі відбувається дослідження археологічної пам'ятки в лабораторії.

Третій етап - історична реконструкція розкритого в полі об'єкта.

Але цікавим завданням вивчення археологічних знахідок є визначення часу їхнього існування відносно нас (відносно сучасного календаря), тобто визначення хронології.

Слово "хронологія" походить від слів "хронос" - час та "логос" - слово. Це наука про вимір часу. Вона розподіляється на дві частини: астрономічну й історичну. Перша вивчає закономірності руху небесних тіл і астрономічних явищ і покликана встановлювати точний астрономічний час. Друга вивчає способи виміру часу різними народами в різні часи, а також історію розвитку календаря. Опираючись на дані письменних та археологічних джерел, історична хронологія уточнює дати подій, співставляє їх із сучасною системою виміру часу.

Як відомо, історичний факт, не пов'язаний з певною датою, втрачає своє наукове значення. Це наштовхує на необхідність користування певними методами встановлення хронології. У датуванні древньої історії застосовуються методи абсолютної та відносної хронології.

Абсолютна хронологія вказує з більшою чи меншою точністю, коли відбулися ті чи інші події. Відносна хронологія встановлює співвідношення між подіями у часі, вказує їхню послідовність. Відносна хронологія встановлюється на основі вивчення типологічного та стратиграфічного методів.

Типологічний метод базується на порівнянні схожих за формою та типом речей, із яких одні вже датовані, при цьому слід врахувати, що не завжди подібні речі одночасні.

Стратиграфічний метод пов'язаний із вивченням нашарувань. За умови непотривожених нашарувань верхні завжди будуть пізнішими (молодшими) за нижні. Тому й об'єкти, при зведенні яких порушується певний шар, завжди будуть пізнішими за цей шар. Хоча стратиграфічний метод допомагає встановити послідовність нашарувань, тобто їх відносну хронологію, та не дає вказівки на їхній абсолютний вік, він залишається основним в археологічних дослідженнях. Для установлення абсолютної хронології використовують методи, які застосовуються у природничих дисциплінах. Одним із цих методів є метод вивчення стрічкових глин, які утворилися в період таяння льодовика, розроблений ще в кінці XIX ст. у Швеції де Геєром. Пізніше була складена шкала для визначення певного віку за стрічковими глинами.

Методом спорово-пилкового аналізу визначається склад та процентне відношення пилку та спор різних рослин; самі рослини розкладаються з часом, але пилок і спори мають властивість зберігатися в землі. Встановлено, який вид рослини і в якому процентному відношенні характерний для певного періоду палеоліту та неоліту; ось чому, визначивши наявність спор та пилку в якому-небудь шарі та їх кількість, можна визначити абсолютний вік цього шару.

Древні греки рахували роки за Олімпійськими іграми, які проходили кожні чотири роки. Наприклад, перший рік 24 Олімпіади, другий, третій, четвертий. Потім йшов перший рік 25 Олімпіади і т.д.

Для древніх римлян відлік йшов від легендарного заснування Риму (753 р. до н.е.).

Як і звідки виникла "християнська ера" (або, як її називали, "від різдва Христового"), яка використовується в більшості країн світу? Ера "від створення світу" існувала в декількох варіантах: за давньоєврейським календарем створення світу відбулось у 3761 р. до н.е., а за візантійським - у 5508 р. до н.е. Наше літочислення виникло в результаті досліджень римського монаха Діонісія, який жив у VI ст. Він рахував пасхалії, тобто дати свята Пасхи, на ряд років вперед і при цьому визначив дату народження Христа. Він дійшов висновку, що Христос народився за 532 роки до початку складання пасхалій. Це число 19x28 (19 - коло Місяця; через кожні 19 років всі фази Місяця припадають на ті самі числа. 28 - це коло Сонця, через кожні 28 років числа і місяці, і припадають на ті самі дні тижня). Число 532 є граничним між нашою ерою і попередньою.

Християнське літочислення, запропоноване Діонісієм, було прийняте не відразу і не всюди. Тільки в середині XV ст. в усіх документах вказується дата "від різдва Христового".

Метод фтору застосовується при датуванні давніх кісткових матеріалів. Фтор - хімічний елемент, який не зустрічається у природі у вільному стані; його можна виявити тільки в сполуках, наприклад у мінералах. Фтор міститься і в пилах органічного походження, наприклад у кістках, і особливо в емалі зубів. У розчиненому вигляді фтор знайдено в мінеральних водах, які циркулюють в осадових відкладеннях. У такому стані він насичує інші тіла, в тому числі кістки, і відкладається у них з плином часу шляхом іонного обміну.

Кількість фтору в кістках тварин змінюється в залежності від часу їх поховання. Вміст фтору у кістках з віком поховання збільшується. Методом фтору визначається вік археологічних пам'ятників і палеонтологічних матеріалів у великих

хронологічних масштабах. Метод фтору використовується також для вивчення різночасових кісткових матеріалів, знайдених в одному місці й за однакових умов.

Термолюмінісцентний метод. Суть його зводиться до того, що глині властива радіоактивність. При випалі вона знищується, а потім знову розпочинається її накопичення. Чим більше часу пройшло з моменту виготовлення глиняної речі, тим більше накопичується повторної радіації. Вимір цієї радіації й надає змогу визначити час виготовлення глиняної речі.

Крім того, якщо нагріти древню кераміку до температури 400- 500°, то вона світитиметься. Світіння тим інтенсивніше, чим давніша кераміка (сучасна кераміка при нагріванні не світиться). Складені графіки інтенсивності світіння, які дають можливість розпізнати дату останнього сильного нагрівання кераміки, а відповідно - і дату її останнього використання.

Радіовуглецевий метод. Справа в тому, що в результаті обміну речовин живі організми протягом життя накопичують в однаковій пропорції радіоактивний С14 та звичайний С12. Це накопичення припиняється зі смертю, а відтак починається розклад См. Вимір вмісту вуглецю з урахуванням швидкості розпаду радіоактивного вуглецю надає можливість установити дату смерті. Відкритий американським хіміком У.Ліббі, удостоєним за це Нобелівської премії, цей метод набув великого поширення в археології, хоча він і датує об'єкти в межах певних інтервалів. Надійно дає змогу датувати археологічні пам'ятки давністю до 40 тис. років. Труднощі методу зумовлені тим, що вміст

радіоактивного вуглецю в минулому відрізнявся від сучасного. На точність визначення віку зразка істотно впливають також якість обладнання лабораторій та рівень кваліфікації фахівців. Тому для однієї пам'ятки може бути запропоновано кілька "абсолютних" визначень віку.

Дендрохронологічний метод ґрунтується на аналізі річних кілець деревини, специфіку утворення яких

(ширина, колір) детерміновано природними умовами (стан Сонця, посушливі чи вологі роки). Припущення щодо хронологічних можливостей деревини існували давно, але детальну розробку названого методу здійснено лише американським астрофізиком А.Дугласом. Теоретичні можливості методу дають змогу датувати археологічні об'єкти давністю 7 тис. років. Недоліком методу є його локальне застосування та труднощі в кореляції дат, одержаних з віддалених регіонів, не пов'язаних єдиним банком даних.

Археомагнітний метод ґрунтується на виявленні намагніченості об'єктів, які побували під дією вогню. Під час нагрівання (глиняний посуд при випалі) або спалювання (дерево) окис заліза втрачає свої магнітні властивості. Останні відновлюються при охолодженні та набувають напрямку та сили магнітного поля тієї точки Землі, де знаходиться об'єкт. Ці показники змінюються залежно від часу, на ґрунті й розробляється своєрідна шкала таких змін, зіставлення з якою результатів обстеження зразка (кераміки, деревного вугілля) дає його дату з точністю ± 50 років.

19 грудня 7207 р. від "створення світу " цар Петро І видав указ про святкування Нового року за європейською традицією: "...все те народы согласно лета считают от Рождества Христова осьмь дней спустя, то есть Ген- варя с 1 числа, а не от создания мира, за многую разнь и считание в тех летах, и ныне от Рождества Христова доходит 1699 год, а будущаго Генваря с 1 числа настает новый 1700 год купно и новый столетий век...". Петро І помилково вважав 1700 р. початком століття. Але цар не збирався переходити на новий, григоріанський календар, що існував у католицькій Європі з 1582 р.

Юліанський календар на Русі було запроваджено Великим князем Київським Володимиром одночасно з уведенням християнства. Літочислення велося так само, як у Візантії, - від "створення світу", точніше віддати "народження" Адама, якого Господь зліпив у п'ятницю, 1 березня 5508 р. до Різдва Христового. Відтоді Новий рік святкували 1 березня.

У 7000 р. (1492 р.) Новий рік почали відзначати 1 вересня у день церковного новоліття. Вірогідно, що так намагалися уникнути "кінця світу", пов'язаного з тисячолітнім ювілеєм.

З 1700-го до 1918-го Новий рік у Росії наставав на восьмий (за церковним включним рахунком) день після Різдва - 1 січня. Східноправославні церкви й досі користуються старим стилем, тому ювілейне Різдво 2000 р. християни відзначали з 25 грудня 1999 р. по 6 січня 2001 р.).

Калій-аргоновий метод ґрунтується на врахуванні періоду напіврозпаду радіоактивного калію (40) або аргону (40), які містяться в гірських породах з моменту їх формувань (у базальті, туфі, багатьох мінералах). Знаючи, що період напіврозпаду дорівнює 1,3 • 109 років із поправкою на 10%, можна датувати геологічні породи (в основному старші за 400 тис. років), а отже й пам'ятки археології, знайдені в цих породах.

Слід зазначити, що майже всі вказані методи технологічно складні та не виключають помилок різного характеру, які лише частково усуваються з розвитком науки, зокрема шляхом удосконалення приладів. Об'єктивні труднощі криються в тому, що в різні історичні періоди вміст того самого С14 в атмосфері міг бути різним. Тому лише зіставлення серій дат, отриманих різними способами, надає їм надійності.