Історичне краєзнавство - Уривалкін О.М. - 1. УКРАЇНСЬКА ЕТНОГРАФІЯ: ПРЕДМЕТ І ДЖЕРЕЛА

1. УКРАЇНСЬКА ЕТНОГРАФІЯ: ПРЕДМЕТ І ДЖЕРЕЛА

Важливе місце серед різних напрямів вивчення краю займає етнографічний.

Етнографія (від грецького "етнос" - плем'я, народ; "графо" - пишу, буквально - народопис) - галузь гуманітарних наук, об'єктом дослідження якої є народи, їх культура і побут, походження (етногенез), розселення, процеси культурно-побутових відносин на всіх етапах історії людства.

Етнографічні знання необхідні для глибокого розуміння історії й культури народів на всіх етапах розвитку людського суспільства. Історія народу - це не тільки історія добування засобів для життя; вона включає в себе історію його житла, одягу, харчування, його родинного укладу, форм побуту в широкому значенні цього слова. Історія народу - це не тільки історія його боротьби за свої ідеали, це разом з тим історія його світогляду, народних знань, вірувань і марновірства, обрядів і звичаїв.

Оскільки вивчення народів передбачає комплексний підхід і використання даних суміжних дисциплін, на стику етнографії й інших наук виникли нові напрями, галузі знань. Зокрема, вона тісно пов'язана з власне історією, археологією, мовознавством, фольклористикою. З соціологією її ріднить вивчення взаємодії соціально-класових і етнокультурних явищ (етносоціологія), з лінгвістикою - дослідження генеалогічного споріднення народів, взаємодії мовних та етнічних процесів (етнолінгвістика). З соціальною психологією етнографія має спільний розділ - етнопсихологію. При дослідженні чисельності народів світу, міграційних процесів вона стикається з демографією (етнічна демографія).

До міждисциплінарних галузей знань відносяться етноархеологія, аграрна етнографія, етнопедагогіка, етнографічне музеєзнавство, етнічна антропологія та ін. Етнографія найтісніше пов'язана з економікою (економічний базис визначає культуру) і політикою.

Серед етнографічних проблем найважливіші такі: вивчення етнічного складу окремих країн і всього світу, етногенез і етнічна історія народів, реконструкція древніх форм суспільного життя і культури з пережитків цих форм, які збереглися в сучасних відсталих у соціально-економічному розвитку народів, вивчення сучасних етапів етнічних традицій, оцінка їх позитивної чи негативної ролі в житті людей, вивчення різних аспектів сучасної перебудови побуту і культури, вивчення сучасних етнічних процесів, тобто змін у ході історичного розвитку окремих етнічних ознак і народів в цілому.

Під час збирання етнографічних матеріалів важливу роль відіграє так званий метод безпосереднього спостереження, що ґрунтується на контакті дослідника та об'єкта дослідження. Він включає два напрями: стаціонарний, що проводиться на обмеженій території, та експедиційний, що характеризується поглибленим охопленням явищ, які вивчаються, і дає змогу встановити ареали їх поширення. Дані, зібрані в ході такого процесу, прийнято називати польовими етнографічними матеріалами, а роботу зі збирання таких матеріалів та відомостей - польовою етнографічною роботою, або польовими етнографічними дослідженнями.

Етнографія має свої джерела. Загалом можна виділити 4 основні їх категорії.

1. Письмові свідчення - клинописи, літописи, хроніки, записи мандрівників та письменників.

Певні етнографічні знання існували ще в Київській Русі. Зокрема в "Повісті минулих літ" племена і народи класифіковано за мовними та культурно-побутовими ознаками, територіальною локалізацією, висунуто питання про походження різних народів. Інтерес "о начале Русской Земли" та до народів, які її населяли чи межували з нею, виявляли і пізніші літописи - Волинсько-Галицький, Короткий Київський, Густинський та ін. Із них можна дізнатися про руські народи (полян, северян, дреговичів, полочан, бужан, кривичів, волинян, в'ятичів) та "околичні" (ляхів, литовців, угрів, чехів, половців, жмудь, ятвягів, татар), кожний з яких мав свої звичаї ("имяхут бо обычаи свои и

законы отец своих и преданья, каждо свой нрав"), свою мову ("по Оци сидит Мурома, язьж свой, Мещера свой, а в Русии свой"), свій одяг (наприклад, опис одягу князя Володимира Васильковича), свої вірування (чужі належать до "иноплеменных язык безбожных татар").

Тема козацтва відтворювалась у джерелах іншого типу - думах. У думі "Козак Голота" є свідчення про існування козаків та своєрідність їхнього способу життя. Там само черпаємо відомості про типовий одяг козака, котрий має "три семирязі лихії", на ногах "постоли в'язові", на голові ж - "шапка-бирка, зверху дірка" тощо.

До давніх письмових джерел, які містять багатий етнографічний матеріал, належать і "Синопсис" (огляд) 1674 р., і "Рукописная книга Космография", і "Кройника" Феодосія Сафоновича - ігумена київського Михайлівського монастиря, і літописи С.Величка, Самовидця, Г.Грабянки, а також хроніки, щоденники, майнові описи, судові звіти, "подимні" переписи населення, люстрації, топографічні описи, історико-статистичні описи єпархій та ін.

"Літопис Величка" - козацько-старшинський літопис, пам'ятник української історіографії другої половини XVII - початку XVIII ст. Її автор - Величко Самійло Васильович (1670-1728) народився на Полтавщині, вчився в Києво- Могилянській Академії. Був канцеляристом в Генеральній військовій канцелярії. Відсторонений від посади в 1708 р., жив у маєтку Кочубеїв у с. Диканці, а потім в с. Жуках під Полтавою, займаючись літературною працею.

Автор творів "Сказаніє про війну козацьку з поляками" і "Повіствованіє Літописця", відомі під умовною назвою "Літопис Самійла Величка".

Літопис складається з 4-х томів і охоплює події в Україні другої половини XVII - початку XVIII ст. Зберігся не повністю. Виданий Київською археографічною комісією в 1848-1864 рр. за списком М.П.Погодіна. Пізніше було знайдено ще один список, який належав Г.А. Полетизі.

Велике значення для подальшого розвитку історичного краєзнавства мали етнографічні студії. Вони почалися в XVIII ст. У 1777 р. Г.Калиновський надрукував у Петербурзі "Описание свадебных простонародных украинских обрядов в Малой России и в Слободской Украинской губернии", що викликало інтерес до українського побуту. Але справжні етнографічні досліди почалися з того часу, коли князь Микола Цертелєв видав у 1819 р. у Харкові "Опыт собрания старинных малороссийских песней". В передмові до них він висловлював думку, що в цих піснях "видно поэтический гений украинского народа, дух его, обычаи... и наконец - та чистая нравственность, которою всегда отличались малороссияне и которую тщательно сохраняют по сие время, как единственное наследие предков своих". У 1827 р. професор Московського університету Михайло Максимович надрукував збірник "Малороссийские песни".

Свій внесок в розвиток вітчизняної етнографії зробили й українські письменники. Іван Котляревський, автор "Енеїди", у поетичній формі подав справжню етнографічну енциклопедію, представлену колоритними зразками матеріальної та духовної культури українців. Григорій Квітка-Основ'яненко, створивши етнографічні твори ("Конотопська відьма", "Маруся", "Мертвецький Великдень" та ін.), видав і цілу низку наукових праць, у тому числі статтю "Українці". Тарас Шевченко, будучи співробітником Археологічної комісії, здійснив наукові експедиції зі збирання етнографічного матеріалу. На початку лютого 1846 р. він приїздив на Чернігівщину, де зробив ряд замальовок. З них до нас надійшли такі: "Потир із церкви с. Мохнатин", "Трапезна чаша Густинського монастиря", "Енколпі- он". Т.Шевченко був першим, хто збирався підготувати підручник з української етнографії. До числа письменників-етнографів належать Іван Нечуй-Левицький, Володимир Гнатюк, Іван Франко та багато інших.

2. Особливу категорію етнографічних джерел складають образотворчі та графічні матеріали: малюнки, скульптура, барельєфи, пластика, фрески, іконографія.

Для виявлення генезису етнокультурних явищ найбільш цінними є ті матеріали, котрі фіксували спосіб життя людей, їхню культуру, вірування і повір'я ще до виникнення писемності. Це наскельний живопис, котрий дозволяє реконструювати духовний світ і господарське життя наших пращурів; орнаментика як закодована система давньої міфології та демонології; господарські знаряддя праці - показники своєрідності аграрної культури й побуту хліборобів; предмети хатнього начиння, що не тільки свідчать про його певний асортимент, а й дають можливість реконструювати світоглядні уявлення давньої людини, систему ритуалів, обрядів і звичаїв.

Більш конкретну інформацію містять малюнки на побутові теми, починаючи з фресок Софії Київської (вони відтворюють побут часів Київської Русі, свята й обряди, одяг, прикраси, музичні інструменти тощо) і закінчуючи замальовками дослідників-народознавців. Серед останніх особливу цінність становлять альбом Д. де ля Фліза про побут і звичаї українців та дослідження О.Рігельмана "Летописное по- вествование о Малой России, ее народе и козаках вообще", де ретельно описані побут, зовнішній вигляд представників різних соціальних верств тощо, а опис костюма супроводжений 27 детальними малюнками.

До цього типу етнографічних джерел слід віднести офорти Т.Шевченка. У1844 р. йому вдалося видрукувати перше видання "Живописної України", де було вміщено шість офортів; "У Києві", "Видубицький

монастир", "Судна рада", "Казка", "Дари в Чигирині 1649 року", "Старости". 49 офортів художників Л.Жемчужникова, І.Соколова, О.Бейдемана, В.Ве- рещагіна, К.Трутовського було надруковано у вигляді ілюстрованого додатка до українського місячника "Основа", що виходив у Петербурзі у 1861-1862 рр. Російська художниця К.Михальцева, мандруючи Україною, зробила альбом офортів "Наброски из поездки по Малороссии 1882 года"; брати Піллери зі Львова та М.Яблонський видали серію альбомів "Галичина в картинках", альбом "З української старовини" надрукували С.Васильківський та М.Самокиш.

3. Своєрідним етнографічним джерелом є плани та карти, котрі дають уявлення не тільки про контури України та народи, що її населяли, а й про її етнографічне розмаїття, регіональну символіку та зовнішній вигляд мешканців різних регіонів (давні карти, як правило, супроводжувалися зображенням земельних гербів із позначенням місцевого ландшафту, занять людей, відповідного одягу і знарядь праці.).

Початок перших картографічних робіт в Україні відносять до часів Київської Русі. Пізніше, в XVII ст., карти, дорожні схеми складали для потреб військової справи.

Першою картою, яка охоплювала українські території від Дніпра на схід і на південь до Чорного і Азовського морів, є карта "Московії" італійського географа Баттісти Аньєзе, створена на підставі інформації московського посла Дмитрія Герасимова та надрукована в 1548 р. Вона стала основою для пізніших карт Росії Я.Гастальді, Г.Русцеллі та ін. Картою, що охоплювала східні та південно-східні землі України, була карта, створена Антонієм Віда і виконана на підставі інформації Івана Ляцького. Вона була опублікована в 1555 р. Оригінальною західноєвропейською картою Русі й Татарії, де відображена центральна і східна Україна та Чорне море, є карта англійського мандрівника Антонія Дженкінсона, що видана в 1570 р. Абрагамом Ортелієм.

Наприкінці 80-х рр. XVI в. на українських та литовських землях Речі Посполитої під керівництвом князя Миколи Христофора Радзівіла і на його кошти проводилися топографічні та гідрографічні роботи від Вісли до Дніпра. Дніпро було зняте від витоків до гирла, довжини встановлені на карту його притоки - Друть, Березіна зі Свіслоччю, Прип'ять з притоками і Горинь з притокою Случь, а також Тетерів і Рось. У басейні Прип'яті показані величезні болота - Полісся. У 1611 р. Радзивіл помер, а в 1613 р. його карта вийшла в світ. За точністю вона перевершувала не тільки колишні, але і ряд пізніших карт.

Гільйом Левассер де Боплан (1600-1673) народився у Нормандії в шляхетсько-гугенотській родині. Вступивши на військову службу (у 16-річ- ному віці став лейтенантом), спеціалізувався на військовому будівництві, набув досвіду в галузі артилерії та картографії.

Наприкінці 1630 р. прибув у Річ Посполиту, де в чині старшого капітана артилерії та королівського інженера почав служити у польському коронному війську, що дислокувалося в Україні. Багато подорожував, займаючись військовим будівництвом і збираючи матеріали для великої карти України і спеціальних карт окремих регіонів українських земель.

Після звільнення зі служби в 1647 р. коронним гетьманом М.Потоцьким повернувся до Франції, в 1650-1651 рр. жив у Дьєппі, а з 1652 р. - у Руані. Звідти він виїхав на військову службу до Вест-Індії. Згодом служив у Франції як військовий інженер під командуванням основоположника військової фортифікації маршала де Вобана.

Головними працями Боплана були карти України, які справедливо вважаються одним із найважливіших досягнень картографії XVII ст., та його "Опис України". Останній був задуманий, як пояснення до карт, але фактично став самостійним твором, який вперше познайомив Європу з Україною.

Перше видання книги, надруковане на замовлення автора сотнею примірників, які він подарував друзям, було опубліковане в Руані, в друкарні Жака Кайде 1651 р. У заголовку першого видання слова "Україна" не було. Друге видання 1660 р. вийшло значно більшим тиражем, з доповненнями під назвою "Опис України, кількох провінцій Королівства Польського, що тягнуться від кордонів Московії до границі Трансільванії, разом з їхніми звичаями, способом життя і ведення воєн". Згодом вона була перекладена декількома мовами.

"Опис України" - це ніби перший підручник з українського краєзнавства. Тут зібрані цінні відомості з географії, історії та етнографії українського народу, особливо дані про звичаї та побут, організацію та військовий рівень козацтва, ремісниче виробництво, промисли, торгівлю та природу. Боплан був одним з найвидатніших картографів XVII ст. В 1648-1650 рр. склав карту України та окремих регіонів українських земель, для яких використовував власні виміри.

До XVII ст. належать російські карти "Чернежъ украинским и черкасским городамъ отъ Москвы до Крыма" (зберігається в Швеції) та "Чернежъ Крыма и Азовского моря". В 1745 р. Академія наук надрукувала "Атлас Российской империи", в якому є карти Київщини, Криму, Причорномор'я.

Але найбільшою насиченістю етнографічним матеріалом визначаються карти французького військового інженера Гійома Левассера де Боплана, котрий перебував на службі у польських королів, будуючи для них фортеці на півдні України. Вибираючи місця і проектуючи фортеці, Боплан об'їздив частини басейнів Дніпра, Південного Буга і Дністра і, ґрунтуючись на своїх досить точних вимірюваннях, в 1632-1639 рр. зняв обширну територію, "маючи нагоду працювати тільки випадково". У Франції він опублікував в 1650 р. книгу "Опис України або областей королівства Польського...", в якій правдиво і доброзичливо розповів про маловідому на Заході країну - цінне джерело для вивчення історії та етнографії України. Проте для історії дослідження Східної Європи набагато цікавіша інша його праця, видана в Гданьську в тому самому 1650 р., - сім ретельно виконаних карт окремих українських воєводств і генеральна карта. Вони охоплюють простір приблизно від 45° до 51° ЗО' з.ш. між 24 і 36° с.д., тобто майже 0,5 млн км2. Під час ділових поїздок Боплан зняв Дніпро від 51° ЗО' з.ш. до гирла на протязі близько 1100 км. На правобережній Україні він прослідив ряд річок Дніпровської системи - Тетерів, Ірпень, Рось, Тясмін з багатьма їх притоками, причому їх довжину визначив майже вірно. Він також досить точно наніс на карту весь Південний Буг і менш точно його найбільші ліві притоки - Синюху та Інгул. Боплан відмітив всі значні вигини середнього і нижнього Дністра і багато приток, зокрема Гнилу Липу, Золоту Липу, Серет і Збруч.

Це, власне, перші карти, що давали уявлення про історико-етно- графічні регіони України і, отже, про етнографічну різнобарвність української культури.

4. Музейні зібрання, крім пізнавальної цінності, дають можливість проводити порівняльно-типологічне вивчення явищ народної культури, виявляти їхню динаміку, закономірності розвитку та генетичне коріння. Найбагатші колекції містять: Музей етнографії ім. Петра Великого у Санкт-Петербурзі, етнографічні музеї у Пирогові під Києвом, у Переяславі-Хмельницькому, Львові, Ужгороді, Чернівцях.

Усі перелічені джерела становлять ґрунтовну базу для етнографічних досліджень. Разом із тим всі вони - лише допоміжний апарат етнографії, бо головним був і залишається матеріал польових досліджень, одержаний шляхом безпосереднього спостереження реального життя.