Історичне краєзнавство - Уривалкін О.М. - 1. АРХІВИ ЯК ДЖЕРЕЛО ВИВЧЕННЯ ІСТОРІЇ РІДНОГО КРАЮ

1. АРХІВИ ЯК ДЖЕРЕЛО ВИВЧЕННЯ ІСТОРІЇ РІДНОГО КРАЮ

Важливим завданням краєзнавства є відкриття і введення у науковий обіг невідомих раніше архівних матеріалів, які зберігаються в місцевих, а також центральних архівах. Фонди архівів дуже великі. І не дивлячись на те, що документи в них описані та занесені на картки, до деяких з них часто жоден дослідник не торкався, не аналізував, не співставляв, а вони містять у собі захоплюючі історії. Саме архівні матеріали дають можливість розкрити таємничий світ далекого минулого, розплутати складні справи, воскресити з небуття тих, хто заслуговує на увагу. Сучасний дослідник може внести багато уточнень, змін і в уже висвітлені проблеми, які розглядалися поверхово або упереджено, коли окремі документи свідомо не враховувалися.

Документи знаходяться у державних центральних, обласних, міських та районних архівах, архівних зібраннях музеїв, бібліотек, місцевих товариств охорони пам'ятників історії та культури.

Архіви, місце зберігання документів (від лат. - archivum) - самостійні установи або відділи в установах, організаціях і на підприємствах, що зберігають документальні матеріали. В архівах також зберігаються документальні матеріали приватних осіб (фамільні й особові фонди).

Архіви виникли з появою писемності й утворення держав. Археологічні дослідження свідчать про існування архівів у рабовласницьких державах - в Китаї, Індії, Ассірії, Вавілоні, Єгипті, Греції, Римі та інших країнах. В добу середньовіччя документи зберігалися в замках королів, феодалів, у монастирях та церквах. З XVII ст. в Англії, Франції, Швеції та інших країнах були створені національні архіви і органи управління архівами.

В Україні пройшло чимало часу, перш ніж сформувалася архівна служба. Збирання документів і матеріалів, що становлять зараз Національний архівний фонд України, розпочалося ще в період Київської Русі.

Згодом спостерігається дедалі більше зростання сховищ документів князів і монастирів, причому документи почали зберігатися поряд з важливими цінностями. Церкви та монастирі стародавньої Русі також мали архіви і спеціальних осіб, які звалися книгохранителями. У джерелах згадуються "книгохранительні палати", "палатки". Часто приміщення для книжок і документів називалося книгохранительними казнами, або просто - казною. Зустрічається і слово "скарбниця" для визначення сховища книг і документів.

Можна припустити, що архіви на Чернігівщині з'явилися вже в XI ст. Існували вони при церквах і монастирях та в князівських палацах. У часи міжусобної боротьби в ХІ-ХІІ ст. та під час монголо- татарської навали у 1239 р. Чернігів неодноразово горів, гинули його церкви та монастирі, а це призводило до загибелі архівів. Ми знаємо детальніше лише ті сторони історії Чернігово-Сіверщини, якими вона перетинається з історіями сусідніх земель: відношення чернігівських князів до Києва і Галича, до половців чи до північних князів. Внутрішнє життя Чернігівщини, її особливості зовсім сховані. Причина в тому, що до нас не дійшли записи місцевих літописців, які, безсумнівно, були. Однак, дякуючи енергії нащадків чернігівського князя Святослава Ярославича (Ольговичів), які не лише встигли закріпити за собою своє родове володіння - Чернігівське князівство, але й постійно втручалися в усі міжкнязівські стосунки, літописцям і північним, і київським, і галицько-волинським постійно доводилося наштовхуватися на чернігівських князів, а відповідно, і говорити про них. Ця інформація залишилася в архівах.

У другій половині XIV ст. Чернігівщина потрапила під владу литовських князів, а в 1503 р. після литовсько-московської війни міста Брянськ, Стародуб, Новгород-Сіверський, Трубчевськ, Чернігів, Ніжин та інші перейшли під владу Московського царя, в 1618 р. - до польських королів.

У період литовсько-польського панування (ХІV-XVІІ ст.) архіви в Україні зберігалися в замках удільних князів, магнатів, в резиденціях воєвод, культових установах. У XVI ст. створюються архіви при градських судах і магістратах. У XVІ-XVІІ ст. з'являються закони, в яких значне місце вже відводиться питанням, пов'язаним з "ретельним зберіганням" всіх справ державних установ.

Литовська доба залишила величезні та багаті архіви центральних та місцевих установ. Особливістю державного устрою Великого князівства Литовського було зосередження центрального управління в руках великого князя. З великокнязівської канцелярії, яка мала загальнодержавний характер, виходили документи, що регламентували господарство, фінанси, військову справу, суд, зносини з іншими державами. Централізація влади відобразилася і в архівах. Акти, відомі від імені великого князя, зосереджувалися в архіві, знаному як "Литовська метрика". Важливим нововведенням в діловодстві були регістри (реєстри) - книги з записом текстів вихідних документів, що було поштовхом для розвитку актових книг, до яких вписували різні документи. Відомо також, що вже з XV ст. грамоти, які видавалися від імені князя, копіювалися. В книги записували і документи, які надходили до великокнязівської канцелярії, щоб на випадок втрати з них була копія.

Литовська метрика - книги у кількості понад 550 т державної канцелярії Великого князівства Литовського, в яких містяться документи XIV- XVIII ст. або їх копії. Зберігалася в Польщі, Швеції, Прусії, Росії. З 1887 р. зберігається в Москві у Центральному державному архіві давніх актів (фонд № 389). Книги містять цінні історичні джерела з історії Литви, України, Білорусі, Польщі, Росії, Туреччини та інших країн, надають інформацію з питань права, будівництва, повинностей, податкової політики, торгівлі тощо.

Практичні потреби зберігання і використання архівних матеріалів диктували архівістам доцільність складання реєстрів документів. У 1570 р. документи, які зберігалися у державній скарбниці, були

детально описані. Для прискорення пошуку документів було запроваджено групування матеріалу під час записування в книги. Наприкінці XV ст. книги Литовської Метрики складалися за тематичним принципом.

Канцелярія вела поточні книги чотирьох категорій:

1. книги данин та судових справ;

2. книги аренд;

3. книги відправ;

4. книги посольств.

За час свого існування архів зазнав кількох географічних переміщень і, як наслідок, - структурних змін. Головний архів Литви в давні часи зберігався в Троках (Тракай) у великокнязівській скарбниці. В 1511 р. її було перевезено до Вільни (Вільнюс), де зберігали у державній скарбниці (Вільнюський замок). Після поділу Речі Посполитої архів було передано до Петербурга, де спеціально створена комісія уклала реєстр перших сорока книг Литовської метрики.

Центральним архівом Речі Посполитої, куди після Люблінської унії (1569) увійшли українські землі, була " Коронна метрика". Ця назва закріпилася за урядово-адміністративними книгами, які велися в Коронній канцелярії. До книг вписували документи, що виходили до королівської канцелярії: королівські універсали, привілеї шляхетським родам і католицькій церкві, приватно-правові акти, конституції, документи зовнішньополітичної діяльності.

Для інкорпорованих до Корони Польської воєводств - Волинського, Брацлавського, Київського - у Коронній канцелярії започаткували з серпня 1569 р. окрему групу книг - "Руську (Волинську) метрику", їх вели окремі "руські писарі" коронної канцелярії.

Інкорпорація українських земель у державні структури Литви та Речі Посполитої призвела до того, що документи з історії України зберігалися в архівах цих держав.

А чи був в Україні свій архів, і якщо так, то де?

У XVІ-XVІІ ст. єдиною організацією, котра могла б мати свій архів, була Запорозька Січ. Але історія Запоріжжя того періоду доволі уривчаста. Пам'ять про Січ збереглася в народних піснях, але дослідники зазнали великих труднощів у пошуках архівних документів. Особливо рідко траплялись архівні документи, написані самими січовиками. Наприклад, опис укріплень Січі зберігся лише у звіті кошового посланця Свсевія Шашоли, складеному ним у 1672 р. за великого царя Олексія Михайловича.

"Город де Сеча, земляной вал - стоит в устьех Чертомлыка и Прогною над рекою Скарбною. В вышину тот вал шесть сажен... на валу сделаны коши деревянные и насыпаны землей. А в том городе башня, с поля мерою кругом двадцать сажен, да в той башне построены бойницы, а перед той башнею за рвом сделан земляной городок, кругом его мерою в сто сажен, а в ней окна для пушечной стрельбы. Для ходу по воду сделано на Чертомлыке и на Скарбную восемь форток (пролазов), а над теми фортками бойницы; а шириною де те фортки только одному человеку пройти с водою... А мерою же весь Сеча - город будет кругом около 900 сажен...".

Із документів, що стосуються Січі, в державних архівах збереглися головним чином ті, що відносяться до останніх років її існування. Як видно із заголовків, це були в основному скарги на запорожців. "Розбір непорозумінь між запорожцями і поляками", "Призначення слідства над запорожцями за їх свавілля" та ін.

Що ж це були за непорозуміння? Які свавілля ставилися запорожцям у вину? Хто і чому жалівся на них?

Ось генерал Вейсенбах, який служив по черзі то Росії, то Польщі, пише про те, що одного разу за його відсутності до нього в садибу "завітали" незвані гості. Хто саме - так і не вдалося встановити. Забрали із собою "гості" чотири десятки коней. Із льоху бочку хмільного меду, із буфета взяли срібні чарки, сільнички, ложки, із перин та подушок випустили пір'я. Відставний генерал приписав пограбування

запорожцям і, підрахувавши збитки, пред'явив рахунок урядові, не забувши перерахувати в ньому жодної дрібниці, навіть три зниклі нічні капелюшки.

Ображалася на запорожців і польська "великокоронная хоронжина" - княгиня Яблоновська за те, що вони нібито "пощипали" двох знайомих їй купців, відібрали у них коней та виручку, а самих купців роздягли догола і відпустили у такому вигляді гуляти по великій дорозі.

Часто жалілися на запорожців і кримські татари. Але як тільки кримські татари починали жалітися, запорожці пред'являли свій рахунок. Зрештою київському генерал-губернаторові Леонтьеву урядом було запропоновано, "чтобы татары не могли прежних жалоб вспоминать, объявить им о бывшем в 1747 году в Запорожской Сечи пожаре, во время которого сгорели все письменные дела". Для нас у цьому документі цікава згадка про "писемні справи" запорожців.

Отже, такі справи були! Очевидно, у запорожців був свій архів, а можливо, він навіть і не згорів. Посилання на пожежу, можливо, було зроблене, щоб відбити у татар бажання згадувати старі образи.

Якщо ж цей архів дійсно пропав у 1747 р., то куди поділися справи, заведені після пожежі? Адже Запорозька Січ проіснувала потім ще майже тридцять років.

У 1839 р. новоросійський генерал-губернатор граф М.Воронцов організував комісію з розшуку і збирання матеріалів для майбутнього одеського історичного архіву. З цією метою комісія у складі губернського чиновника для особистих доручень - історика А.Скальковського, представників міністерства освіти - професора М.Мурза- кевича і військового міністерства - А.Россета оглядала всі місцеві архіви.

У родинних архівах людей, які займали значне місце в історії козацтва, комісії вдалося віднайти деякі цікаві документи, що стосувались окремих подій історії Запорозької Січі та деяких видатних и діячів. За характером знайдених документів можна було припустити, що зберігалися вони раніше в якій-небудь канцелярії або в січовому архіві.

У листопаді 1839 р., втративши усяку надію зібрати більш-менш повні дані про запорожців, члени комісії раптово довідалися про долю зниклого сховища: Катеринославський повітовий суддя Куценко повідомив, що канцелярист Спичак знайшов в одному старому хлівчику документи та акти Запорозької Січі.

"Половина тих документів, - згадував потім Скальковський, - перетворилася на якусь брудну масу. У ній неприємно було ритись. Багато зв'язок були без початку і кінця, порвані або з'їдені червами, інші після висушування на сонці перетворилися на порох". Копирсаючись протягом чотирьох років в тій купі брудного паперу, дослідник все ж таки зумів відібрати і відновити найцінніші історичні документи, що відносилися не тільки до останніх років існування Запорозької Січі, але й до більш раннього періоду. Ці документи, що збереглися головним чином у копіях, давали можливість майже повністю відновити історію Запорозької Січі. Архів має 374 справи, в яких міститься близько 40 тис. аркушів. На жаль, до нас не дійшов опис архіву, який був складений у самому коші, однак деякі дані свідчать, що обсяг архіву в ті часи був значно більшим.

Яким же чином потрапив архів січової канцелярії до хліву, де його знайшов Спичак?

У1775 р. після зруйнування Січової фортеці архів опинився у розпорядженні коменданта Новосіченського ретраншементу (військової бази на Запоріжжі) полковника Норова. У 1777 р. архів було передано до фортеці Святої Єлизавети. У 1784 р. фортеця була ліквідована. Архів перевезли до Катеринославського повітового суду, де він, очевидно, і загубився під купами нових справ.

Під час всіх цих переїздів значна частина січового архіву, на думку Скальковського, * истребилась от невежества сберегателей ". Рештки, можливо, також загинули б, якби не були відправлені до Одеси.

Після Жовтневої революції архів входив до складу фондів Одеського краевого історичного архіву, а у 1931 р. був переведений до Харківського центрального історичного архіву, де він зберігався до 1941 р. В роки другої світової війни фонд був евакуйований на схід, а в 1945 р. перевезений до Києва, де увійшов до складу фондів Центрального державного історичного архіву України і зберігається тут дотепер.

Архів коша Запорозької Січі, незважаючи на те що деякі його документи ще до революції запропали, залишається єдиним цілісним, системним зібранням запорізьких документальних матеріалів. Загалом же від усієї трьохсотлітньої історії українського козацтва збереглося не так вже й багато прямих документів, що належали Запорозькій Січі. Життя запорозького козацтва не сприяло збереженню його архівів. Засноване за порогами, на островах у непролазних плавнях пониззя Дніпра, Запорозька Січ переносилася з місця на місце. 1638 р. після придушення козацько-селянського повстання польській шляхті вдалося встановити на Січі свою залогу, яка захопила важливі запорозькі документи. В 1709 р. під час розгрому Чортомлицької Січі у полум'ї пожежі загинув січовий архів, але частину запорозьких документів полковник П.Яковлєв вивіз до Петербурга.

Отже, окремі запорозькі документи, а також історичні матеріали про запорозьких козаків входять до складу різних архівних фондів та рукописних збірок, що розпорошені не тільки по архівах України, Росії, а й Польщі, Угорщини, Швеції, Франції, Ватикану, Туреччини.

Таким чином, архів Запорозької Січі, в якому всебічно і комплексно відбився період 1713-1775 рр., є унікальним історичним джерелом. Багатства документальних свідчень, які містить цей архів, надають його матеріалам великого значення не тільки для дослідників запорозької історії, а й для вчених, які досліджують інші проблеми історичної науки, а також питання історії мови, літератури, мистецтва, етнографії, ономастики, фольклору, краєзнавства тощо.

З утворенням козацько-гетьманської держави Б.Хмельницького необхідність надання різних довідок для гетьманського правління зумовила утворення архіву при Генеральній військовій канцелярії. Архів став державним. На чолі архіву стояв генеральний військовий писар. В його руках зосереджувалося діловодство Генеральної військової канцелярії. Державний архів за Б.Хмельницького містився у гетьманській резиденції в Чигирині під наглядом генерального писаря Івана Виговського. В архіві при Генеральній військовій канцелярії зберігалися документи про відносини гетьмана з місцевою адміністрацією - полковими та сотенними канцеляріями, а також привілеї, договори, листування.

З утворенням у Лівобережній Україні окремого гетьманства виникла при гетьмані Генеральна канцелярія з архівом у гетьманській столиці. Столичними містами лівобережних гетьманів були Гадяч і Батурин, де формувалися архіви. При гетьмані Івані Самойловичі чигиринський гетьманський архів було перевезено до Батурина. Внаслідок погрому його кн. О.Меншиковим у 1708 р. документи було знищено. Ймовірно, вони згоріли разом з гетьманськими будинками. Залишилася цілою лише незначна їх кількість. Гетьман І.Скоропадський переніс столицю до Глухова, куди було переміщено й архів.

Архіви зберігають не одну таємницю.

У 30-х роках XX ст. історик І.Стеллецький знайшов у московських архівах справу якогось Михайловського, заарештованого за п'яну бійку з офіцерами. На допиті затриманий заявив, що в його руках тримається благополуччя самого царя Петра І. Під тортурами скандаліст зізнався, що він був знайомий зі слугою гетьмана І.Мазепи. І той нібито повідомив йому, що гетьман замурував у стіні свого батуринського палацу чималі скарби. Крім того, від свого приятеля Михайловський дізнався, що в деяких місцях України І.Мазепа видобуває із рудників золото та срібло.

Обшук батуринського палацу залишився безрезультатним, хоча послані царем солдати ретельно обдивились і горища, і підвали, простукали всі стіни. Проте чутка про срібні рудники, можливо, не була хибною: її підтвердив ще один арештант - писар, який, перебуваючи в Чернігівському Троїцько- Іллінському монастирі, чув від якогось ченця Ілларіона, ніби за 20 верст від міста в лісі видобувають срібну руду.

Влітку 1932 р. Стеллецькому вдалося відшукати це місце. Копальня Мазепи виявилася вже практично вироблена, але вона була.

Архів Генеральної військової канцелярії, що сформувався протягом XVІІ-XVІН ст. як сукупність документів гетьманських урядів від Б.Хмельницького до К.Розумовського, зберігся погано. Нерідко його розміщували у не пристосованих, вологих приміщеннях, багато разів перевозили з місця на місце, кілька разів документи гинули в полум'ї. У складі архіву Малоросійської колегії він побував у Глухові, Чернігові, Харкові, Києві й відтак виявився розпорошеним.

Архіви були місцем зберігання офіційних паперів і використовувалися тільки з практичною метою. Створення спеціальних централізованих сховищ найважливіших державних та історичних документів припадає на першу чверть XVIII ст. У 1722 р. за наказом Петра І було запроваджено правління Малоросійської колегії, яка перебувала в Глухові та підпорядковувалася сенату. Внаслідок діяльності цих центральних органів відкладалися величезні архівні фонди. Архівні документи, які збереглися до цього часу, подають цінні відомості про історію архівної справи доби Гетьманщини.

1724 р. в Росії засновано перший історичний архів - "Генеральний архів старих справ" - як самостійну установу для зберігання документів колишнього Посольського приказу (пізніше перейменований у Московський архів колегії закордонних справ). З 1762 р. в архіві служив Микола Миколайович Бантиш-Каменський. Він народився в 1737 р. в Ніжині, спочатку вчився в Ніжинській грецькій школі, потім - в духовних академіях Києва та Москви і закінчив освіту в

Універсал гетьмана І.Самойловича старшині Ніжинського полку

Московському університеті. З 1783 по 1814 рр. Бантиш-Каменський був директором архіву закордонних справ (головним архіваріусом Росії). За роки роботи в архіві він написав: "Историю Малой России", "Собрание дел польського двора" (в 5 томах), "Историческое известие о возникновении в Польше унии", "Выписку из всех дел, происходивших между Российской и Турецкой империями" та ін.

Відроджене гетьманство другої половини XVIII ст. теж характеризується значною увагою до архіву. У 1763 р. гетьман Кирило Розу- мовський писав своїй генеральній канцелярії про необхідність дбайливого ставлення до архіву. З цього часу ми маємо практично першу інструкцію завідувача гетьманського архіву.

У фонді канцелярії гетьмана К.Розумовського є документ 1763 р., який повідомляє про порядкування в архіві Генеральної канцелярії, зокрема про правила роботи архіву зі зберігання документів, їхнього обліку, створення довідкового апарату. У документі є перше свідчення про затвердження генерального архіваріуса. Генеральна канцелярія призначила на цю посаду Семена Дівовича. Враховуючи те, що "дела в архиве не в надлежащем порядке содержатся", ставилося

перед архіваріусом головне завдання - "принятые в архиву указы, грамоты, книги и дела... содержать в найприлежнейшем бережении и сохранности".

Друга Малоросійська колегія, створена указом Катерини II у 1764 р., стала единим найвищим урядом Гетьманщини. Генеральну військову канцелярію остаточно було скасовано, а її архів перевезено до будинку Малоросійської колегії. Таким чином, до складу архіву Малоросійської колегії входили справи Генеральної військової канцелярії, яка була при українських гетьманах з середини XVIII ст., і справи власне Малоросійської колегії, що існувала в 1722-1727 рр. і потім у 1764-1786 рр. Архіви центральних установ Гетьманщини були з'єднані в "генеральний Малороссийский архив". Президент Малоросійської колегії граф П.Румянцев упорядкував і організував охорону архівного майна. Важливим моментом в архівній справі було утворення "Генерального Малороссийского архива" - окремої структури у складі Малоросійської колегії, яка відала архівними матеріалами. У 1764 р. було скасовано гетьманське правління, а з поширенням в Україні у 1781 р. "Учреждения о губерниях" і введенням намісницького правління ліквідовувалися всі установи Гетьманщини.

У середині XVIII ст. з'являються архіви в губерніях і провінціях. У другій половині XVIII ст. поряд з архівами установ виникли нові історичні архіви. В них зберігалися документи установ, ліквідованих в результаті реформи місцевого управління 1775 р.

У 1782 р. скасовано Малоросійську колегію, Генеральний суд, Генеральну і полкову управи, а Гетьманщину поділено на 3 намісництва: Київське, Чернігівське, Новгород-Сіверське. Чернігівське намісництво було утворено ЗО січня 1782 р. за наказом Катерини II. Керував ним малоросійський генерал-губернатор, граф Петро Олександрович Румянцев-Задунайський (1782-1790). У Глухові фельдмаршал жив, працював і зберігав свій архів. У 1784 р. там сталася велика пожежа. Вогонь поглинув 12 скринь зі справами військово-похідної канцелярії Румянцева. Упродовж 50 років у Глухові знаходився його особистий архів, котрий від перенасиченості вологою загинув. Те, що залишилось, у другій половині XIX ст. було перевезено до Києва.

У 1802 р. замість Малоросійської губернії було утворено дві губернії: Полтавську і Чернігівську. За наказом царського уряду від 9 вересня 1801 р. утворено Чернігівське губернське правління, яке було вищим адміністративно-поліцейським органом в губернії. За "Положенням" 1845 р. воно входило до системи Міністерства внутрішніх

справ, формально підпорядкувалося безпосередньо Сенату, фактично ж - губернатору, який його очолював.

Чернігівське губернське правління мало свій архів. На чолі його стояв архіваріус, якому допомагав помічник. У Державному архіві Чернігівської області зберігається рапорт архіваріуса Чернігівського губернського правління Йосипа Пирогова від 10 вересня 1845 р., в якому він зазначає, які посадові функції виконує він сам та його помічник: "Я занимался выполнением требований губернского правления по указам оного, отыскиванием справок от столов, личных требований начальства и исправлением описей. Помощник же занимался приведением в порядок прежде поступивших дел в архив по порядку годов; а по сдаче, выбирая архивные дела одного года, раскладывал оные по месяцам и числам и опять в связки, с отметкой сколько в году связок, а затем клал по-порядку один валовый номер". З цього рапорту видно, яким чином проводилася обробка документів та як формувалися архівні справи. Оскільки архів Чернігівського губернського правління був досить великий, то він постійно приводився в певний порядок. Справи, які надходили до архіву, обов'язково підшивали, аркуші нумерували. Кожна з них мала титульний аркуш. На ньому обов'язково ставили номер, дату та кількість аркушів, що були в цій справі. Описи складалися як на документи, які залишалися для постійного зберігання, так і на ті, що зберігалися тимчасово. Обов'язково писалися супроводжуючі пояснення, де зазначалося, на якій підставі повинні зберігатися ті чи інші справи. У 1845 р. при архіві Чернігівського губернського правління існувала "Комиссия, учрежденная для уничтожения старых архивных дел". Її члени складали описи документів, що мали залишитися для постійного зберігання. На ті ж, які не мали "никакой особенной важности", складався акт, і вони знищувались. Це робилося згідно з циркуляром Міністерства внутрішніх справ від 9 грудня 1852 р.

Роботи в архіваріуса було дуже багато, а тому він не встигав виконувати всі ті завдання, що йому доручалися. Зокрема від 30 квітня 1852 р. є рапорт до Чернігівського губернського правління, в якому зазначається: "в июле месяце 1845 года по определению Губернского правления назначены архивариусу сверх помощников еще два писца, которые занимались по архиву до 1846 года. Писцы откомандированы в комиссию, учрежденную для разбора и уничтожения старых дел, в которой и по настоящее время при постоянной сдаче дел уже накопилось их очень значительное количество, которые требуют немедленного привода дел по новому устройству архива, я же, несмотря на постоянные и почти безвыходные мои занятия, при помощи лишь двух помощников, занимаясь ежедневно выполнением требований столов и другими ...как то: проверкой и приемом дел и книг, теряю даже надежду привести архив в такой порядок, в каком требуется от архивариуса".

Автор рапорту наполегливо вимагає від губернського правління повернути йому в архів колезького реєстратора, якого було відряджено з архіву в комісію для розбору старих справ.

У 1850 р. Державна Рада запропонувала Міністерству внутрішніх справ знищити "зотлілі" справи судових установ у чотирьох губерніях, до яких потрапила й Чернігівська. Відтоді почалося систематичне знищення архівних матеріалів, яке тривало аж до 1873 р.

З дозволу земських начальників або керівництва губернського присутствія знищувалися чи продавалися справи волосних правлінь. Так, зокрема у Миргородському повіті Полтавської губернії були продані матеріали Попівського волосного правління, Петрівського, Березово-Луцького, Комишнянського; в Пирятинському повіті - Жоравського, Городищенського правлінь. На пуди продавалися документи XVIII ст. Харківсько-Полтавського Управління "государственних имуществ". В Катеринославі у 1852 р. з архіву губернського правління було ліквідовано 66 886 справ за 1722-1799 рр., в Одесі протягом 1850-1869 рр. - 103 107 справ. Особливо багато загинуло церковних та монастирських архівів. У переважній більшості втрачені справи XVIII ст. Київської та Переяслівської консисторій, Переяславського Вознесенського монастиря та ін. Лише частково збереглися архіви Чернігівського П'ятницького, Максаківського, жіночого Спаського, Троїцько-Ільїнського Чернігівських монастирів.

"Старі" справи, що підлягали знищенню, зважували, а потім продавали з аукціону. Перед тим, як це зробити, їх розшивали і "приводили в такой вид, чтобы чтение их было невозможным". Після цього призначали день, коли буде проходити розпродаж архівних справ. Гроші, виручені від продажу, йшли на потреби губернського правління.

В цей період у декількох містах України накопичилася величезна кількість архівних фондів: у Києві (центр адміністративного управління та культурного життя), Харкові (науковий і промислово-торговельний центр), Катеринославі (промисловий осередок Півдня), а також у Полтаві та Чернігові.

Архіви, які існували в Україні XIX ст., умовно можна розподілити на кілька груп: 1) Київський центральний архів давніх актів та Харківський історичний архів як найбільші зібрання архіварій загального характеру та архіви загальнодержавних установ; 2) губернські архіви: губернського правління, земства, міської управи, Казенної Палати, Контрольної Палати, акцизного управління, дворянського зібрання, Окружного суду, Духовної Консисторії, освітніх закладів; 3) повітові архіви аналогічних установ; 4) архіви повітових з'їздів, поліцейських установ, волосних правлінь; 5) архіви церков та монастирів; 6) приватні архівні зібрання; 7) архіви державних установ минулих століть і різноманітних товариств.

Величезна кількість (десятки мільйонів) справ були в жахливому стані. Щоб систематизувати їх, конче потрібні були фінансові дотації, які уряд був не в змозі надати. Потрібна була реформація архівної справи. Спроба провести таку реформу була здійснена професором Московського університету М.Калачовим.

Завдячуючи активній діяльності Калачева, у 1873 р. при міністерстві народної освіти була створена "Комиссия об устройстве архивов". Вже на III Археологічному з'їзді вчений доповів про її роботу, а на IV - звернувся до учасників з'їзду з пропозицією підтримати його ідею щодо організації місцевих історичних товариств, завдання яких він вбачав не тільки в пошуковій архівній роботі, а й у вивченні пам'яток матеріальної культури, збиранні етнографічного матеріалу, поширенні історичних знань серед простого люду.

Завдяки діяльності професора М.Калачова та його прибічників у квітні 1884 р. Комітет Міністрів прийняв рішення про створення Губернських вчених архівних комісій (ГВАК), офіційно губернські комісії підпорядковувалися Академії наук (посередником між ними був Петербурзький археологічний інститут, який мав подавати до Академії наук звіт про діяльність комісій) та Міністерству внутрішніх справ (через губернаторів).

Засади, на яких будувалася діяльність комісій, складалися з дев'яти пунктів. У першому з них наголошувалося на тому, що комісії створюються для зосередження і вічного зберігання архівних справ і документів, які не є важливими для вирішення поточних справ, проте вони цінні в історичному відношенні. Основне завдання комісії - пошук і наукове опрацювання документів. Крім цього, комісії мали право включати в коло своїх занять пошук, опис і роз'яснення будь- яких інших пам'яток старовини.

Восени 1896 р. розпочала свою роботу перша українська вчена архівна комісія - Чернігівська (ЧВАК).

Архів - це останній притулок будь-якого рукопису. Можна не вагатися: якщо він туди потрапив, то рано чи пізно буде досліджений. В архіві Румянцівського музею в 60-ті роки XX ст. був знайдений рукописний збірник українських пісень (багато з цих пісень були написані рукою М.В.Гоголя), що вважався назавжди загубленим. З листів М.Гоголя було відомо, що він зібрав більше ніж тисячу російських та українських народних пісень, але значна частина їх вважалася втраченою, в тому числі ті, про які Гоголь з-за кордону писав М.Погодіну: "Малоросійські пісні зі мною, запасаюсь і чщусь скільки можливо надихатись стариною".

М.Гоголь, коли мешкав у Римі, часто зустрічався з відомим російським художником О.Івановим, який довго жив в /талії.

Після смерті письменника стало відомо, що коли він від'їжджав з Італії, то залишив на зберігання Іванову дві скрині та портфель з рукописами. Частину рукописів Гоголя брат художника і передав до Румянцівського музею.

Спеціальних асигнувань комісія не мала й утримувалася на кошти, що надходили від пожертв приватних осіб - любителів старо- житностей. Епізодичну підтримку надавали земські установи. Штат комісії складався з трьох осіб - керуючого справами, охоронця музею та архіву і сторожа. Решта членів комісії (а їх кількість коливалася в межах 80-200 чол.) працювала на громадських засадах. Крім архівної діяльності, члени комісії займалися археологією, етнографією, історією, виданням документальних матеріалів. Організаційною формою роботи комісії було проведення засідань, на яких обговорювалися поточні питання, заслуховувалися реферати й наукові доповіді, які друкувалися в "Трудах Черниговской губернской ученой архивной комиссии". Починаючи з 1909 р. публікувалися звіти про виконану роботу окремими брошурами. Перший голова комісії - губернський предводитель дворянства археолог й історик Г.Милорадович (1839-1905). На початку XX ст. посаду керуючого справами обійняв відомий краєзнавець П.Добровольський, а влітку 1911 р. - історик та археограф В.Модзалевський (1882-1920). За часів головування в комісії П.Добровольського було визначено порядок розгляду справ, призначених до знищення в установах і відомствах не тільки Чернігівської губернії, а й Київської, Подільської, Волинської та Мінської, де таких комісій не було. З відібраних у ході цієї роботи документів при ЧВАК було створено невеличкий архів, куди передавалися матеріали про економічний стан селянських господарств, рекрутські на

бори, зловживання владою чиновниками, духовенством. На кінець 1915 р. загальна кількість справ в архіві ЧВАК сягала 20 000 одиниць; було врятовано від знищення чимало цінних в історичному відношенні документів.

Архівне бюро комісії на чолі з В.Модзалевським почало координувати наукові обстеження відомчих архівів на периферії з метою поліпшення умов їх зберігання. До архіву було прийнято фонди Чернігівського і Новгород-Сіверського намісницьких правлінь. Чернігівської міської управи та ін. Розширилася археографічна діяльність. У роботі комісії брали участь історики та археологи: О.Лазаревський, Д.Багалій, В.Іконников, письменник Б.Грінченко, літературознавець М.Петров, етнограф О.Русов та ін. Другою за часом створення була Херсонська вчена архівна комісія (ХВАК). 31 травня 1898 р. відбулося урочисте відкриття комісії та губернського археологічного музею, який ХВАК прийняла у своє підпорядкування. На жаль, недостатнє фінансування, відсутність зацікавленого державницького підходу, кваліфікованих наукових кадрів призвели до того, що в 1911 р. ХВАК припинила свою діяльність, а поновила її лише в 1915 р., після розпорядження Миколи II "відкрити губернські архівні комісії по можливості в усіх губерніях, де їх до цього часу немає". В 1918 р. ХВАК остаточно припинила своє існування.

В 1903 р. з інтервалом у півроку були засновані Катеринославська і Полтавська губернські вчені архівні комісії. Ці комісії спільно з Чернігівською склали основу найбільш відомих, авторитетних, значних за своїм науковим доробком закладів архівно-пошукової роботи в Україні.

За роки існування (1903-1916) Катеринославська комісія видала 10 випусків "Летописи Екатеринославской ученой архивной комис- сии", матеріали яких охоплюють різноманітні проблеми історичної науки. Особливу увагу комісія приділяла дослідженням історії козацтва. Це питання перебувало в центрі уваги Д.Яворницького, Я.Но- вицького, В.Біднова та інших учених. (Д.Яворницький опублікував статтю про гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного, В.Біднов - про Петра Колнишевського).

Полтавська губернська вчена архівна комісія проіснувала з 1903 до 1919 рр. Основний напрямок її діяльності - вивчення минулого Полтавщини на основі архівних джерел та популяризація історичних знань серед населення. Крім того, комісія приділяла увагу археологічній, літературознавчій, статистичній і етнографічній проблематикам, займалася упорядкуванням архівних справ у губернії, виявленням, систематизацією та збереженням цінного архівного матеріалу.

Окремо стоїть питання про діяльність Київської вченої архівної комісії (створена 28 березня 1914 р.) - найкомпетентнішої комісії, оскільки більшість її членів були професорами: В.Іконников, М.Вла- димирський-Буданов, М.Довнар-Запольський, І.Каманін, О.Левиць- кий та ін.

Розпочавши свою діяльність, комісія відразу звернулася до ректора університету св. Володимира з проханням виділити в Центральному архіві стародавніх актів приміщення для архіву. Невдовзі прохання було виконане. В архів почали надходити різноманітні матеріали: грамоти XVІІ-XVІИ ст. з історії м. Києва, історичні матеріали з архіву Київського губернського правління. Були виявлені дві книги Румянцевського опису Малоросії, Київського та Переяславського полків, а також ряд інших важливих документів. Київська архівна комісія досягла деяких позитивних змін у становищі архівних фондів Правобережної України. Але за умов військового часу не вдалося повною мірою розгорнути свою діяльність: через