Історія зарубіжної літератури XVII - XVIII століття - Давиденко Г.Й. - 1. Загальна характеристика французької літератури XVII століття (Н. Буало "Поетичне мистецтво"; афоризми Ларошфуко і Лабрюєля; соціальні байки Лафонтена)

1. Загальна характеристика французької літератури (Н. Буало "Поетичне мистецтво"; афоризми Ларошфуко і Лабрюєля; соціальні байки Лафонтвна).

2. Життєвий і творчий шлях Корнеля. Особливості драматургії ("Сід", "Горацій", Драматургічні принципи).

3. Життєвий шлях і періоди творчості Ж. Расіна. Естетичні погляди.

1. Загальна характеристика французької літератури XVII століття (Н. Буало "Поетичне мистецтво"; афоризми Ларошфуко і Лабрюєля; соціальні байки Лафонтена)

Кінець XVI століття пройшов у Франції під знаком релігійних воєн унаслідок загострення ворожнечі між католиками і гугенотами (прихильниками реформованої церкви). Примирити ворогуючі партії вдалося королю Генріху IV. Проте, після загибелі короля у 1610 році від руки католицького фанатика стара ворожнеча спалахнула з новою силою. При дворі різні угруповання боролися за вплив на малолітнього спадкоємця престолу Луї XIII (у 1610 році йому було 9 років).

У ці роки поступово набула сили особа кардинала Ришельє. Йому вдалося виконати відповідальне завдання— примирити французьке суспільство. Коли король став правити самостійно, Ришельє був його першим міністром і залишився ним до самої смерті (у 1642 р.). Він став цілеспрямовано формувати державну ідеологію. За його сприяння у Франції у 1631 році вийшла перша в Європі газета. Державного значення надало мові. 1635 року за його вказівкою була створена Академія із завданням розробити словник, граматику, риторику і поетику французьких салонів. Поетика так і не була створена, проте Академія намагалася спрямовувати творчість письменників, спираючись на принципи Аристотеля та ідеї абсолютизму.

Зажадавши через Академію від митців і поетів підтримки французького абсолютизму, Ришельє зробив літературу частиною ідеології.

Під наглядом кардинала (який сам займався літературною творчістю), за участю Академії і під значним впливом життя паризьких салонів у середині XVII століття утвердилися нові форми французької мови, а в літературі дедалі відчутніше став заявляти про себе новий стиль, що ґрунтувався на принципах раціоналістичної естетики. У першій третині XIX століття він одержав назву класицизм. Кардинал Ришельє особисто призначав довічні пенсії письменникам, які працювали у напрямку класицизму.

У другій половині XVII століття державотворчі й ідеологічні принципи Ришельє розвивав король Луї XIV, талановитий політик і вольовий правитель. Часи його правління (1661—1715) позначені розквітом літератури класицизму у Франції.

Започаткував класицизм Франсуа де Малерб (1555—1628)— придворний поет короля Генріха IV. Походячи із незаможної родини, Малерб намагався за допомогою поетичних творів, що оспівували королівську родину, зробити собі кар'єру і добитися запрошення до королівського двору.

Малерб першим у Франції проголосив необхідність жорсткої державної політики у галузі літератури.

Теоретиком класицизму був Ніколо Буало (1636—1711).

Незважаючи на те що головний теоретик загальноєвропейського класицизму з'явився на літературній арені уже після того як класицистична література у Франції сформувалась, його внесок у розвиток цього напряму величезний. Буало узагальнив досвід класицистів, встановив межі кожного жанру та строго узаконив жанрову специфіку.

Народився Нікола Буало 11 листопада 1636 року у родині чиновника. Закінчив єзуїтський колеж і готував себе до кар'єри духівника. Згодом вступив до університету, де займався вивченням права. У 1656 році був зарахований до спілки адвокатів, але професія юриста його не приваблювала. Після смерті батька повністю присвятив себе літературі.

Нікола Буало був автором багатьох поетичних творів, проте найпопулярнішим серед них став "Поетичне мистецтво" — справжній поетичний кодекс класицизму, що встановив правила та закони поетичної творчості. У цій дидактичній поемі, навіяній "Посланням до Пізонів" Горація, автор узагальнив естетичні положення, висунуті декількома поколіннями теоретиків французького класицизму. Більшість віршів із "Поетичного мистецтва" запам'яталися і стали крилатими фразами.

"Поетичне мистецтво" складалося із 4-х пісень. У першій пісні Буало виклав основні принципи поетичної творчості та встановив загальні закони віршоскладання, стилю та композиції. У пісні другій він перейшов до розгляду окремих поетичних жанрів, причому зупинилися, у першу чергу, на жанрах лірики, коротко характеризуючи ідилію, елегію, оду, сонет, епіграму, сатиру і водевіль, і частково згадуючи також рондо, баладу та мадригал. Закони усіх цих жанрів вивів із самого їх визначення, в основу якого покладені не формальні ознаки, а специфічні особливості їх змісту. У третій пісні, найбільшій за обсягом, Буало зупинив на трьох основних поетичних жанрах — трагедії, комедії та епопеї. У четвертій пісні подав ряд істотних моральних настанов поетам, зокрема заклик уникати гонитви за матеріальними статками.

Головні положення "Поетичного мистецтва":

— утвердження пріоритету думки над почуттями та уявленнями;

— заклик знаходити істину в об'єктивній дійсності;

— завдання поезії— наслідування природи;

— цікавість загальними явищами, а не випадковостями чи винятками;

— наслідування античних письменників, які вміли бачити природу, відчувати її, але наслідування повинно бути простим, правдивим і реалістичним;

— прагнення — завдання сподобатися, дати читачеві естетичну насолоду.

Другий напрям літератури XVII століття, бароко, отримав у Франції назву преціозної літератури. Аналогічні явища у літературі Італії та Іспанії відповідно мали назви "маринізм" та "гонгоризм".

Від мистецтва представники преціозної літератури вимагали максимального віддалення від "низької" дійсності і у виборі сюжетів, і у системі поетичних образів, й у мові. Ніщо не повинно нагадувати брудну, низьку, "простонародну" правду життя.

Таким чином, преціозна література — не просто школа галантності, підручник вишуканої ввічливості,— це своєрідна філософія життя. Світ преціозного письменника — світ примарний, ефемерний. У нездійсненних мріях виражалося песимістичне відкидання сучасності.

Представником преціозної літератури у Франції був Оноре д'Юрфе (1568— 1625). Він став одним із засновників французького пасторального роману. Провінційний дворянин, який народився у Марселі, член Католицької ліги під час громадянських воєн кінця XVI століття, прожив усе життя на півдні, далеко від столичного життя. Головний твір — роман "Астрея".

Варто згадати також про одного із найвизначніших представників барокового роману Мадлену де Скюдері (1607—1701). Мадемуазель де Скюдері користувалася винятковою популярністю та авторитетом протягом свого довгого життя. її називали "новою Сапфо". Вона отримувала пенсії від Мазаріні та Людовіка XVI. Свої романи ніколи не підписувала, а випускала їх від імені брата.

Одночасно із процесом формування класицизму та галантно-аристократичної літератури бароко розвивався у Франції і ренесансний реалізм. Характерною особливістю цього напряму в країні була установка на показ повсякденного побуту та матеріального існування звичайних пересічних людей. Сам термін "реалізм" має у застосуванні до цього напряму цілком умовний характер, оскільки у творах письменників цієї групи навіть не порушувалося питання про зображення внутрішнього світу людини, її почуттів тощо. Незважаючи на це, він зіграв безумовно позитивну роль у процесі становлення реалізму у літературі XVII століття. Його історична заслуга полягає в тому, що він рішуче боровся із аристократичною надмірною вишуканістю літератури бароко, із властивим їй методом фальшивої ідеалізації феодального суспільства, з її манірним, преціозним складом.

Представниками ренесансного реалізму у Франції були Шарль Сорель, Поль Скаррон.

Особливого поширення набув у тогочасній французькій літературі жанр афоризму. Письменники-афористи не створювали ні романів, ні повістей, ні новел, лише короткі, дуже стислі прозаїчні мініатюри або записували свої думки — плід життєвих спостережень та роздумів.

Інтерес до жанру афоризму, коріння якого сягає античності, виник у французькій літературі ще в середині XVI століття, проте тільки під пером Ларошфуко, Паскаля і Лабрюйєра афоризм став жанром, "у якому знайшли відображення вік і сучасна людина". У духовному житті Франції він займав не менш важливе місце, ніж театр. Що ж таке "максима", афоризм як жанр?

Перша і найважливіша особливість афоризму— здатність жити поза контекстом, зберігаючи при цьому всю повноту свого смислового змісту. Проте жити поза контекстом — значить бути виключеним із часового потоку мовлення, існувати поза зв'язком із минулим і майбутнім, виражати щось вічне. Ця властива афоризмові риса виявилася близькою мистецтву французького класицизму, для якого естетичну цінність мало лише стійке, вічне, непорушне, те, над чим не владна руйнівна сила часу.

Не менш важливою особливістю афоризму була відточеність стилю, здатність у не багатьох словах сказати про головне. До того ж у класицистів джерелом прекрасного була форма, тому особливого значення надавалося віртуозній майстерності.

Ф. Ларошфуко, Ф. Лабрюйєр, Вовенарг, Шамфор — блискучі майстри афоризму —дали класичні зразки цього жанру.

Жанр афоризму вимагав величезної майстерності. Думка афоризму глибока та безмежна, форма ж надзвичайно обмежена. Слово тут цінилися дуже дорого. В афоризмі небуло нічого зайвого. Лаконізм — одна із головних його переваг.

Блискучим майстром афоризму вважався Франсуа де Ларошфуко (1613—1689). Аристократ, який досить безтурботно та бездумно провів свою молодість, а на схилі років звернувся до літератури і створив книгу "Роздуми, або Моральні вислови і максими" (1665).

Ларошфуко малював риси людини взагалі, він створив певну універсальну психологію людства, яка однаково підходила до всіх часів і народів. Цей метод абстрагування зблизив його із класицистами.

Ларошфуко належав до тієї соціальної групи, яка сходила з історичної арени, тому, власне, його творчість наскрізь песимістична. Він не вірить ні у правду, ні у добро. Навіть у актах гуманності ладен був побачити зневагу до людей, ефектну позу, майстерно підібрану маску, яка ховав за собою корисливість та самолюбство.

Ось деякі із афоризмів Ларошфуко:

— "Суждения наших врагов о нас ближе к истине, чем наши собственные",

— "Любовь одна, но подделок под неё тысячи".

— "Одним людям идут недостатки, а другим и достоинства не к лицу".

— "Истинная любовь похожа на привидение: все о ней говорят, но мало кто её видел".

— "Тот, кто думает, что может обойтись без других, сильно ошибается; но тот, кто думает, что другие не могут обойтись без него, ошибается ещё сильнее".

— "Истинное красноречие — это умение сказать всё, что нужно, и не больше, чем нужно".

Ці мізантропічні спостереження, викладені із блиском великого і неперевершеного стиліста, розхвилювали Францію, вищий світ впізнав себе.

Сучасники досить часто звинувачували Ларошфуко у мізантропії, у песимістичному погляді на людину. Він усе це передбачив: "Все любят разгадывать других, но никто не любит быть разгаданным сам". Ларошфуко хотів допомогти людині "пізнати саму себе" і вважав найвеличнішим подвигом дружби відкрити другові очі на його власні недоліки. Це він і зробив у своїх "Максимах".

Із характеристикою французького суспільства другої половини XVII століття виступив Жан де Лабрюйєр. У 1687 році він опублікував книгу "Характери Теофраста, переклад з грецької", яка із кожним новим виданням поповнювалася та неодноразово коректувалась автором. Початковий задум простого перекладу тексту давньогрецького філософа, учня Аристотеля, врешті-решт вилився у самостійний оригінальний твір французького письменника — "Характери, або нрави нашого віку".

Син буржуа, Лабрюйєр значно відрізнявся за своїми поглядами від аристократа Ларошфуко. Його відгуки про дворянство дуже прискіпливі; і, навпаки, судження про народ сповнені глибокої симпатії.

Він також викривав багато вад людської натури, але його погляд на життя оптимістичний:

— "Дети не знают ни прошлого, ни будущего, они (что с нами никогда не бывает) наслаждаются настоящим".

— "Любовь и дружба исключают друг друга".

— "Мужчина соблюдает чужую тайну вернее, чем собственную, а женщина лучше свою, нежели чужую".

I Паскаль, і Ларошфуко шукали джерело зла і добра у самій природі людини, а Лабрюйєр шукав його у суспільстві.

В основі афоризму французьких моралістів, як правило, покладений парадокс. Наприклад:

"Наши добродетели — это чаще всего искусно переряженные пороки". (Ларошфуко).

"Люди делятся на праведников, которые считают себя грешниками, и грешников, которые считают себя праведниками". (Паскаль).

"Женщины с лёгкостью лгут, говоря о своих чувствах, а мужчины с ещё большей лёгкостью говорят правду". (Лабрюйєр).

Твори французьких моралістів об'єднував не лише жанр, але й тематика. їх цікавили:

— проблема людини;

— таємниця її долі і її місце у суспільстві;

— доброчинності та вади моральні пошуки та падіння людини;

— питання психологічні та соціальні тощо.

Одним із найвизначніших французьких поетів XVII століття був Жан де Лафон-тен (1621—695). Незважаючи на те що загальноєвропейську славу він здобув завдяки своїм байкам, проте письменницький діапазон його був незрівнянно ширшим.

Жан де Лафонтен народився 8 червня 1621 року у Шато Тьєрі. Батько його обіймав посаду "наглядача вод та лісів". Поет навчався спочатку у сільській школі, потім у колежі в Реймсі. Оскільки від батька він мав отримати у спадок посаду збирача податків, то деякий час вивчав і право. Але йому зовсім не подобалася посада чиновника.

Писати почав пізно, коли йому вже було 33 роки (1654). Він опублікував комедію "Євнух"— твір учня, навіяний враженнями від читання творів Теренція. Представлений впливовому тоді міністрові Фуке, Лафонтен був обласканий останнім, отримав пенсію і, продавши свою посаду та нерухоме майно у Шато Т'єрі, переїхав на постійне місце проживання до Парижа. Тут він зблизився із Буало, Мольєром та Расіном. Захоплення друзями було настільки сильним, що він помістив їх під вигаданими персонажами у романі "Любовні пригоди Псіхеї". У 1665 році були опубліковані його "Віршовані казки та оповідання", а у 1668 році — "Вибрані байки". На літературу Лафонтен дивився як на засіб заробляти гроші. У житті він був людиною простодушною, наївною, а інколи надзвичайно розсіяною та забудькуватою. Представлений королю, аудієнції у якого він сподівався, щоб подарувати йому томик своїх віршів, змушений був зізнатися, що книжку забув вдома.

Про нього ходило багато анекдотів: говорили, що він полюбляє в світі лише три речі — вірші, розваги і жінок.

Особливості байок Лафонтена

Сюжети байок Лафонтена здебільшого спільні, більшість із них беруть свій початок від прозових байок напівлегендарного грецького байкаря Езопа. Політичні байки аж ніяк не невинні. Вони досить уїдливі і в них відчутні демократичні симпатії. Для прикладу розглянемо байку "Звірі під час чуми".

Нечувана біда страхи наслала люті.

Щоб смертю покарать гріхи земні,

І непрощенні, і страшні,

Чума напалася за вчинки незабуті,

Супроти звірів почала війну,

Зганяла в пекло всяку звірину.

Зник апетит, немає в звірів сну:

Сумирні горлиці гризуть одна одну,

Де й ділася любов, і дружба, і довіра?

Лев звірів поскликав

І їм таке сказав:

— Прийшла біда на звіра,

Настав наш смертний час.

Історія навчає нас:

Знайти, хто винен, —

І вмерти той повинен,

Покрити смертю гріх,

І друзів тим урятувать своїх.

Про себе розповім я правду, любі друзі

Ох досить натворив гріхів —

Чимало баранів роздер у лузі,

Загриз невинних пастухів.

Як скажете, за ці провини

Готов лягти до домовини.

Хай кожен з вас, у кого совість є,

Тяжкий свій гріх прилюдно визнає!

— Володарю!

— — Лисиця низько гнеться,

— — Про що там мова йдеться?

— Для баранів, гладких і мовчазних,

— Та кара — ласка з неба;

— А пастухів дурних Карати завжди треба.

— Скажу: то щастя є

— — Нести тобі до ніг життя своє...

— Всі слухачі ту мову привітали

— І дружно зааплодували.

Не сміли в Тигра гріх знайти;

Ведмедя вирішили обійти;

Псів — сторожів на раді

Не осудив ніхто в громаді

— За службу їм і слава, і хвала...

— От черга підійшла і до Осла.

— Покірно визнає Осел провину:

— Колись, в лиху годину

— Брів луками ченця,

— Вхопив жмуток сінця (Чорт, мабуть, спокусив!).

— — Осел пробачення просив,

Та вчений Вовк промовою палкою Довів:

скарать Осла покарою тяжкою.

— Тепер відомо, звідки зло

До нас прийшло,

Чому вмирають чесні друзі:

Травицю жер Осел в ченцевім лузі!..

— Осел був усіма Обвинувачений,

Безжально страчений.

Безсилий ти — тобі жалю нема!

"Суд судит по тому, могуч ты иль бессилен, В зависимости от того, тебя объявят иль правым иль виновным! " — підсумовує свою байку Лафонтен.

Домінанти творчості Лафонтена:

— народність;

— філософічність;

— предметом байки часто виступають не лише вади людей, але й психологічні спостереження;

— наявність літературних імен, які використовуються у якості загальних назв.