Історія світової культури - Левчук Л. Т. - 5. Мистецтво в культурі Індії

Індійське мистецтво протягом свого існування позначене тісним зв 'язком з панівними в різних періодах релігійними системами. Майже всі його пам'ятки, що дійшли до наших часів, мали релігійний характер: літературні твори, архітектурні, скульптурні, живописні шедеври, навіть славнозвісні індійські танці. Безперечно, в країні існувало і світське мистецтво, але основними свідченнями щодо нього залишилися тільки літературно-історичні описи. Самі пам'ятки не збереглися, адже відрізнявся навіть використовуваний для будівництва матеріал: камінь — для релігійних святинь; дерево, цегла та глина — для світських споруд. Пріоритет релігії в індійській культурі яскраво виявився у сфері мистецтва.

Поряд із релігійною основою мистецтву Індії притаманне укорінення в глибоку давнину. По-перше, усі художні твори в різних видах і жанрах найтіснішим чином органічно пов'язані з народними легендами, епосом, філософсько-релігійними уявленнями, культурними цінностями, що існували тут протягом тисячоліть і беруть свій початок зі стародавніх часів. По-друге, усі художні твори індійського мистецтва відповідають певним художнім стандартам і канонам, які зберігалися поколіннями майстрів у національно-культурній неповторності. Остання риса досить важлива для характеристики мистецтва Індії, адже саме ця сфера її культури зазнавала впродовж своєї історії багато іноземних впливів. Персія, греко-римський світ, мусульманські культури, британська вестернізація залишили помітний слід у розвитку індійського мистецтва. Але попри всі ці впливи Індія зберегла свою художню самобутність, вбираючи радше формальні чужі новації, але залишаючи змістовність свого культурного колориту.

Історичні долі індійського мистецтва прослідковуються на різних етапах по-різному. Сива давнина майже не залишила матеріальних пам'яток, виготовлених із недовговічного матеріалу (дерева). Найсуттєвішими свідченнями розвитку індійського мистецтва за тих часів залишилися літературні тексти, які несли в собі історичні оповіді давнини. Безперечно, яскравими свідченнями художніх традицій індійської культури завжди були вироби прикладного мистецтва. Пізніші епохи, коли індійські будівельники перейшли до використання каменю, представлені значними пам'ятками архітектури, скульптури, живопису. За матеріальними свідченнями дослідники індійського мистецтва виділяють кілька періодів його історичного розвитку.

Хараппська цивілізація (III—II ст. до н. є.) за результатами археологічних досліджень представлена як найдавніший етап у розвитку індійської культури. Характерна для цього періоду художня майстерність утілена в гліптиці — вирізаних із каменю чи теракоти печатках із досконалими зображеннями тварин, птахів, людей і з різноманітними писемними знаками, у мистецтві скульптурної мініатюри, в ювелірних виробах, у досконалій кераміці.

Період, що розпочався після занепаду Хараппи й тривав до VI століття до нашої ери, не залишив якихось істотних матеріальних пам'яток. Про нього свідчать ведійські релігійні тексти, стародавній епос "Махабхарата" й "Рамаяна". За цими свідченнями, індоарії — послідовники ведійської релігії не мали особливої потреби в будівництві храмів. Виконання їхнього релігійного обряду жертвопринесень проходило переважно на відкритому місці, де споруджувалися тимчасові олтарі. Лише із VI століття до нашої ери, з періоду утворення перших індійських імперій, з'являються ті нам ятки художньої культури Індії, які й тепер засвідчують історичний шлях її розвитку.

Більшість архітектурних і скульптурних пам'яток датується періодом між IV століттям до нашої ери та першими віками нашої ери. Це — магадсько-маурійська епоха.

Найсуттєвіші художні надбання її належать до часів панування буддизму за династії Маур'їв, особливо за царювання Ашоки. Це був період розквіту міст — центрів ремесла, торгівлі, науки та мистецтва. У Мегасфена, який був послом Селевків при дворі Чандра Гупти І, засновника маурійської імперії, залишився опис столиці імперії — Паталіпутри з вражаючим уяву царським палацом. Але через недовговічний матеріал ці архітектурні витвори не збереглися. Відтоді залишилися тільки кам'яні споруди, пов'язані з буддійською релігією. Особливий розквіт будівництва буддійських культових споруд припадав на період правління Ашоки, коли розпочалося масове будівництво ступ, монастирів, що називалися сангхарами чи віхарами, та храмів-чайтья.

Ступа походить від могильних пагорбів. Це — монолітна будівля, призначена для збереження буддійських реліквій. Вона споруджувалася на честь самого Будди, а інколи — якоїсь особи чи події, що шанувалася буддистами. Найпоширеніша форма ступи — напівсфера на квадратному підвищенні. Вгорі ступа завершувалася релікварієм і символічними парасолями, навколо неї зводили огорожу із чотирма ворітьми, зорієнтованими на всі сторони світу. На воротах традиційно встановлювалися рельєфи із зображенням епізодів із життя Будди. Усередині огорожі пролягала доріжка, для церемоніального обходу ступи. Ступи були різних розмірів. Маленькі, циліндричної форми, розміщувалися всередині храму. З 84 000 ступ, споруджених Ашокою, збереглося лише декілька. Серед найвідоміших — ступи в Бхархуті, в Санчі, в Ашараваті (П ст до н. є).

Буддійська чайтья — це храм-молільня, в якому відправлявся обряд поклоніння ступі. Чайты споруджувались із цегли, дерева та інших недовговічних матеріалів і тому вони, в основному, не збереглися, за винятком печерних храмових комплексів Аджанти, Насіки, Карлі.

Пам'ятки скельної архітектури датуються вже III століттям до нашої ери й розвиваються аж до X століття нашої ери. Вважається, що їхньому виникненню сприяли тісні зв'язки Індії з Персією та іншими країнами Малої Азії за часів розквіту імперії Маур'їв, звідки могла бути запозичена ідея таких споруд. Серед найвідоміших пам'яток Цього архітектурного напряму виділяються печерні комікси Аджанти, хоча її основні будівлі припадають на пізніші часи.

Ще одним зразком мистецтва цього періоду були колони, на яких розмішувалися тексти едиктів царя Ашоки. Ьс виготовляли із суцільного шматка піщаника, спеціально обробляли й полірували. Майстерні різьбярі по каменю прикрашали їх зображеннями звірів, дхармачакру (колесо дхарми), а також священною квіткою — лотосом. Широковідома Сарнатхська колона, зокрема її капітель із чотирма левами, стала національним гербом Республіки Індії.

Серед інших пам'яток скульптурного мистецтва цього періоду згадаймо збережені часом статуї напівбогів -якшів та якшинь, що датуються першими століттями до нашої ери. Уже в цих образах помітні ознаки панівного в індійській культурі ідеалу краси жіночого тіла. Так, у статуї якшині з Дідаганджа (II ст. до н. є.) втілено типову пишнотілу фігуру зрілої чуттєвої жінки, що є символом повноти життя, пов'язаним із культом плодючості. Близькими до цієї статуї за характером і часом створення є горельєфні фігури подружньої пари донаторів (тих, хто пожертвував на зведення печерного храму) в Карлі (І ст. до н. є.).

У цей період відсутні зображення самого Будди. Вони замінені існуючими буддійськими символами — предметами, що пов'язані з подіями його життя: деревом піпал, під яким Будда став просвітленим; символічним колесом — образом закону обертання світових доль людства, яке, за легендою, Будда привів у рух; лотосом.

За часів правління династії Маур 7в розвинулась індійська література. На рівні з вищезгадуваною релігійною літературою в ці часи були записані великі епічні поеми Індії "Махабхарата" й "Рамаяна". Вважається, що автором "Ра-маяни" є Вальмікі, а складання "Махабхарати" приписується мудрецеві Ваясі. Однак ці епічні шедеври є результатом колективної народної творчості впродовж багатьох віків. Запис "Рамаяни" вперше здійснено не раніше II чи III століття до нашої ери, а "Махабхарати" — приблизно в IV столітті до нашої ери. В цей час також уже існувала лірична поезія "Тхера-гатха" ("Вірші ченців") і "Тері-гатха" ("Вірші черниць"). На основі ряду матеріалів дослідники індійської культури визначають існування в ті часи драми та драматичних творів. Уже Паніні, перший граматик санскриту, у своїх працях згадував керівництва для танцюристів та мімів, а Патанджалі повідомляв про деякі драматичні вистави за мотивами стародавнього епосу. В багатьох літературних джерелах згадується про музикантів, співаків, про різні музичні інструменти.

Після розпаду імперії Ашоки художня культура Індії позбувається перських рис, але проявляються нові впливи - греко-бактрійські та римо-еллігастичні. Адже після розпаду імперії Маур'їв північно-західні райони Індії потрапили під владу греко-бактрійської і парфянської держав. У перші віки нашої ери в цих районах виросла могутня конгломеративна держава Кушанів. Ця держава зародилася в Афганістані й після ослаблення влади Паталіпутри розширила свої території, приєднавши індійські провінції. Кушанські царі обрали своєю столицею знову Паталіпутру. Нарівні з нею великими процвітаючими містами того періоду були Таксіла й Матхура, які відіграли суттєву роль у становленні нового напряму індійської художньої культури. Кушанська держава сприяла активізації поєднання культур народів Заходу та Сходу. За правління Кушанів пожвавилася торгівля Індії з Китаєм, Персією, Месопотамією, Римською імперією. Кушани здійснювали покро-вительство щодо літератури та мистецтва.

Матхура стала центром розквіту традиційного індійського мистецтва. В Гадхарі як більш постійному місці кушанської царської резиденції, ближче розташованої до Ірану та Середньої Азії, зосередився розвиток нового мистецтва, традиції якого виникали ще за попередніх грецьких правителів Бактрії та Північно-Західної Індії. Тому воно мало як східні, так і західні риси. Деякі дослідники стверджують, що гадхарське мистецтво пішло від грецького, а точніше, від елліністичного мистецтва Малої Азії та Римської імперії. Але гадхарська школа, прийнявши художню техніку греків, за змістом була суто індійською, адже трактувала буддійські сюжети.

Головною новацією гадхарського мистецтва стало реалістичне зображення Будди, цього потребувала маха-янська форма буддизму, що постала в цей час. Маха-янська форма буддизму дбала про популяризацію своїх ідей серед широких мас, тому тут значне місце належало іконографічним зображенням Будди в рельєфах і круглій скульптурі. Також розвинулася світська портретна скульптура із зображеннями кушанської знаті.

Кушанські царі в захваті від розкошів Римської імперії намагались у всьому їй уподібнюватися. Вони широко розгорнули міське й культове будівництво. За цей час було споруджено багато ступ, монастирів. За наказом Канішки, найвідомішого правителя кушанської династії, у столиці звели колосальну вежу на честь Будди заввишки близько 200 м із чудовим декоративним оздобленням.

Гадхарська школа з її греко-римськими реалістичними образотворчими традиціями була в цей час однією з існуючих тенденцій в індійському мистецтві. Нарівні з нею існували мистецькі традиції Матхури та Амараваті, які навіть відіграли вагомішу роль у подальшому розвиткові індійської художньої культури, гадхарське ж мистецтво було лише одним із етапів і в наступні часи не домінувало. В Матхурі поряд із популярним у ті часи буддизмом існували також брахманізм і джайнізм, які набули першорядного значення в наступні культурні епохи в Індії. Тому традиційні образи матхурського мистецтва, такі як народні образи якшів та якшинь, нага та інших божеств і міфологічних героїв, були помітним внеском у розквіт мистецької майстерності.

Наступною віхою у становленні індійської художньої культури була славнозвісна епоха правління Гуптів. У першій половині III століття майже одночасно на півночі й на півдні Індії розпалися дві великі держави — Кушанів та Андрха. Індією на певний час оволоділи політичне розшарування та економічний занепад. Тільки в IV столітті в басейні Гангу виростає остання велика держава Гуптів.

У період свого піднесення, в V столітті, гуптська держава, особливо за правління Чандри Гупти II, охоплюючи північні та центральні райони країни, домінувала над усією Індією й була однією з найбільших і найвпливові-ших на Сході. Через торгові індійські колонії на Суматрі, Яві, в Камбоджі, Таїланді справлявся культурний вплив на розвиток цих народів.

За Гуптів відродилися індійські традиції, інокультур-ні впливи витискалися з основних культурних орієнтирів. Буддизм почав відігравати другорядну роль у культурі, де відроджувався брахманізм у вигляді трансформованого індуїзму. У літературі знов утвердився санскрит після панування пракритів за часів Ашоки та його наступників. Великі матеріальні багатства, що зосередилися в руках Гуптів у результаті успішних завойовницьких походів та розширення зовнішньої і внутрішньої торгівлі, сприяли бурхливому розвиткові індійської культури в усіх сферах, зокрема и у мистецтві.

Мистецтво періоду Гуптів особливо значуще для індійсько! культури. В цю епоху викристалізувався художній ідеал Індії. Архітектурні, скульптурні, живописні твори набули еталонності щодо художніх канонів. Навіть ремісницька майстерність уславила Індію Гуптів на віки. Так, до чудес техніки того часу можна віднести монолітну колону в Делі висотою близько 7 м, яка досі не має ознак іржавіння.

Розвиткові мистецтва сприяв індуїзм, який на той час утвердився як державна релігійна система. Для його пропаганди використовувалися всі культурні засоби, особливо архітектура, скульптура, живопис. Поширилося створення скульптурних образів головних богів індуїзму — Вішну, Шіви, бога сонця. Однак продовжували розроблятися й буддійські теми. До того ж послідовники індуїзму використали готові буддійські споруди, пристосовуючи їх до особливостей свого культу. У V столітті в Санчі, Тігаві, Єрані та в Айхолі з'явилися найбільш ранні з відомих храмів, виконані кам'яною кладкою на кшталт печерних. В той же час продовжувалося скельне будівництво в Аджанті, Еллорі, в південних районах Індії, де поруч із буддійськими храмами ставили вже й індуїстські.

Стан світського будівництва з відомих причин описаний лише в літературі. За тогочасними текстами, в містах гуптської держави розгорнулося широке будівництво. Споруджувалися палаци, садиби, фортеці.

Гуптська епоха уславилась яскравим розквітом індійського живопису. Аджанта стала осередком розвитку цього виду мистецтва. Монастирські комплекси з'явилися тут ще в II столітті до нашої ери, але найвідоміші серед них були споруджені між V та VII століттями. Аджанта — свідчення високого генія індійського живопису та особливого ставлення до цього виду мистецтва в індійській культурі. У стародавній Індії заняття малярством були необхідними для кожної освіченої людини. Тому тут з раннього дитинства прищеплювали навички живописної майстерності. Малярством займалася не лише культурна еліта. Дотепер в Індії збереглася народна традиція на свято чи в інші урочисті дні прикрашати підлогу, стіни оселі, подвір'я різнокольоровими візерунками. Через це для індійської культури є характерним високе художнє чуття живописності. Це виявилося в аджанському стінному живописі. Яскравою рисою індійського малярства є унікальне поєднання високої релігійності й духовності з колоритним відображенням повноти буття. Фрески храмів Аджанти виконані в життєрадісній кольоровій гамі, присвячені сюжетам із життя придворної знаті. Жанровими замальовками того часу оформлювали суто культові споруди. Такого дивного поєднання не знала жодна культура. Живописні традиції Індії піднесли її високо серед інших тогочасних країн Східної Азії. Під впливом Індії в VII—VIII століттях розвивалося малярство країн, де поширилася буддійська релігія.

Гуптська епоха знову змінилася політичною роздрібненістю Індії, яка закінчилася для північних районів іноземним завоюванням. Південь, захищений гірським хребтом, ще деякий час зберігав свою незалежність, залишаючись осередком розквіту своєрідної національної культури, але не уникнув постійних міжусобиць.

У скрутний період боротьби із зовнішнім ворогом, розв'язання внутрішніх проблем, зокрема в боротьбі із засиллям буддійських ченців, мистецтво та література були поглинуті ідейно-духовними шуканнями на шляху освоєння власного культурного досвіду. Активізуються філософські й теоретичні дослідження. У сфері мистецтва виникають трактати про художню майстерність у різних видах творчості. На ниві релігійних пошуків світ побачили літературні обробки релігійних зібрань, так звані пурани. Було створено остаточні редакції народного епосу. На санскриті були записані оповідання в стилі байок — "Панчатантра" ("Книга оповідань") та "Хітопадеша" ("Книга мудрих порад"). Ці книги в наступні епохи були перекладені більш як п'ятдесятьма мовами й дійшли до Багдада, Візантії, Каїра й ще в XI столітті стали відомими в Європі, вплинувши на становлення тогочасної західноєвропейської літератури.

Для цих століть характерна середньовічна культура. Індія поринула в політичне розшарування. На її території існувала велика кількість дрібних держав, як суто індійських, так і підпорядкованих іноземним правителям. Але домінуючими цінностями в ці часи залишалися доктрини індуїзму й національна самосвідомість.

Індійське середньовічне мистецтво було традиційно підпорядковане релігії. Світське начало не мало прямого вираження ні в архітектурі, ані в інших видах мистецтва. Камінь як матеріал продовжував використовуватися лише в храмовому будівництві. Останнє набуло державних масштабів. Тому для зведення храму все населення обкладалося спеціальними податками й виконувало трудові повинності.

Індуїзм, на відміну від буддійської віддаленості від життя, був зорієнтований на поширення й ствердження своїх ідей усіма доступними засобами. Отож, поряд із традиційною скельною архітектурою, яка розвивається в храмових комплексах Еллори та Елефанту (VII ст.), починають упроваджуватися наземні архітектурні форми. Так, монолітні храми Махабаліпурама були перехідними формами до наземних храмів. Це — величезні природні валуни, засобами скульптурної майстерності перетворені на архітектурні споруди. З VIII століття храм як основний засіб пропаганди ідей індуїзму став панівним типом монументального будівництва індійського Середньовіччя.

Храм перетворився на складний комплекс споруд, що утворюють прямокутний двір, займаючи досить великі плоші. Тут є одне або кілька святилищ, павільйони й галереї для притулку й зібрання прибулих на молитву, басейн дія священних обмивань, вівтарі-жертовники, монументальні колони-світильники.

Кам'яна архітектура дедалі більше зливалася з монументальною скульптурою. Архітектурні форми прикрашалися численним декоративним оздобленням. З VIII століття живопис поступається місцем пластичному мистецтву. Так, знамениті печерні храми Еллори демонструють високу скульптурну майстерність індійців. За різноманітністю й багатством пластичного декору Еллора перевершувала Аджанту. Тут на всіх існуючих поверхнях розгорталися багатофігурні композиції із зображеннями богів і міфологічних героїв. Для півдня Індії — Декану — центральним образом храмової скульптури був бог Шіва. На півночі Індії храми присвячувалися Вішну чи богові сонця. У печерному храмі бога Шіви в Гахаракурі на острові Елефант висічена знаменита гігантська скульптура триликого Шіви — широковідомий символ індуїзму три-мурті. Це — всемогутній бог Шіва втілює в собі сили трьох богів: творителя (Брахми), руйнівника (самого себе) та охоронця світового порядку (Вішну).

Головний зміст пластичного декору в індійських храмах із цього періоду строго канонізується. Тому на кожному індуїстському храмі можна знайти шість канонічних сцен про життя головних богів індуїстського пантеону.

Найвідомішими комплексами цих часів є Кайласанатха в Канчі (VIII ст.), храм Сонця в Мартанді (VIII ст.), джайнські храми в Майсурі зі скульптурним шедевром — 21-метровою статуєю джайнського святого Гамматашварі (ХП—ХШ ст.), храми в Гуджараті, Раджастані, храмовий комплекс Конарак в Оріссі (XIII ст.).

Цікавою особливістю храмового зодчества Індії є присутність у скульптурному декорі еротичних мотивів майт-хуне — з'єднання пар тварин, птахів, людей. Цей мотив походить від стародавнього культу плодючості. Але в системі індуїзму він набуває містичного смислу ідей тантризму. Вважається, що в ньому об'єднано два божественні принципи: сутності життя й природної енергії. В релігійно-філософських творах упанішадах еротизм є виявом великого божественного начала в єдності двох протилежних статей. Упродовж усієї історії індійського мистецтва постійно трапляються різні форми зображення еротизму: у формі лінгама, в оголених фігурах богів та богинь плодючості, у видах майтхуне. Найбільшими зразками таких сюжетів пластичного мистецтва є широковідомі храми Кхаджурахо (X ст.). За часів панування індуїзму ранні форми нескладних обрядів змінилися виконанням пишного й складного релігійного ритуалу, в якому брало участь багато священиків, музикантів, танцівниць. Така форма обрядовості піднесла на особливе місце в культурі Індії мистецтво танцю, який має своє релігійне освячення в образі танцюючого бога Шіви як багаторукого Натараджа. Це — бог танцю, що виконує космічний танець народження світів — символ вічного руху Всесвіту по незмінному круговороту. У світлі цього танець у середньовічній Індії разом із декламацією й виставами на релігійно-міфологічні сюжети мав релігійне, символічне значення. За легендами, танець — стародавнє мистецтво, що зародилося в Гімалаях. Своєї досконалості воно досягло в країні Тамілів, що на крайньому півдні Індії. Танцівниці навчалися цьому мистецтву з малоліття й присвячували йому своє життя. Було досить почесним віддавати свою доньку танцівницею в храм.

Упродовж пізньої давнини та Середньовіччя в Індії широкого розвитку, нарівні з релігійно-філософськими, епічними жанрами літератури, набули поезія, драма, прозові описи. Серед видатних поетів тих часів слід згадати буддійського поета Ашвагхоші (кінець І ст.), поетів-драматургів Бхасу та Калідасу (IV—V ст.), поета-лірика Бхартріхару (VII ст.). Варто підкреслити, що характерною рисою індійського мистецтва на всіх етапах його розвитку було яскраве відображення повноти й радощів життя, незалежно від того, релігійне чи світське воно було за своїм змістом. Можна сказати, що для багатьох митців Індії, країни з різноманітною природою й кліматом, був характерний "жах пустоти". Тому так щедро вони відображали у своєму мистецтві буяння життя, багатоманітність цього природного світу. Докорінний злам у мистецтві Індії настав від часів правління нових завойовників країни — мусульман, які володарювали тут упродовж майже п'яти століть.