Історія світової культури - Левчук Л. Т. - 4. Культура Латинської Америки колоніального періоду й проблема культурного синтезу

Доля Латинської Америки та історія європейської колонізації континенту пов'язані з особливостями місцевих культур і процесом заселення її європейцями. Сама назва "Америка" з'явилася в 1507 році внаслідок випадкового збігу обставин. її запровадив молодий учений-космограф з Лотарінґії М. Вальдзеємюллер. Він захоплювався написаними Амеріґо Веспуччі листами про подорож до Америки в 1501—1502 роках і запропонував назвати Новий Світ на честь автора цих текстів. Космограф не підозрював, що Колумб і Веспуччі побували на одному й тому ж континенті. Топонім "Америка" вперше використав фламандський картограф Меркатор у 1538 році. Що ж до іспанців, то вони аж до XIX століття називали Америку Вест-Індією.

З ім'ям Колумба традиційно пов'язують початок колонізації Нового Світу. Насправді ж Колумб був засновником першого тимчасового (Ла Навідад, 1492 р.) та першого постійного (Ізабелла, 1493 р.) поселень європейців в Америці. Проте ці поселення-фортеці сам Колумб розглядав як перший крок для створення факторій з метою здійснення обміну з індіанцями чи работоргівлі. Адже панівною ідеєю, якою керувалися іспанці в поході, був пошук протоки, що вела до Ост-Індії. Колонізація, або створення переселенських колоній, експлуатація та асиміляція аборигенного населення, почала здійснюватися скоріше проти його бажання спочатку посланцем корони Бобадільєю, а потім, з 1502 року — новим губернатором острова Еспаньйоли (Гаїті) Ніколасом Овандо.

Перші кроки з освоєння Еспаньйоли виявилися не зовсім вдалими. Вже на кінець першого десятиліття XVI століття правителі острова досить песимістично оцінювали його перспективи, як і майбутнє іспанської колонізації Америки взагалі. Проте в 1508 році був захоплений острів Пуерто-Ріко, у 1509 — Ямайка, а через рік почалося завоювання Куби. У 1511 році іспанці з'явилися в Панамі, а в 1513 відкрили Тихий океан. Проте золота вони знаходили мало, індіанці, які жили на островах, були зовсім не пристосовані до європейських методів експлуатації, чинили їй опір і їх масово знищували. Іспанці ж страждали від незвичного клімату та їжі, вмирали від місцевих хвороб. Тому першим враженням від зіткнення з Новим Світом стало загальне розчарування.

Нова хвиля інтересу іспанців до Америки була пов'язана з відкриттям і завоюванням міст-держав майя та держави ацтеків у 1519—1521 роках. Головний герой конкісти, засновник Віце-королівства Нова Іспанія Е. Кортес — типовий іспанський ідальго кінця XV — початку XVI століття.

Другим героєм завоювання став Ф. Пісарро, який на батьківщині був чабаном. Він підкорив величезну імперію інків. Регіон високих цивілізацій став опорою іспанського уряду в Америці. Феодальні відносини швидко адаптувалися в Новому Світі.

Територія Чилі була завойована в 1540—1550-х роках Педро де Вальдивією. На землі майбутніх Аргентини, Уругваю та Парагваю колонізатори рухалися трьома потоками - з атлантичного узбережжя, з Перу й Чилі. Ці походи розтягнулися на кілька десятиліть: з 1515—1516 років, коли відбулася експедиція Соліса, до заснування Буенос-Айреса в 1580 році. Колумбію, Венесуелу, Центральну Америку іспанці освоювали в 20—40-х роках XVI століття.

В 1573 році спеціальним указом Філіппа II в офіційних документах заборонялося використовувати слово "конкіста". Іспанія оголосила "пасифікацію", тобто мирну колонізацію захоплених територій, хоч на практиці завоювання та освоєння земель ішли поряд. Як правило, з дозволу корони, але за рахунок приватних коштів, невелика група іспанців організовувала загарбницьку експедицію. її організатор ставав всевладним аделантадо завойованої території, яку потім корона відбирала. На захоплених територіях будувалися поселення-фортеці, їх обживали переселенці з метрополії. Потім починався розподіл землі, індіанців, пошук золота й срібла. Іноземців у колонії не допускали. Винятком став лише німецький торговий дім Вельзерів, який за грошову компенсацію хазяйнував на узбережжі Венесуели за часів Карла V.

В адміністративному відношенні американські колонії Іспанії, що розташувалися на територіях Північної, Центральної, Південної Америки та островах Карибського басейну, ділилися на віце-королівства Нова Іспанія, Нова Ґранада, Перу, Ріо-де-Лаплата та генерал-капітанства Гватемала, Куба, Венесуела, Чилі.

Португальська колонізація Америки, попри відкриття Бразилії в 1500 році, почалася тільки в 1534 році. Спочатку це були спадкові феодальні володіння, що простяглися вздовж атлантичного узбережжя і належали донатаріям, яких обирали із знатних дворян. Але від 40-х років XVI століття колонія перейшла до безпосереднього управління португальською короною. У 1581-1640 роках Португалія входила до складу іспанської монархії, а в 1630—1654 роках португальські колоністи й метрополія вели війну з голландцями, які заволоділи значними північними районами Бразилії. Важливу роль у освоєнні глибинних районів Бразилії відіграли в XVI—XVII століттях бандейри — експедиції, що ловили індіанців та шукали дорогоцінні метали а також місіонери-єзуїти. Відкриття в XVII—XVIII століттях родовищ золота й алмазів дали суттєвий поштовх подальшій колонізації центральних районів Бразилії. Проте чимало районів Бразильського нагір'я та Амазонії залишалися недоступними для португальців аж до початку XIX століття.

Європейська колонізація глибоко порушила індіанський світ. Вона освячувалася ідеєю боротьби з невірними насильницькою християнізацією, культивувала неприкрите, позаекономічне примушування до праці. Колоністи, не лише дворяни, а й простолюд, опинившись в Америці, відчували себе вищою кастою стосовно індіанців, переставали працювати, перекладаючи на них весь тягар турбот про своє існування. Крім того, Америка пережила руйнівні катаклізми біологічного характеру внаслідок різниці між біосферами Східної і Західної півкуль. Хвороби, завезені з Європи, знищили сотні тисяч індіанців. Перша епідемія віспи спалахнула на Гаїті вже в 1493 році. Потім настала черга кору, дезинтерії, прокази, чуми тощо. Чисельність аборигенного населення за короткий період внаслідок війн, хвороб, нещадної експлуатації зменшилася в 10—20 разів.

Те явище, яке сьогодні називають "зустріччю" Старого і Нового світів, спочатку являло собою жорстоке зіткнення, що закінчилося перемогою європейської цивілізації. Іспанський конкістадор утверджував свою культуру, свої цінності як переможець. Цим і визначалося спочатку те місце, яке зайняли у взаємодії різних цивілізаційних шарів іспанське начало й автохтонні культури.

Характер цієї взаємодії був зумовлений гігантським розривом у рівнях розвитку між іспанським та індіанським світами. Суспільства, що вступили в контакт, перебували в різному історичному часі: пізнє феодальне суспільство Європи, в якому починався генезис капіталізму, і соціальні системи, котрі перебували на стадії первісності, на переході до класового суспільства або на рівні стародавніх Шумеру чи Єгипту.

Коли стикаються такі разюче відмінні одна від одної людські реальності, їхня реакція, за загальним правилом, має характер заперечення чужого світу. Це заперечення може мати форму зняття, яке передбачає поряд з усуненням усього віджилого й того, що заважає розвиткові, і, відповідно, збереження позитивного. Інший вид заперечення — тотальне деструктивне заперечення, сутність якого проявляється в тенденції до повного знищення того, на що воно спрямоване. Очевидно, чим більше взаємовіддалені людські світи, тим більша й вірогідність, що їхня реакція набирає рис деструктивного заперечення.

Автохтонні індіанські культури з багатьох основних параметрів (насамперед характеру релігійних традицій) були несумісні з християнською культурою метрополії. У той же час економічні й соціально-політичні звичаї доколумбових цивілізацій Нового Світу мали певні риси, які виявилися доцільними в системі панування іспанських колонізаторів, йдеться, головним чином, про інтеграцію общини в соціально-економічну систему, створену після конкісти, а також використання общинного типу соціокультурної організації під час створення соціально-політичної системи іспанського колоніального суспільства в Америці.

Після встановлення системи колоніального панування в Іспанській Америці спостерігається взаємодія культури метрополії з елементами автохтонних культур, хоч їхня цілісність була вже порушена. Реакція на спробу здійснити щодо культурної спадщини індіанських народів тотальне деструктивне заперечення стала об'єктивною основою зародження нових, складніших форм взаємодії іспанського та індіанського етнокультурних елементів уже в епоху конкісти. Яким був характер цих форм, чи можна їх визначити як культурний синтез?

Перша стадія співіснування в Латинській Америці двох світів сформувала таку єдність, у межах якої кожна її складова зберігає по можливості себе, а нова якість не^ виникає. Це скоріше симбіоз різних культур у рамках ново! культурної цілісності. Він став вихідним пунктом у процесі синтезу культур.

Тенденція до синтезу культур, без сумніву, існувала, але не була переважаючою. Вона лише поступово пробивала собі дорогу в боротьбі з могутніми контртенден-Ціями. Досить вказати на прагнення конкістадорів дощенту стерти з лиця землі індіанський світ, потім прагнення колоніальної адміністрації поставити бар'єр між цим світом та іншими етнічними групами, які населяли Іспанську Америку. З іншого боку, намагання самих індіанців по можливості відгородитися від світу завойовників, що виразилося в пасивній самоізоляції значної частини індіанських общин у колоніальний період, і, нарешті, чітко сформульована в програмних цілях лідерів повстань корінного населення в XVI—XVIII століттях настанова на повне викорінення всього, що принесла із собою конкіста, чи гак або інакше пов'язаного з європейською цивілізацією.

Але тенденція до культурного синтезу виявилася в підсумку найдинамічнішою. Вона визначила магістральний шлях соціокультурної еволюції латиноамериканських суспільств: від прямого зіткнення відбувся поступовий перехід до симбіозу як основної форми взаємовідносин, у рамках якої починається процес культурного синтезу, котрий остаточно не завершився й сьогодні.

Колоніальний період, який охоплює для іспаномовних країн Південної Америки й Бразилії три століття, а для Ґайяни, Французької Гвіани й Сурінаму — навіть п'ять століть, посідає особливе місце в етнічній історії латиноамериканських країн. У цей час у Новому Світі склалися три основні расові й культурні групи, з яких утворилися пізніше нації цього регіону. Саме тоді була закладена основа расових і етнічних компонентів майбутніх націй і визначився тип їхніх взаємовідносин.

Іспанці й португальці заселяли в Південній Америці місцевості з найбільшою щільністю індіанського населення. Остання у свою чергу залежала від ступеня соціально-економічного розвитку аборигенних суспільств. Імперія інків Тауантисуйу, наприклад, досягла найвищого на континенті рівня розвитку, що зумовило концентрацію іспанських колонізаторів у Центральних Андах і на узбережжі Перу; тут було землеробське населення, яке ефективно експлуатували. Східні схили Анд, чилійські гори й пустельні узбережжя не давали такої можливості: місцеві жителі в кращому випадку перебували на стадії примітивного землеробства. Ці райони утворили з перуанського центру периферію іспанської колонізації; відповідно етнічні процеси деякою мірою регулювалися з цього центру й протікали тут з меншою інтенсивністю.

Індіанці гуарані в Парагваї й тупінамба в Бразилії не досягли рівня соціальної й господарської організації перуанських кечуа та інших, об'єднаних під владою інків, етносів. Проте землеробство в них було вже досить розвинутим, аби задовольнити початкові економічні потреби колонізаторів, а соціальні зв'язки — досить міцними, щоб вистояти перед нав'язаною реорганізацією. Решта ж племен не була готова до контакту з європейцями і або була знищена, або пішла у важкодоступні райони. Таким чином, саме Північно-Східна Бразилія й басейн річки Парани надовго стали центрами португальської та іспанської колонізації.

Свою роль у створенні поліетнічних колоніальних суспільств відіграла й та обставина, що панівна культура завойовників була міською, в той час як індіанські локальні культури утримувалися в сільських формах. Урбанізація на віки вперед почала означати для індивідуума відмову від індіанської культури й прилучення до креольської або метисної групи.

Тип етносоціальної структури колоніальних суспільств установився в результаті конкісти відразу ж: європейська, а потім європейсько-креольська група посіли керівне становище, індіанська — підкорене. Вже в XVI столітті до експлуатованої групи ввійшли й негри. Але форма, в якій реалізовувалися ці стосунки, з часом змінювалася. В перші століття іспанська адміністрація запроваджувала непряму форму експлуатації індіанської праці у вигляді енком 'єнди, при якій колоніст (енкомендеро) виступав як посередник між дорученими його опіці індіанцями й державою. Для останньої він повинен був збирати з індіанців додатковий продукт, утримуючи на свою користь певний відсоток, підопічних же зобов'язувався знайомити у встановлених адміністрацією межах з іспанськими культурними нормами. Головний засіб виробництва — земля при цьому лишався у власності індіанської общини.

Одночасно з цією формою експлуатації існувала й інша — у вигляді естансії, де "білий" колоніст володів землею, яку обробляли індіанці або негри, котрі перебували в кріпосній або рабській залежності. Із естансій виникли асьєнди — володіння феодального типу.

Три основні расові компоненти майбутніх латиноамериканських націй — європейці, індіанці й негри — довгий час існували як контрастні расово-етнйні групи (з численними підрозділами). Про єдиний етнос на території будь-якого віце-королівства або капітанії не можна говорити не лише в колоніальний період, а й у перші десятиліття XIX століття. Проте вже в колонії на основі трьох контрастних груп виникають нові носії рис культури, спільних для всіх трьох (або для двох — там, де були відсутні негри або індіанці). Як правило, це були метисні (мулатні) групи. Вони й стали основою майбутньої загальнонаціональної культури у відповідних регіонах. Креольсько-іспанська, а пізніше креольсько-метисна група при цьому постійно відігравала найактивнішу соціальну роль, претендуючи на представництво всього населення того або іншого району. В процесі етнічної історії змінювалося значення кожної з цих груп, не залишалося сталим їхнє співвідношення. У районі Лаплати індіанців знищували військові експедиції. В андських країнах вони поступово закріпачувалися, відчуваючи на собі культурний вплив панівної іспансько-креольської групи, так що вже наприкінці колоніального періоду кечуанська культура була досить відмінною від тієї, з якою зіткнулися конкістадори. У Північно-Східній Бразилії й на Карибському узбережжі Венесуели й Нової Ґранади — в районі найбільшої інтенсивності економічних і етнічних процесів у цих колоніях — чисельно дедалі збільшувалася негритянська група.

Кордонів між трьома контрастними групами в чистому вигляді, з яскраво вираженими расовими й культурними ознаками їхніх представників, мали дотримуватися згідно з колоніальним законодавством. Однак всупереч закону в результаті співіснування цих етнорасових груп з'явилися метиси й мулати.

Етнічні й расові показники в колоніальній Америці стали,

як найбільш явні, визначеннями групової належності, але

динаміку нових змішаних підгруп неможливо було стримати

законодавчим шляхом хоча б і через те, що перехід з однієї

підгрупи до іншої здійснювався за одне-два покоління.

Врегулювання відносин між групами часто здійснювалося

не законом, а звичаєм. Була вироблена місцева номенклатура

для змішаних підгруп — "кольорових каст", причому в різних

районах одні й ті ж "кольорові касти" мали різні назви (що

свідчить про їхнє локальне походження) й права. Проте, хоча

вони й називалися кастами, для кожної з них характерна

відсутність основної ознаки касти — стабільності. Більше

того, істотною їхньою ознакою був підвищений динамізм,

тенденція до порушення соматичних і культурних кордонів

між підгрупами в расовозмішаному середовищі, а також

між змішаною й креоло-іспанською групою.

На противагу цьому натискові якраз креоли намагалися замкнутися за кастовим принципом, встановивши законодавчо необхідність певних культурних показників для кожної з етнокультурних груп. Метисам та індіанцям, мулатам і неграм заборонялося носити такий одяг, як у креолів, ходити зі зброєю, їздити верхи тощо. В той же час характерною рисою креолів лишається подвійне ставлення до материнської іспанської культури: тяжіння й відштовхування. Меншою мірою та ж сама риса проявляється в бразильських креолів щодо португальської культури.

Індіанська група може бути виокремлена як етнорасова з певними застереженнями у зв'язку з тим, що для кожного з конкретних суспільств більшу ніж у креольській групі роль відігравали етнічні відмінності між окремими індіанськими племенами. Але при збереженні корінних етнічних самоназв і самосвідомості індіанці хоча б на регіональному рівні почали усвідомлювати себе як єдину расову макроодиницю, що протистоїть креолам і метисам, а в районах із негритянським населенням — також неграм і мулатам. Принесений європейцями термін "індіо" був сприйнятий індіанцями і знайшов велике поширення в колоніальний період. Причому в протиставленні "свій чужий" у колоніях на перший план висунулися расово-соматичні показники, а за ними йшли етнічні. Метисна група виникла як проміжна, перехідна між креольською та індіанською. Проте на рубежі XVIII—XIX століть вона достатньо сформувалася соціально й культурно, аби стати для багатьох індіанців (а також для певного числа креолів з нижчих верств) кінцевою, а не перехідною. Зрозуміло, що вона певною мірою продовжувала виконувати й попередню функцію перехідної — від індіанців і нижчих "кольорових каст" до креолів (в ідеалі), але це характерно для будь-якої, окрім вищої, групи в ієрархічно організованому суспільстві. В районах із переважно негритянським населенням аналогом метисних "кольорових каст" слугували мулатські змішані групи (Карибське узбережжя, гвіанські колонії, Північно-Східна Бразилія).

Негри в цих районах не лише створили локальні етнора-сові групи, подібні до індіанських. Суттєвим фактором, що визначив їхнє місце в етнічних процесах, був соціальний стан. В Америку вони прибули як раби, й навіть стосовно їхніх звільнених нащадків відчувається незмінний стереотип, згідно з яким темна шкіра асоціювалася з низьким соціальним статусом. А втім на півночі Південної Америки, де вільне негритянське населення під кінець колоніального періоду було численним, руйнування расової ієрархії під натиском буржуазних відносин проявилося досить яскраво. У Новій Гранаді й Венесуелі наприкінці XVIII століття практикувалася купівля розбагатілими мулатами в короля особливих грамот, так званих cedulas de gracias al sacar, які давали їм формальне право вважатися "білими".

Мова завойовників стала в Латинській Америці панівною. Індіанські мови були витіснені у вузьку сферу побутового спілкування і втратили свій національний статус. Але через постійні контакти з місцевим населенням іспанська мова почала збагачуватися новими словами й зворотами, які поступово ставали звичними в іспаномовному середовищі й увійшли в повсякденний ужиток. Так, індіанськими словами, збереженими на сторінках "Щоденника" Колумба, який він вів під час своєї першої подорожі, були сама (каное) і mais (маїс, або кукурудза). В першій частині "Історії Індій", опублікованій у 1535 році, налічується 70 різних індіанських слів, а в кінцевому варіанті їхня кількість досягає 500.

Уряд та іспанська адміністрація в Латинській Америці відразу почали запозичувати до своєї лексики індіанські слова, літературна ж мова досить обережно ставилася до такого екзотизму. Проте вже Сервантес і Лопе де Вега сміливо вживали у своїх творах такі слова-індихенізми, як сасао, caiman, bejoco, huracan, caribe, tabaco, chocolate, tiburon, jicara, romate, potato.

Офіційне визнання впливу субстрату на лексику іспанської мови підтверджується в першому виданні "Словника Авторитетів", шість томів якого вийшли протягом 1726—1739 років. У них зареєстровано 150 індихенізмів. А в "Словнику Альседо", виданому кількома роками пізніше, їх уже налічується 400. Ці видання досить вірогідно відображають процес проникнення індіанських слів в іспанську мову Латинської Америки до середини XVIII століття.

У здійсненні колоніальної політики метрополія спиралася на католицьку церкву. Виключне право патронату над церквою в Новому Світі, дароване папою Римським, розглядалось іспанською короною як один із найважливіших її економічних і політичних привілеїв у Західній півкулі Воно було дароване Ватиканом іспанським королям за участь у вигнанні маврів із піренейських земель у процесі Реконкісти. Королівський патронат володів правом призначати представників вищої й середньої церковної ієрархії, здійснювати контроль за їхньою діяльністю, засновувати церкви й монастирі, відраховувати на свою користь одну дев'яту від усієї суми церковної десятини.

Активну діяльність у колоніях розгорнули й чернечі ордени. На початку XVII століття в Новій Іспанії релігійним орденам належала третина всіх громадських і приватних споруд, земельних угідь та іншого нерухомого майна; тут було 400 монастирів і понад 5 тис. ченців. Через півтора століття францисканці (найчисленніший місіонерський авангард католицької церкви) мали в 1789 році під своїм керівництвом в Іспанській Америці й на Філіппінах 241 монастир, 139 парафій і 163 місії. Всього ж на початку XIX століття в колоніях налічувалося від 30 до 40 тис. церковнослужителів і близько 4 тис. монастирів.

У 1568 році в Перу, а в 1572 році в Новій Іспанії з'явилися перші представники найвойовничішого католицького ордену — Громади Ісуса. В 1586 році єзуїти досягли Парагваю, 1590 року проникли в Нову Ґранаду, 1592 року — в Чилі. Створені ними наприкінці XVII століття на півдні Парагваю ЗО місій розташувалися на 200 тис. км2 і об'єднували понад 150 тис. індіанців гуарані. Орден єзуїтів сконцентрував у своїх руках величезні багатства, кинувши виклик колоніальній владі й самій іспанській короні. Так, у 1767 році, під опікою єзуїтів перебувало понад 700 тис. індіанців, а рухоме й нерухоме майно ордену оцінювалося більш як у 70 млн песо сріблом.

Завоювання й колонізація Нового Світу, що здійснювалися об'єднаними зусиллями іспанської корони, загонів завойовників і католицького духовенства, супроводжувалися глибокими соціально-економічними та ідеологічними протиріччями як між цими силами, так і всередині кожної з них. Не виступала єдиним фронтом і католицька церква. її релігійно-гуманістичне крило кинуло виклик теорії і практиці колоніальної експансії. Іспанських гуманістів представляли Альфонсо де Вальдес (секретар Карла І), відомі теологи та юристи Франсиско де Віторіа, Хуан Луїс Вівес. Найяскравіше вираження нові гуманістичні ідеї знайшли в діяльності й творчості Бартоломео де Лас Касаса. Наприкінці життя Лас Касас піднявся до радикальної ідеї рівності всіх рас і народів, засудив рабство негрів, виступив з вимогою, щоб іспанські колонізатори залишили Америку, а незалежність індіанських народів була відновлена.

Гуманістична й просвітянська діяльність частини місіонерів поступово почала давати свої плоди. Адже ченці-місіонери були на той час єдиною силою, спроможною стримати жорстокість і зажерливість конкістадорів. При монастирях будувалися школи для навчання індіанських дітей. Випускники цих шкіл могли здійснювати елементарний правовий захист інтересів своїх поселень від утисків іспанців. Місіонери усвідомлювали поверховість християнізації індіанців, знали про збереження язичницьких культів, про жертвопринесення й таке інше, проте хроніки свідчать, що їхня діяльність, як і раніше, мала роз'яснювальний і проповідницький характер. Осягнення індіанського світу й поступове навернення індіанців до християнства за прикладом власних чеснот — такої політики дотримувалися місіонери-гуманісти. Слід зазначити, що найскладнішим завданням для них було довести індіанцям, буцімто "іспанці — теж християни", настільки разюче суперечила поведінка конкістадорів основним заповідям Євангелії.

Разом з тим місіонери виявилися першими зацікавленими дослідниками аборигенної культури, значною мірою її знання забезпечувало успіх місіонерської діяльності. Такі місіонери-францисканці, як Луїс Вільяльпандо та Діего де Ланда, не лише вивчили мову майя, а й склали її алфавіт, лишили неоціненні спостереження й записи про звичаї, культуру й науку індіанців цієї гілки, допомогли зберегти їхні оригінальні рукописи та книги.

Водночас прищеплення християнства на індіанський фунт, на міфологічну свідомість, обтяжену ще й внутрішнім опором насильницькій християнізації, створювали підґрунтя для суттєвої трансформації ортодоксального католицизму й формування так званого народного католицизму, в його різних зонально-регіональних і національних варіантах по всьому континенту. Він був і лишається генератором типово латиноамериканських релігійно-політичних, міфологічних форм і породжених ними естетичних стереотипів, що використовувались як топіка національної і загальноконти-нентальної ідеології. Йдеться про формування й функціонування в народному католицизмі міфу про Кецалькоатля -Святого Фому, метисованого міфу про інків; про Діву Гваде-лупську, пов'язану з ацтецькою міфологією; андського міфу про Діву Копакабанську, опертого на інксько-кечуанську традицію; кубинського міфу про Міднолику Діву.

Одна з характерних рис колоніальної політики Іспанії в Америці — величезний розмах містобудівництва. За цілеспрямованим тотальним знищенням індіанської культури та ЇЇ матеріального носія — архітектури — здійснювалася майже небачена в історії за своїм обсягом програма спорудження церков, фортець, палаців, маєтків, міст. Через сто років після початку конкісти лише в іспанських колоніях поставлено 70 тис. церков і 5 тис. монастирів, засновано і зведено сотні міст, спроектованих відповідно до спеціальних інструкцій, що входили до "Законів для Індій". Жорстко-прямокутне їх планування, попри зовсім інше походження, своєрідно розкривало традиції святково-церемоніальних ансамблів міст доколумбових цивілізацій.

Багато церков і цілі міста (Мехіко, Куско, Кіто) виникли на руїнах індіанських споруд, але це була вже нова, чужорідна для аборигенів архітектура. Будівництво велося за канонізованим європейським зразком і, як правило, підневільною працею індіанців під керівництвом майстрів із Піренейського півострова: іспанців і португальців, представників хоч і різних, але близьких культур. До того ж архітектура Іспанії й Португалії проходила в XVI—XVIII століттях східні стадії розвитку.

Уніфікація об'ємно-просторової структури й вигляду церков, а також містобудівних прийомів у колоніях забезпечила стильову єдність зодчества від Арізони до Патагонії. Одноманітний вигляд мали й типи приватних споруд, передусім у поміщицьких асьєндах, на ранчо, фазендах, а також і міські приватні житла з внутрішніми двориками — патіо. Однак у Бразилії цей тип майже не трапляється, що відобра-. жало, очевидно, звичаї метрополії. "Собраду" (особняки) в бразильських містах звичайно виходили на вулицю вузьким фасадом, за яким розміщувалися основні парадні приміщення, а в глибину двору виходили інтимні кімнати, розташовані анфіладою.

Своєрідний, із багатьма рисами готики й мавританської архітектури, піренейський ренесанс у період контрреформації змінився на барокко, і саме цей стиль був у XVII—XVIII століттях перенесений до колоній. За океаном він поширився не лише внаслідок прямого тиску метрополії, а й завдяки бажанню креольської знаті не відстати від моди. Своїм динамізмом, емоційною піднесеністю та озлобленістю він виявився співзвучним культурі й інших етнічних компонентів населення колоній: як архітектурно-декоративним традиціям аборигенів, так і емоційності вивезених з Африки чорних рабів.

Саме барокко в різних місцевих і стадіальних варіантах визначило своєрідність архітектури Латинської Америки колоніальної епохи. Культове зодчество Мексики XVIII сю-ліття з надзвичайним багатством скульптурної декорації фасадів не випадково характеризується терміном "ультра-барокко".

Для розуміння специфіки архітектури колоній необхідно враховувати, що її завдання не вичерпувалися задоволенням суто утилітарних потреб. Вона була покликана виконувати емоційно пригнічуючі та представницькі завдання церкви й колоніальної адміністрації. Цим пояснюється гігантський масштаб і перебільшена монументальність храмів, монастирів, площ в іспанських колоніях, здавалося б, непропорційних безпосереднім практичним потребам.

Разом з тим як в образній будові, так і в цілому ряді планувальних, технічних і декоративних прийомів архітектури Латинської Америки, особливо в приватному житлі відчувався опосередкований вплив архітектури й культури мусульманського населення середньовічного Піренейського півострова.

У колоніальний період склалися й регіональні особливості архітектури. Найпомітніше відмінності виявилися між архітектурними школами віце-королівства Нова Іспанія (Мексика) і Перу. В цих зонах місцеві особливості багато в чому визначилися творчою участю індіанських будівельників, різьбярів по каменю, художників. У декоративному оздобленні низки церков віддзеркалилися, здавалося б, зовсім несподівані для канонів католицизму індіанські язичницькі емблеми й символи, наприклад, знаки Сонця й Місяця, місцеві орнаменти, індіанські (за антропологічними особливостями) образи святих. їхнє втілення, вірогідніше, проступало стихійно, несвідомо, хоча й указувало на глибину та стійкість місцевої художньої традиції, на значення індіанського елементу в становленні всієї культури Латинської Америки й стало одним із виявів протесту проти колоніального гніту через відстоювання своєї художньої традиції. В Бразилії не діяли "закони для Індії", і її міста не мали регулярного планування, що було характерним для Нової Іспанії. У зв'язку із цим помітно відрізняється вигляд міських вулиць і площ. У Бразилії не будували таких грандіозних церков, як у колоніях Іспанії, вони були більш камерні, зводилися на острівних ділянках, що допускали круговий огляд, і, відповідно, сприймались як більш "світські". Загалом тип архітектури колоніальної Бразилії переважно європейський. Одна з причин цього полягала в браку кваліфікованої робочої сили серед місцевих індіанців.

Виникнення місцевих художніх шкіл у колоніальній Латин-ській Америці припадає на XVII століття, а розквіт — на XVIII століття. В колоніальний період у Латинській Америці домінував культовий живопис, проте, окрім картин релігійної тематики, що оздоблювали храми, художники досить часто писали портрети відомих церковників, віце-королів, губернаторів провінцій, членів їхніх родин. Натюрморт і побутовий жанр з'явилися значно пізніше, лише в середині XVIII століття, і були поширені меншою мірою (переважно в Мексиці).

В XVI столітті латиноамериканський живопис зазнавав в основному впливу італійської школи; у XVII — на початку XVIII століття — іспанської, яка розквітла там у цей період; в середині XVIII століття в ній з'являються риси, запозичені з французького живопису.

Найоригінальніші школи малярства сформувалися в колоніальний період у Мехіко, Каракасі, Боготі, Кіто, Куско, частково в Лімі. Ці міста на території трьох основних віце-королівств (Нова Іспанія, Нова Гранада й Перу), були столицями або самих віце-королівств, або провінцій. Особливе місце в історії живопису належить Куско, другому після Ліми місту колоніального Перу, колишній столиці держави інків. Малярська школа Куско формувалася під безпосереднім впливом європейських художників: уже в 1533 році супутник Франсиско Пісарро Дієґо де Мора написав тут портрет останнього Інки — Атауальпи. 1565 року, як свідчать архіви, тут працювали кілька іспанських та італійських живописців. Для творів школи Куско найбільш характерними є індивідуальність і своєрідність, що значною мірою зумовлено етнічним фактором — переважно метисним та індіанським.

У Бразилії, португальській колонії, яка через це розвивалася дещо відособлено, колоніальне мистецтво досягло свого апогею у творчості геніального мулата Алейжадінью; йому належать архітектурні й скульптурні роботи. Живопис колоніальної Бразилії не сформувався в певну школу й фактично не дав оригінальних взірців.

Наприкінці XVII — на початку XVIII століття в Мехіко, Каракасі, Кіто вже працювали художники, що створили свої школи. В Мексиці це, передусім, Мітель Кабрера та його учні Хуан де Альсивар і Іґнасіо Маріа Барреда -автори релігійних композицій, портретів, жанрових сцен. У Боготі, Кіто, Каракасі релігійний живопис у XVII -на початку XVIII століття в основному перебував під впливом робіт Мурільйо. Певну роль у цьому відіграв той факт, що в 70-ті роки XVII століття в Боготі служив його син, теж художник. Однак найбільшу славу Боготі й усій Колумбії приніс блискучий живописець і малювальник Грегоріо Васкес Себальйос, чиє малярство є окрасою багатьох церков колумбійської столиці.

Найвидатнішою постаттю живопису Кіто став Мітель де Сантьяго. У своїй творчості він надихався роботами майстрів іспанської живописної школи Ель Ґреко, Веласкеса, Мурільйо. Значним досягненням Мігеля де Сантьяго було введення в композицію полотен пейзажу, який до того не зображався живописцями Кіто.

Учнем Мігеля де Сантьяго в Ґуапуло, куди в 1682 році перемістився центр діяльності августинців, був Ніколас Хае'єр Ґорібар, який розвинув основні принципи мистецтва свого вчителя. Найвідоміші твори цього художника — серія "Пророки", що складалася з 16 картин, написаних для церкви Ла-Компанія в Кіто, і серія "Царі Юдеї" — зберігаються в музеї Санто-Домінґо.

Твори, народжені в Куско, — найсамобутніше явище в колоніальному живописі Латинської Америки. Тут, в Андах, виробився свій стиль — "стиль провінційного високогір'я", який мав низку рис, відмінних від інших шкіл. Декоративність, що була характерною для латиноамериканського живопису та архітектури XVII — XVIII століть, у жодній живописній школі не проявилася так яскраво, як у Куско. Ізольованість від метрополії й наявність місцевих індіанських традицій сприяли виникненню в колишній столиці інків пам'яток, дуже різнорідних через багатоманітність джерел, які надихали їхніх авторів. Роботи школи Куско майже завжди анонімні й цим близькі до творів європейських майстрів Середньовіччя. Загалом для школи Куско характерне переважання релігійного змісту. Улюбленими персонажами місцевих малярів були архангели й Богоматір, для зображення якої існувало декілька іконографічних схем. Майстри метисного походження нерідко надавали образам своєрідного оформлення: Богоматір завдяки численним прикрасам часто скидалася на світську даму, архангели Ж нагадували портретні зображення віце-королів.

Музична культура Латинсько! Америки історично склалася на основі трьох культурних джерел: американського (індіанського), європейського (передусім іспанського й португальського) і африканського. Роль кожного з них була неоднаковою в різних регіонах континенту — залежно від рівня індіанської культури, чисельності негритянського населення, зв'язків далекого району з метрополією й характеру його економічного, політичного й культурного розвитку, а також низки інших об'єктивних причин.

Разом із тим ці три різні генетичні корені відчутні й у структурі сучасної латиноамериканської музики, в якій вирізняються відповідно три шари або сфери: музика індіанська, креольська (тобто європейського походження) та афроамериканська. З цих трьох складових тільки індіанська музика є автохтоннок) культурою. Креольська та афроамериканська музика — порівняно молоді новоутворення, котрі сформувалися лише наприкінці XIX століття.

Історично креольська музика — ніщо інше як іспанська й португальська, що еволюціонували в колоніях інакш