Історія світової культури - Левчук Л. Т. - 4. Загальноамериканська культура в умовах прискореного розвитку капіталізму

Події кінця XVIII – початку ХІХ століття при скорили процес національної консолідації, формування загальноамериканської культури, оформлення найхарактерніших ланок внутрішньополітичної структури позицій зовнішньої політики США, їхнього загальноціонального напряму. Після прийняття федеральної Конституції І789 року був створений загальнодержавний уряд, першим президентом обрано Дж. Вашингтона.

Прискорений розвиток капіталізму в США на промислово-аграрній основі відбувався в цей період у межах так званою гамільтонівського курсу національної економіки (О. Гамільтон - міністр фінансів), який передбачав рил протекціоністських заходів, проведення політики державної підтримки вітчизняної промисловості, торгівлі та сільського господарства, використовуючи для нього "широку інтерпретацію" конституції (здійснення принципу "суспільної корисності" будь-яких урядових заходів, якщо вони не заборонені законом).

Як факт повсякденного життя, протекціонізм, котрий був суттєвою ланкою внутрішньої політики американської держави, мав великий вплив на формування "американського характеру". Дійсність чітко виявляла ідеальність образу індивідуаліста, успіх якого в соціальних пі економічних сферах ґрунтувався тільки на власних силах окремого індивіда.

Економічні реформи Гамільтона посилили поляризацію політичних сил, у результаті чого виникли перші американські партії — федералістська, лідером якої став О. Гамільтон, та демократично-республіканська на чолі з Т. Джефферсоном. У 1800 році на чергових президентських виборах переміг І. Джефферсон, з ім'ям котрого американці пов'язували радикальні "зміни в усіх царинах суспільного життя.

Особливо привабливими для основної маси населення штатів були обіцянки демократичних перетворень найважливіших сфер соціально-економічного життя американського суспільства, утвердження на практиці буржуазних прав і свобод, проголошених у Біллі про права. Але з часом політичний прагматизм, схильність до компромісу стали характерними рисами політики республіканця Т. Джефферсона. Спадкоємність щодо політики попередніх адміністрацій також декларувалася як один з основних напрямі] діяльності державного керівництва. Не випадково, саме : цього періоду почав розвиватися характерний принцип американської двопартійної системи — континуїтет.

Кардинальність ініціатив республіканців обмежувалася посиленням на Північному Сході та Південному Заході сепаратистських настроїв, організацією заколотів, які мали на меті створення незалежних держав на територіях Нової Англії західних штатів і частини іспанських колоній. Небезпека розколу нації та держави затримала, але не змінила напряму соціально-економічного розвитку американського суспільства. Як не припинила закріплення буржуазно-демократичних тенденцій складна міжнародна ситуація та англо-американська війна 1812 року.

Англо-американський збройний конфлікт 1812—1815 років не був викликаний реальною загрозою втрати незалежності й територіальної цілісності США. Утвердження гарантій державної безпеки від будь-якої майбутньої зовнішньої агресії використовувалося як важливий аргумент обґрунтування експансіоністських планів керівництва США щодо Канади та Флориди. Розвиток подій (активний опір канадців, небажання багатьох американців добровільно брати участь у воєнних операціях, зрада штатів Нової Англії і як наслідок — успіхи англійців) зміцнив американський народ, у результаті чого англійці зазнали поразки.

По закінченні англо-американської війни політико-економічне життя США стало відносно спокійним. Із сепаратизмом Нової Англії було покінчено, зміцнилася єдність нації, "Ера доброї злагоди" (The Era of Good Feelings) — як назвали сучасники президентство Джеймса Монро — мала стати часом безпрецедентного розквіту національної промисловості, зміцнення права приватної власності й національної державності, суттєвої зміни внутрішньополітичної атмосфери.

Ілюзорність загальної гармонії виявила економічна криза 419 року. Крім того, посилення у федеральному уряді позицій представників рабовласницького Півдня стимулювало експансіоністські настрої в країні. Рабство поширилося

Захід, за межі Міссісіпі. Територія США значно збільшилася за рахунок приєднання до їхнього складу нової землі - територій поселення індіанців, витіснення та фізичне знищення яких набуло безпрецедентного характеру Цинізм подібних діянь полягав у тому, що ущемлення прав корінних жителів Північної Америки розглядалося як природний розвиток взаємовідносин аборигенів і "білих братів" у процесі прогресуючого розвитку цивілізації, як необхідність слідувати "намірам творця Всесвіту", усуваючи будь-яку нерівність між його "білими та червоними дітьми", встановлюючи щирі стосунки між президентом-батьком та його дітьми-індіанцями. При цьому, треба підкреслити, що, незважаючи на вимушеність процесів трансформації життєвого й господарського укладу, індіанці виявили неабияку стійкість до тих європейських соціально-політичних настановлень і традицій, які виходили за межі їхніх моральних цінностей, продовжуючи зберігати — з невеликими змінами в ритуалах, поняттях, орієнтаціях — свої стародавні релігії.

Насильне приєднання територій Дикого Заходу пов'язувалося з вищими інтересами США, їхнім розквітом, міжнародним визнанням, з гідністю й могутністю нації. Із завоюванням незалежності віра в особливу місію Америки стала важливим фактором формування американського націоналізму. Американський націоналізм, внутрішня й зовнішня експансія взаємно переплітаються в "єдиній комбінованій системі політики". Вона ввійшла в історію США як доктрина Монро.

Стрижнева ідея доктрини Монро — поділ світу на дві частини: американську та європейську. Географічне розташування передбачало відмінність інтересів націй. Крім того, економічні навички, працелюбність та енергійність народу США утверджують переваги їхніх прав у Південній і Північній Америці. Остання проголошується законною власністю великої та швидкозростаючої нації. Будь-який замах європейських країн на територію Західної півкулі сприймається як загроза безпеці й щастю Сполучених Штатів. У свою чергу американська держава зобов'язується щодо внутрішніх справ європейських держав дотримуватися політики невтручання. У зв'язку з цим був сформульований один із центральних принципів доктрини Монро -- принцип неколонізації". Західна півкуля оголошувалася закритою для створення європейських колоній, а перехід колишніх іспанських колоніальних володінь до інших держав Європи забороняється ("принцип непереходу").

На противагу легітимізмові принципи невтручання й неколонізації мали прогресивний характер. Але треба враховувати, що "єдина комбінована система політики", спрямована проти колоніальної монополії європейських країн, проводилася з метою збільшення власного впливу в Західній півкулі, слугувала реальним практичним інтересам місцевих купців, судновласників і промисловців Нової Англії. Пізніше доктрина Монро, яка не була законодавчо оформленою, неодноразово по-різному тлумачилася, використовувалась у подальшій боротьбі Сполучених Штатів за вплив у Західній півкулі проти країн Латинської Америки та Європи.

Ідеї національної винятковості знайшли своєрідне відображення в художній культурі цього періоду. Успішне завершення війни за незалежність, проголошення демократичних свобод стимулювали формування романтичного способу світосприйняття й відповідно — методів його художнього відтворення. Американська художня культура починає позбуватися комплексу провінціалізму, пропонуючи твори високого ідейно-естетичного ґатунку. Якщо народження негритянських літературних традицій (поезія Ф. Вітлі) наприкінці XVIII століття пов'язане з утіленням англійських поетичних канонів і попервах не було позначене оригінальністю, то американський роман, джерелом якого став європейський жанр "готичного роману", вже на початку ХГХ століття демонструє самобутню національну форму.

Американська дійсність XVIII—XIX століть уявлялася втіленням (хоча й недосконалим) просвітницьких надій. Майбутнє, яке поставало перед молодою державою попри всі вади сучасного суспільства, було освячене в художній літературі романтичним ореолом. Разом із цим досить тривала традиція документально-хронікальної літератури привнесла до американського роману прозаїзм, утвердивши "документальність" як естетичний принцип (творчість В. Ірвінґа, наприклад). Завдяки Дж. Ф. Куперу з'являється один з найулюбленіших жанрів американської літератури — "морський роман".

Героїчні драми, мелодрами, комедії популяризують образ "шляхетного воїна") — носія ідеалів Республіки, пропонуючи своєрідну модель особистого самовдосконалення, привертаючи увагу до пороків суспільства (п'єси М. Ноаха, Р. Тайлера).

Віра в безмежні можливості "американського характеру" підкріплювалася в процесі освоєння та введення до складу США західних земель. Велич дикої природи Заходу, екзотика його жителів викликали появу жанрового живопису, пейзажів, натюрмортів.

Триває розвиток портретного мистецтва, вершиною якого стала творчість Г. Стюарта — найяскравішого виразника національного змісту в американському мистецтві. Поступово, коли реальність почала дедалі менше відповідати образові ідеального гармонійного суспільства, обіцяного батьками, американський портрет втрачає оптимістичну спрямованість. Тривога за майбутнє Америки, проблема захисту людини в ситуації загострення її протиріч із суспільством постають новою темою романтичного портрета В. Олстона, Т. Саллі.

Ентузіазм творців національної культури підкріплюється завершенням періоду духовної ізольованості й початком всесвітньої відомості найкращих зразків американського мистецтва.

Вступ у 1828 році на президентську посаду генерала Е. Джексона затверджував владу нової політичної сили - демократів, правління яких тривало (з невеликими проміжками часу) до громадянської війни. У другій чверті XIX століття була створена двопартійна система - віги та демократи. "Період джексонівської демократії" вияви в глибоке протиріччя, ілюзорність "загального благополуччя", злагоди й рівності. Хоча в цей час виникла дуже популярна теорія "консенсусу". ("В Америці існує республіка без боротьби, без опозиції, без доказів, за мовчазною згодою, певний consensus universalis".) Саме тоді все чіткіше проглядається класова структура американського суспільства. Свідчення цього — піднесення робітничого руху, створення багатьох робітничих партій, Національного союзу тред-юніонів, заколоти, релігійно-етнічні бунти в ситуації довгої економічної кризи й депресії.

Крім того, прихильність демократів до ідей рівності і свободи благополучно поєднувалася з визнанням рабства, переслідуванням і насильницьким переселенням індіанців, захопленням нових територій (анексія Техасу, приєднання більшої частини Орегону, війна з Мексикою проникнення до країн Центральної Америки й Тихого океану). Протягом першої половини XIX століття територія США збільшилася ІБ. 3,5 рази й становила 3 022 387 кв. миль з населенням 23,2 млн чоловік (5,3 млн на початку століття). При цьому в результаті насильницької депортації індіанців східних і південно-східних штатів (делаварів, семінолів, чироків та інших) у резервації на заході Міссурі зі 125 тис. аборигенів, які жили на цих землях на початку 20-х років XIX століття, в середині 40-х років залишилося менш як 30 тис. Величезні території залучалися до світової системи капіталістичного господарства й буржуазно-демократичних відносин. Ідеологічним обґрунтуванням територіальної експансії США були концепції, закладені в доктрині Монро, а також теорія "визначення долі" (Manifest Desting). Остання утверджувала особливу роль США як великої держави в Західній півкулі, обраність американського народу, в руках якого — слава людської природи і якому призначена місія поширення демократії та її благодіянь на території всього континенту. Але ця місія здійснювалася дуже часто шляхом дипломатичного тиску, організації заколотів, провокацій (Техас, Ореґон), воєн (захоплення Каліфорнії та Нової Мексики), підкупу, обману (переміщення індіанців). Позірно зберігалася видимість договірних і патерналістських стосунків з аборигенами, наголошувалося на миролюбності політики США та вимушеності війни з Мексикою, що нібито обмежувала права й свободи англоамериканського населення, захист інтересів якого — обов'язок і честь США. Ентузіазм усвідомлення національної унікальності, як крайній прояв, обернувся переродженням націонал-патріотизму в шовінізм.

Незважаючи на поширення в американському суспільстві націонал-патріотичних настроїв, зовнішньополітичні дії уряду не знайшли значної підтримки. Навпаки, активізується пацифістський рух. Зокрема, створюється Американське товариство захисту миру. Серед супротивників анексії Техасу, а потім і війни з Мексикою — представники різних суспільних верств і політичних кіл: частина буржуазії, робітники, більшість віґів, квакери, конгрегаціоністи. Анти-воєнна пропаганда велася багатьма відомими суспільними й культурними діячами Америки. Серед них — письменники М. Фуллер та Г. Мелвіпл, поет Дж. Р. Лоуелл, філософи та публіцисти Г. Д Торо, Р. В. Емерсон, керівники аболіціоністського руху В. Л. Ґаррісон та Ф. Дуґлас, теолог та проповідник В. Е. Чаннінґ.

У демократичних колах поширюються аболіціоністські настрої. З'являються такі твори, як романи Р. Ґілдред "Білий раб, або Нотатки втікача" та Г. Бічер-Стоу "Хатина дядька Тома", робота Г Гетера "Неминуча криза Півдня", памфлет "Деспотизм в Америці" Ф. Дугласа. Поряд з моральним засудженням рабства, яскравим, достовірним художнім описом потворності цієї "особливої інституції" доводиться необхідність як ідейної, так і революційної антирабовласницької боротьби. Бо, з точки зору багатьох авторів, тогочасний стан американського суспільства не відповідав погребам справжньої демократії, підґрунтя якої — утвердження прав і свобод людини.

Сила й розмах аболіціоністського руху були зумовлені зростанням расово-етнічної самосвідомості самих нефів, їхньої визвольної боротьби. Останні десятиріччя XVIII — перша третина XIX століття ознаменувалися багатьма повстаннями, заколотами, які перетворили Південь на військовий табір. Надії на свободу й рівність надихалися перемогами першої американської революції. Особливу роль у аболіціоністському русі відіграли вільні негри, негритянська інтелігенція зокрема. Ф. Дуґлас, Д. Реглс, В. Браун, М. Делані та інші розробляли ідеологію визвольної боротьби, виступаючи проти шовінізму білих, мобілізуючи всі прогресивні сили на боротьбу з рабством, вони засуджували також чорний расизм і сепаратизм. На той момент це було дуже важливо, тому що в розвитку етнічної самосвідомості виявилися дві тенденції — прагнення до культурної інтеграції, сподівання стати рівноправними членами північноамериканської нації і тенденція до етноцентризму, націоналістичні настрої, ідеї "повернення на батьківщину".

У відповідь на активність аболіціоністського руху плантатори Півдня посилили ідеологічний захист рабства. Використовувалися як теологія, так і наука. Рабське становище негрів пояснювалося не лише божественним передвизначенням, а й "теорією біологічної неповноцінності" чорної раси. Затверджувалася "природжена покірність" негрів. У формуванні такого етнічного стереотипу свою роль відіграли література і драматургія. У творчості письменників і драматургів Півдня, у виставах менестрелів поширювалося сентиментальне ідеалізування плантаторства, образу відданого, доброго, наївного нефа з характерною мовою і пришелепкуватою простодушністю. Найчастіше йому призначалася роль комічного героя. Цей етнічний стереотип виявився дуже живучим, тоді як у середовищі рабів посилювалися бунтарські настрої.

Рабство затримало процеси асиміляції, але не зупинило їх. Культурні взаємини білого і чорного населення Америки відбувалися на різних рівнях, у різних сферах — побуті, мові, фольклорі, театрі, музиці, прикладному мистецтві, літературі. Негри не лише переймали культуру суспільства, яке їх оточувало, а й збагатили її елементами африканської культури. Американське музичне (інструментальне і співоче) мистецтво ввібрало в себе негритянські фольклорні традиції. Трудові, ліричні, колискові пісні, духовні гімни, примітивні блюзи, гра на банджо, негритянські приказки й казки, плантаційні танці, м'яка, мелодійна вимова жителів Півдня стали невід'ємною частиною культурного обличчя американської нації.

Якщо національний геній дещо раніше виявляв себе, передусім в економічному прогресі, то в цей період саме духовна еліта стала своєрідним резонатором мінливості буття. Ідеали Декларації та реалії дійсності оригінально відобразилися в характерній для романтизму антитезі природності і цивілізації, минулого і сучасного, безхитрісної, людяної та патріархальної Америки, її буржуазної сучасності з брутальним меркантилізмом та браком поетичності.

Художня культура, література і драматургія зокрема, відбиває це у стереотипізованому образі фермера, який, втілюючи найбільш шановані чесноти американської нації — чесність, скромність, працелюбність, патріотизм, протиставляється місцевому жителеві, зіпсованому цивілізацією. Фермерська праця, повернення до природи уявляються шляхом удосконалення суспільства й людини. Літературна творчість Н. Готорна, Г. Д. Торо, Г. Мелвілла, Е. По, Ф. Купера, Г. В. Лонгофелло, віддзеркаливши умонастрої епохи, стала частиною класичної спадщини американської нації.

Оповідальна проза і драматургія (твори Р. Тайлера, В. Дамлена, М. Ноаха, Е. Моуатта, Д. Сміта, Дж. О. Стоуна), втілюючи найхарактерніші для тогочасної Америки ситуації і образи, сприяли формуванню національних міфів — стереотипів, які визначили психологічне й соціальне обличчя "американського характеру". В уявлення американців і європейців проникли романтичні образи самотнього й безстрашного мисливця, ковбоя як людини, котра зробила себе сама, янкі, риси якого — кмітливість, простодушне неуцтво, грубуватий гумор, благородство поряд з почуттям власної користі й незмінний оптимізм — стали визначальними у сприйнятті американців європейцями. Як ніколи посилився інтерес до фольклору, міфології, побуту корінних американців. Індіанець — "шляхетний хоробрий дикун", мудра, довірлива "природна людина" із загостреним почуттям власної гідності - стає героєм багатьох драматургічних і оповідальних творів. Романи, новели, детективи, поезія по-різному вирішували головні питання, які були найважливішими для романтичного мислення та естетики.

Пошуки можливостей розв'язання проблеми співвідношення мрії й реальності, свободи особистості й умов її самоствердження проходили під впливом філософії трансценденталізму Р. В. Емерсона. Утверджуючи примат інтуїтивного пізнання над розумом у процесі прилучення до трансцендентних істин і цінностей, вона була реакцією на Просвітництво, на утилітаризм та прагматизм сучасного суспільства. Перетворення останнього уявляється можливим за рахунок морального, духовного самовдосконалення його членів. Трансформація особистості здійснюється завдяки її єднанню з Природою як утіленням трансцендентальної ідеї. Внутрішній голос, а не ідеологія суспільства, має керувати життєдіяльністю людини. "Довіра до себе", "особистість як єдиний критерій істини" проголошуються основними принципами духовного самоствердження людини.

Розчарування реаліями буття зумовило різкий спад у мистецтві живопису. Популярний до цього часу портретний жанр практично не розвивався. На деякий час були забуті оригінальні малярські традиції. В архітектурі великих міст буяла еклектика. Змінилося функціональне навантаження мистецтва — розвага, прикраса, а не виховання душі. Художня свідомість, здавалося, втратила свого героя, здобуття якого стало можливим унаслідок громадянської війни.