Історія української культури - Павлова О.Ю. - 1.9. Вітчизняна та зарубіжна культурографія

Дослідження української культури, як підґрунтя єдності певної свідомої самої себе спільноти, можна прослідкувати вже у "Слові про закон і благодать" Іларіона, згодом "Повісті врем'яних літ", у українських гуманістів та полемістів, а також козацьких літописах. Проте першим більш чи менш узагальненим баченням української культури, як окремого цілісного процесу, ми бачимо в представників народницької школи (М. Костомаров, В.Антонович, М. Грушевський). Загалом, лише починаючи від М. Грушевського ми можемо говорити про новий культурний синтез української історії, основним пунктом якої є думка про те, що "всі періоди Руси-України тісно й нерозривно сполучені між собою... як одні і ті ж змагання народні, одна й таж головна ідея переходить через весь той ряд віків, в так одмінних політичних і культурних обставинах".

Однак, праці істориків народницької школи доводили виклад подій до кінця XVIII ст., і той же М. Грушевський, лише в останнє десятиріччя своєї наукової діяльності почав активно працювати над тематикою XIX ст., заявивши у 1925 р. про можливість, в головних рисах, доповнити свою стару схему української історії культурними сенсами XIX ст., відповідно до етнічного бачення української історії та національно-культурного відродження, яке пережили українці у складі Російської та Австрійської імперій.

Внаслідок такого підходу, писав О. Оглоблин, широка й повноводна ріка культурно-історичного процесу переходила у вузький, хоча і сильний потік, за межами якого залишалося майже ціле суспільне життя тогочасної України. И, що головне, українська національно-визвольна рух XX ст. та відродження української державності уявлялося не як наслідок культурного розвитку України в XIX ст., а як щось випадкове, залежне від сторонніх обставин, подій і чинників, без яких його могло б не бути.

Оскільки становлення української культури відбувалося поза межами державотворення, то проблема національної самоідентифікації, самовизначення нації стають головними для вітчизняної парадигми культурографії. Так для української народницької школи XIX - поч. XX ст. характерним було "старе" розуміння нації, згідно з яким національна приналежність є вродженою, незмінною і тотожною з лінгвістично-етнографічними та культурними ознаками. Це, насамперед, пояснюється інтелектуальними джерелами новітньої української ідеології, що формувалася під сильним впливом творів німецьких романтиків, де стверджувалось особливе значення мови та народної культури, адже останні є виявом духовного єства кожної нації. З іншого боку, пріоритет етнічних, і передовсім мовних, критеріїв виводився ще й зі специфічних політичних обставин формування української нації: з одного боку, заборона вживання української мови зумовлювала висунення мовного питання в українській культурі на перший план, з іншого, швидка асиміляція старої української еліти, єдиним способом національного самовизначення нових поколінь робила ототожнення з народом, його мовою й культурою.

Досвід Першої світової війни та революції 1917-1921 рр. привів до зміни парадигми самовизначення української культури. Потреба створення концепції національної держави прискорила кристалізацію консервативної школи в українській культуро- та історіографії (В. Липинський, С. Томашівський, Д. Дорошенко). На відміну від народницької школи, вона розділила поняття народу й нації, вважаючи останню явищем політичної сфери. На зміну старого ототожнення нації з народними низами й етнічно-мовними критеріями, історики цього напрямку поклали в основу національної ідентичності територіально-політичний критерій - лояльність населення України до ідеї власної національної держави, відзначили важливість національної традиції для української культури. Вони ввели поняття історичності нації, показавши, що нація як суспільно-політичний організм не є вічною, а її розвиток позначений тяглістю й перервністю. Історики цієї школи започаткували дискусію стосовно початку формування української нації.

Дослідження істориків консервативної школи зосереджувалися в основному на періодах, коли, як вважалося, українці жили своїм державним життям або ж збройно боролися за відродження української культури у державних формах самоздійснення - Київської Русі, Галицько-Волинського князівства, Хмельниччини, Гетьманщини. Відповідно серед усіх історичних сюжетів формування української нації їх головну увагу привертали українські визвольні змагання 1917-1921 рр. Серед праць, що стосуються аналізу даного періоду найвідомішими є "Історія України 1917-1923 рр." Д. Дорошенка, "Листи до братів-хліборобів. Про ідею й організацію українського монархізму" В.Липинського тощо.

Слабким місцем консервативної школи було звуження предмету української культури до діяльності українських національно свідомих еліт.

Доповнити цей підхід, аналізуючи хід історичного процесу "знизу вгору" спробували українські культурографи у добу національного відродження 1920-х рр. у Радянській Україні. їх дослідження були зумовлені практичною потребою університетського викладання, яке не могла задовольнити, на той час найбільш повна, теоретична конструкція М.Грушевського, що сягала лише XVIII ст. Саме тому перші наукові спроби створити наукову схему XIX ст. вийшли саме з викладацьких кіл. Тут слід згадати роботу М. Слабченка "Матеріали до економічно-соціальної історії України XIX століття в 2-х тт." та конспект третього тому (1925, 1927, 1929), М. Яворського "Україна в епоху капіталізму" (1924- 1925). Безперечно, були й інші роботи, всі вони могли тимчасово задовольнити проблеми академічного викладання, проте, дуже мало давали для наукового пізнання. Значна частина цих робіт перебувала під впливом марксистської методології. Незважаючи на догматичність ряду підходів, сильним моментом історичних досліджень радянського періоду був аналіз соціально-економічної історії. Безперечно, цілковито успішними дані роботи не були, але вони окреслювали загальні контури майбутньої теоретичної побудови.

Єдиним суб'єктом історії і культури український мислитель Д. Донців вважав націю, ототожнюючи її з етносом як біологічним утворенням, скріпленим єдністю крові, походженням, генофондом. У цій єдності право національної суспільності вище права одиниці, особи, які повинні коритися суспільності, бути її жертвами, відмовлятися від свого добробуту заради неї. Нація не однорідна, вона структурована, ієрархічна, в ній кожні клас, соціальна група повинні перебувати на своєму місці. Носієм ідей, морального закону, символом і прикладом нації є не народ (маса), а активна, відважна меншість, яка прагне влади, тобто правляча верства, еліта, яка визначає історичну долю етносу (нації), її духовні цінності. Вона повинна "суворо карати всякі відсередкові егоїстичні тенденції в лоні своєї групи чи суспільності, не піддаючись голосу фальшивої "людяності", не дозволяючи там егоїстичним тенденціям розсадити суспільність, яку тримають укупі і в силі лише ця пильність провідної касти та її чесноти". Основними чеснотами цієї еліти Донцов вважав героїзм, непотурання злу, віру у своє високе призначення, відданість справі, честь, фанатичне служіння ідеї, відвагу в боротьбі за свій ідеал. Загалом усі чесноти він зводив до таких, як благородність, мудрість і мужність.

У своїх працях Донцов приділяв значну увагу збереженню національних традицій, культури, їх тяглості і спадкоємності, виходячи з того, що, зійшовши з історичної арени, попередні покоління не зникли назавжди із життя спільноти, а заповіли дітям і онукам своїм погляди, ідеї, цілі, які утверджувала не одна генерація. На його думку, між світом ідей і вірувань, якими жила і живе демократична Україна, і світом ідей давнини - глибоке провалля, тобто між представниками героїчної України (Котляревський, Шевченко, Стороженко, Щеглов, Максимович) і діячами його сучасності (Грушевський, Драгоманов, Куліш) ще більша прірва, ніж між представниками героїчної України і письменниками-ідеологами старокнязівської, литовсько-руської і козацької діб. У цьому сенсі він високо цінував полемістів XVI-XVII ст., Г. Сковороду, Т. Шевченка, Лесю Українку, І. Франка, О. Телігу, Є. Ма-ланюка, Олега Ольжича, вбачаючи в їх творчості ідеї, співзвучні з його національним ідеалом. Не шкодував він дошкульних епітетів на адресу тих, чиї погляди розходилися з його: крім М. Драгоманова, досить негативно ставився до Б. Грінченка, М. Вороного, М. Рильського, критикував М. Грушевського, В. Винниченка. Багато тогочасних політичних, культурних діячів (В. Липинський, Є. Єфремов) досить негативно оцінювали Донцова і його діяльність.

Незважаючи на загальноприйняту точку зору, висловлену М. Гру-шевським, представник української діаспори в Канаді І. Лисяк-Рудницький першою "українською" державою, вважає Галицько-Волинське князівство, яке веде свої державницькі традиції від Київської Русі. Причому, на думку вченого, це була не просто перша державна організація на українських землях, а лише мала можливість відіграти роль зв'язку національної держави, тобто саме з цього періоду розпочинається процес формування української національної ідентичності (національного характеру), процес кристалізації якого проходив у межах Литовської держави.

Важливим наступним етапом формування української нації, відзначається у дисертації, І. Лисяк-Рудницький вважає, період національно-визвольної війни під проводом Б.Хмельницького. Останній, йдучи в ногу з відповідними європейськими процесами, поставив перед собою три основні завдання: національне, релігійне та соціальне визволення. Проте, зауважує вчений, для уникнення понятійної плутанини, необхідно пам'ятати, що всі ці питання вирішувалися в контексті свого часу, споріднювали Україну з тогочасним Заходом, що згодом, при нормальному розвиткові, дало б можливість Україні перетворитися в націю в сучасному значенні цього слова, паралельно з іншими західноєвропейськими державами.

Аналізучи процес формування української нації крізь призму поглядів І. Лисяка-Рудницького, автор стверджує, що відродження української "модерної" нації, відбувається на початку XIX ст., позначено кардинальною зміною соціально-політичної платформи та проходить у три етапи. Перший - академічний (шляхетська доба), характеризувався ностальгічними настроями: невелика група вчених-інтелектуалів збирала історичні документи, фольклор, предмети старовини, підкреслюючи цим неповторність і самобутність українського народу. Другий - культурницький (народницька доба), період відродження місцевих мов, їх дедалі ширшого використання в літературі та освіті. И, нарешті, на третьому етапі (модерна доба) формуються, зростають і набирають сили національно-патріотичні організації, які поряд із культурницькими завданнями починають висувати і політичні вимоги, де простежується неприховане бажання досягти спочатку хоча б обмежених автономних прав, а в перспективі, поборотися за створення власної незалежної держави.

Здійснюючи повний та об'єктивний аналіз становлення української нації І. Лисяк-Рудницький проаналізував не лише ті елементи культури, що мали конструктивне націотворче значення, а й ті суспільні фактори, що обумовили тривалу бездержавність українського народу, обґрунтував закономірність поразки Української революції (1917-1920-го рр.) та сформулював основні вимоги до сучасного державотворчого процесу в Україні.

Для іншого представника української діаспори Д. Чижевського культура є сукупністю артефактів, які існують у суспільному просторі та часі і виявляються як ознаки спільності (єдності), так і відмінності. Різноманітність культурних явищ у синхронному (одно часовому) зрізі це унікальність творів, самобутніх культур, зокрема національних, наявність різних традицій тощо.

При встановленні спільного в різних культурних світах недостатньо зупинятися на зовнішній подібності, бо вона може бути оманливою, необхідно з'ясувати, з яким "спільним" маємо справу, чим воно зумовлено тощо. Ним може бути вплив, запозичення, однак потрібно дослідити, яких перетворень зазнав запозичений елемент у просторі конкретної самобутньої культури. Можливо, зберігши зовнішню подібність, наприклад фонетичний склад слова, це явище набуло іншого сенсу. Чинники, що зумовлюють такі зміни є різними: поява нових ідей, релігійні рухи, ідеології, соціально-економічні зміни, політичні обставини. У кожному разі тільки внаслідок конкретного історичного дослідження можна встановити, які з чинників чи їх комбінація спричинили зміну смислів. Зовнішня подібність будь-якого елементу не обов'язково є наслідком запозичення. Наприклад, культури, що належать до середзем-ноєвропейської традиції, у т. ч. слов'янські, могли створювати однакові символи, сюжети, мотиви внаслідок наявності спільного у способі світосприймання і світорозуміння. Тому Чижевський негативно ставився до підходів, які перебільшують роль впливів (концепції "впливізму"). З огляду на це культуролог має поєднувати синхронічний (порівняльний) підхід з рухом "углиб", в історію традиції чи самобутньої культури. Цей діахронічний (часовий) аспект дослідження не просто доповнює, а коригує синхронічний. Розгляд явищ у культурно-історичному контексті вимагає уміння заглибитися в генетичні зв'язки. У збірці "З двох світів" Чижевський показав, як деякі символи, сюжети, ідеологічні комплекси "подорожують" з однієї національної культури до іншої в межах європейської спільності, переходять від однієї епохи (культурного стилю) до іншої в національній культурі ("Книга як символ космосу", "Магічне метання списа", "Гнана правда" тощо). Використання історико-порівняльного методу спонукало Чижевського, крім макрорівня гуманітарних досліджень, розглядати і питання макрорівня. Не стільки неокантіанське розрізнення методів природничих і гуманітарних наук (природничі користуються узагальненням, гуманітарні індивідуалізацією), скільки метод ідеальних типів Вебера давав помірковане поєднання узагальнення та індивідуалізації в гуманітарних науках. Чим вища цілісність певних суспільно-культурних утворень (цивілізацій, націй) або їх сімейна спорідненість, тим більша можливість для виявлення шляхом порівняння певних типології.

У 20-30-ті роки XX ст. активно розвивалася вітчизняна культурологічна думка. Філософське осмислення багатьох питань теорії та історії світової, української культур, історико-філософський аналіз вітчизняного літературно-мистецького процесу, ідейних засад творчості його провідних представників (Т. Шевченко, П. Тичина, М. Хвильовий) характерні для досліджень літературознавців і філософів Володимира Юринця (1891-1937) і Петра Демчука (1900-1937).

В цілому на радянських інтерпретаціях української культури негативно позначилися як сильні проросійські тенденції офіційної кульутрографії, так і загальне вороже ставлення марксизму до ідеології й практики націоналізму. Український національний рух визнавався "прогресивним" лише в тій мірі, в якій він допомагав ліквідувати пережитки феодального ладу. З перемогою капіталізму, а згодом соціалізму він нібито перетворювався у реакційну силу.

Отже, ми бачимо, що перший науковий синтез української культури дає М. Грушевський. Його теоретична конструкція була побудована на ідеї культурної спільності усіх історичних етапів українського народу і завершена XVIII ст. Процес націостановлення за М.Грушевським відбувався "знизу вверх". Звернемо увагу, що державотворчі проблеми, за винятком епохальних історичних подій (XVII ст.) не займали центрального місця в його дослідженнях. Теоретична конструкція М. Грушевського була доповнена і уточнена дослідженнями консервативного напрямку поч. XX ст. Процес формування української державності розглядався тут "зверху вниз", а головна увага зосереджена на вершкових щаблях української державності (Княжа Доба, Галицько-Волинське князівство, українська козацька держава гетьмана Хмельницького, революційні події 1917-1920-го рр.). Наступним етапом досліджень була ідеологізована радянська історіографія та культурософія, головною метою якої було вписати український історичний процес у загальну історичну концепцію марксизму-ленінізму. Цей останній період мав найменше значення для аналізу українського націоста-новлення. Таким чином, у ході попереднього аналізу вітчизняних концепцій націостановлення і українського культуроґенезу, приходимо до висновку, що наукова спадковість в формуванні вітчизняної моделі історії української культури була відсутня. Послідовна розробка теорії та історії культури України залишається актуальним науковим завданням.

Розділ 2. Теоретичні проблеми етнокультури
2.1. Культурно-історична динаміка етнічних спільнот: плем'я, народність і нація
2.2. Різноманіття ознак етносу. етнос і раса
Спільна мова
Спільна територія
Географічне розташування й природні умови
Спільне господарювання
Релігія й міфологія
Походження від спільного предка. Етнос і раса
2.3. Чинники формування та буття етносу
© Westudents.com.ua Всі права захищені.
Бібліотека українських підручників 2010 - 2020
Всі матеріалі представлені лише для ознайомлення і не несуть ніякої комерційної цінностію
Электронна пошта: site7smile@yandex.ru