Історія української культури - Павлова О.Ю. - Оригінальна література

До цієї літератури відносились переклади Біблії та візантійських історичних хронік. На Русі були відомі в перекладі хроніки Іоанна Малали, Георгія Амартола та Георгія Си-нкела. Це були збірники повчальних та цікавих оповідань на історичні теми.

Повісті. Цей жанр був досить поширеним на Русі. Особливо популярними були: повість "Александрія", що розповідає про життя і подвиги Олександра Македонського, переклади повісті про Варлама і Йосафа, повість про Іудейську війну, повість про "Девгені-єве діяння", якій характерний билинно-богатирський дух.

У давній Русі поширеними були також переклади творів афористичного характеру, що були своєрідною енциклопедією тогочасної житейської мудрості. Наприклад, повість про Акира Премудрого - одна з найдавніших літературних пам'яток Сходу, засвоєна давніми русичами.

Оригінальна література

Окрім різножанрової перекладної літератури, у Київській Русі була власна оригінальна література, що сформувалася і розвивалась на місцевому, національному грунті

Житія. Це життєписи святих мучеників, до яких безпосередньо приєднувались і життєписи князів, які стали жертвами кривавих усобиць. Житія становили частину богослужебної літератури. У Київську Русь житія переходять через посередництво південних слов'ян. Перекладалися з грецької мови основні збірники житій - Четы, Мінеї, Патерики. У XI - початку XII ст. укладалися оригінальні житія перших східно-словянських святих - "Житія Бориса і Гліба", "Житіє Антонія Печерського", "Житіє Феодосія Печерсь-кого". Житія на Русі, на відміну від візантійських, набували світського характеру. Так звані княжі житія (про Ольгу, Володимира, Бориса і Гліба, Мстислава, Михайла Чернігівського та ін.) за сюжетом, архітектонікою, зображенням державних діячів наближаються до жанру історичної повісті.

Проповіді. Тексти проповідей вважаються церковною публіцистикою, вони мали повчальний, дидактичний характер, виходили за межі суто релігійної тематики і мали моральне, політичне і філософське значення.

Прикладом такої проповіді, тобто сакральної дії й одночасно літературного, богословсько-філософського тексту стало знамените "Слово про закон і благодать" митрополита Іларіона. Тема " закон і благодать" була введена ще Василем Великим, за нею стояло усвідомлення відносин із нехристиянським світом та іудейством, а також між старим і новим Заповітом. "Слово про закон і благодать" проголошено близько 1050 р. в Софії Київській, воно стало своєрідним маніфестом самоусвідомлення руського народу, перед яким відкривалося велике майбутнє і який не потребував опіки Візантії. Завдання і предмет "Слова ..." - змалювати та прославити прихід Христа на землю для порятунку роду людського. Твір ораторського мистецтва "Слово про закон і благодать" є цінною історико-літературною пам'яткою у якій проголошується повна культурна і церковна автономія Русі, похвала хрестителю Володимиру та його сину Ярославу Мудрому.

Видатними майстрами урочистого красномовства були Іларіон (XI ст.), Климент Смолятич, Кирило Туровський (XII ст.).

До сакральної літератури належали требники (для приватного богослужіння), служебники (для суспільного богослужіння) і часослови. Основою богослужіння були службові псалтирі.

Оригінальна літературна творчість XI-XIII ст. представлена рядом літературних творів, кожен з яких є справжнім шедевром.

"Повчання Мономаха". Володимир Мономах не лише здійснював редакторський нагляд над київським літописанням першої пол. XII ст., а й сам створив унікальний літописно-автобіографічний твір, який увійшов в літературу під назвою "Повчання Мономаха своїм дітям" і хронологічно охоплює період з 1066 до 1117 рр. За змістом цей твір поділяється на дві частини: власне повчання і книгу шляхів Мономаха - короткий літопис його князівських походів і перемог.

"Повчаня" адресоване дітям - спадкоємцям державної влади. Він вважав, що доброчесність дітей допоможе їм жити по справедливості, думати про бідних, сиріт і удовиць, не дозволяти сильним зневажати людей. Мудрий князь наголошує на швидкоплинності земного життя і слави, він закликає жити у мирі, творити добро і вірити у торжество справедливості. У "Повчанні" Володимир розмірковує над вічною проблемою добра і зла, праведника і грішника.

За взірець молодим князям, Мономах ставить свого батька Всеволода який, сидячи вдома, вивчив п'ять іноземних мов, а також себе, який все життя провів у трудах і не покладався на посадників і биричів ні у великих, ні у малих справах. У ньому Володимир Мономах подає для нащадків образ ідеального князя і правителя, досвідченого господаря і зразкового сім'янина.

Головна ідея твору - тривога за долю Русі, яку роздирали між-князівські чвари, заклик до безкорисливого служіння рідній землі, до об'єднання князів.

Неперевершеним шедевром вітчизняної художньої літератури є "Слово о полку Ігоревім" (1185-1187рр.). Автор "Слова...", розповідаючи про невдалий похід Новгород-Сіверського князя Ігоря Святославовича у 1185 р. на половців, вбачає причину трагедії на берегах Каяли в роз'єднаності Руських князів, в їхньому сепаратизмі. Тому з великою силою звучить у "Слові..." ідея єдності руських князів, єдності руської землі. Необхідність цього доводиться не тільки на прикладі невдалого походу Ігоря, численних історичних екскурсів, а й описами Руської землі з її багатими містами, з повноводими ріками, безкрайніми просторами. "Слово о полку Ігоревім" є перлиною давньоруської художньої літератури.

Пам'яткою поч. XIII ст. є "Києво-Печерський патерик", що являє собою збірник творів про історію Києво-Печерського монастиря. В його основі лежать легенди і перекази про особливу святість монастиря, зокрема місця на якому він заснований, також підкреслено його важливе значення, як осередку давньої культури. Серед тих, кого прославив "Патерик", був монах монастиря Ага-піт - перший відомий руський лікар, з іменем якого повязують заснування у Києво-Печерському монастирі першої руської лікарні. У 1661 р. "Патерик" було вперше надруковано церковнослов'янською мовою.

До церковної літератури належить "Чтение о жизни и погублений... Бориса и Глеба" Нестора Печерського. У ньому розповідається про життя і смерть Бориса і Гліба, яку прийняли вони з мученичеською покорою, і тим самим, явили собою приклад християнської смиренності, гідний наслідування.