Історія української культури - Павлова О.Ю. - Розділ 5. Українська культура в епоху відродження та реформації (XIV-XVII ст.)

Формування та розвиток української культури у XIV-XVII ст. відбувався в епоху Відродження, що являла собою перехідний етап від Середньовіччя до Нового часу. Найважливішими рисами культури Відродження були: а) індивідуалізм та емансипація особистості від впливу церкви; б) світський характер мислення й суспільної поведінки людини; в) секуляризація мистецтва. Відродження або Ренесанс (фр. Renaissance - "Відродження") являла собою цілу епоху в розвитку ряду країн Західної та Центральної Європи - в Італії XIV-XVI ст., в інших країнах - кінець XV - початок 17 ст.

Ідеологічною константою Відродження був гуманізм. На формуванні культури Відродження справили вплив і ранньобуржуазні відносини, які зародилися в італійських містах-державах Флоренції, Мілані, Феррарі та ін. Молода дієва і активна буржуазія починає дедалі більше заявляти про свої права і домагається скасування освяченої Церквою станово-ієрерхічної державної системи.

На основі процесів, які ініціювало Відродження, зародилася і набула розповсюдження Реформація - широкий релігійний й соціально-політичний рух, направлений на реформування християнського віровчення й церкви. Безпосереднім поштовхом до Реформації стали глибокі кризові явища, що охопили Католицьку церкву, а також зміна свідомості й світовідчуття людей під впливом нових капіталістичних відносин. Результатом Реформації стало відпадіння від Католицької церкви великої різновидності християнства - протестантизму, що складав конгломерат різноманітних течій та угрупувань.

У другій половині XVI ст. на зміну Реформації приходить контрреформація - церковно-політичний рух на чолі з Папством, направлений проти Реформації. По суті він також являв собою реформування Католицької церкви, але у напрямі її укріплення і утвердження.

В основу програми Контрреформації були покладені рішення Тридентського собору 1543-1563 рр., які стали програмою у боротьбі Папства проти антикатолицького релігійного й соціально-політичного руху. Рішення Собору підтверджували безумовний авторитет Папи у справах віри, пропонували сувору церковну цензуру, ініціювали "Індекс заборонених книг", головним знаряддям Контрреформації стає церковний суд Інквізиція (від лат. inquisitio, розшук) та збільшення кількості чернецьких орденів.

Згідно рішень Тридентського собору провідними державами контрреформації повинні були стати визначалися Іспанія і Польща. Остання, об'єднавшись у 1569 р. з Великим князівством литовським, перетворилася на багатоконфесійну та багатонаці-ональну Річ Посполиту, що мало вирішальне значення для подальшого розвитку культур цих народів.

Контрреформація внесла позитивні зміни у мистецько-культурне життя. Якщо в епоху Відродження мистецтво стало віддалятися від церкви, то за часів контрреформації тісно зблизилося з ним. Фактором зближення церкви і мистецтва стає стиль бароко, функція якого полягала у культивуванні почуття неземної й трансцендентної величі католицького культу. Мистецтво бароко робило відчутними боротьбу та страждання душі, що призводило до її перевтілення. Найбільших висот римська бароко досягло в архітектурі. За часів папи Сикста V Рим, стаючи бароковим містом, набуває сучасних форм. Першою, найбільш виразною спорудою у силі бароко була церква єзуїтів у Римі (Іль Джесу), створена за проектом Джакомо да Віньоли (1507-1573), автора палацу Фарнезе в Капраролі та вілли папи Юлія III у Римі. В той же час під керівництвом Джакомо делла Порта було завершено спорудження куполу знаменитого собору Святого Петра. Церква підкорила собі образотворче мистецтво, уособленням чого став чудесний портрет папи Інокентія X, написаний іспанським художником Дієго Веласкесом (1599- 1660). Визначними художниками цього часу були також Бартоломе Мурільйо, Мікеланджело да Караваджо, Пітер Пауль Рубенс, Ан-тоніс ван Дейк та Харменс ван Рейн Рембрандт. Сповнене захопленням, немовби направленого у саме серце людини, барокове мистецтво доповнювалося літературою, яка розкривала чуттєву, романтичну сторону релігії. Одним з визначних творів такої літератури була героїчна поема Торквато Тассо "Звільнений Єрусалим", а також твори Лудо віко Ариосто, Мігеля де Сервантеса, Лопе де Веги, Педро Кальдерона де ла Барка та Джона Мільтона. В музиці стиль бароко яскраво проявився у творах Джованні П'єрлуїджі да Палестини - засновника римської поліфонічної школи, твори якого стали вершиною поліфонії старого стилю. Провідним барочним музичним інструментом того часу стає величний орган. Папи епохи бароко також були покровителями й цінителями наук.

Прихильність польських королів Сигізмунда Августа, Стефана Баторія, а більш за усе Сигізмунда III, прозваного королем єзуїтів, мала вирішальні наслідки - друзі й учні єзуїтів заповнили королівський двір, сенат, єпископські кафедри і суди. Некатоликам було заборонено обіймати державні посади в країні. Єзуїтські школи взяли на себе виховання дворянської молоді, внаслідок чого латинська мова перетворилася на повсякденну, а польська мова й література занепали. Дворянство, набувши зовнішнього лоску й шляхетності, по суті залишалося грубим та неотесаним з великою зарозумілістю і варварським фанатизмом. Пересичене богослов'ям, воно було впевнене у тому, що простий селянин є нащадком Хама і як такий на законних підставах приречений на рабство. Заохочуване єзуїтами, дворянство було не в змозі осягнути складності внутрішнього становища в багатонаціональній та багатоконфесійній країні і пішло на крайні заходи відносно протестантів та православних, наслідком чого стала Визвольна війна українського народу 1648- 1654 рр., яка була початком кінця Речі Посполитої.