Культурологія: українська та зарубіжна культура - Закович М.М. - 1. Новий соціальний і духовний досвід та його породження — індивідуалістична культура

1. Новий соціальний і духовний досвід та його породження -індивідуалістична культура.

2. Романтизм як світовідчуття та як напрям у мистецтві.

3. Формування історичного погляду на особу і зумовленого ним художнього методу реалізму.

4. Філософський песимізм і волюнтаризм та творчість імпресіоністів і постімпресіоиістів.

1. Новий соціальний і духовний досвід та його породження — індивідуалістична культура

Насичена, напружена ідейна атмосфера XIX ст. помітно вилинула па літературу, театр, мистецтво. Не випадково про театр XIX ст. критики кажуть, що в ньому "ідеї ходять по сцені".

Одне з найголовніших аналітичних завдань творчості визначних літераторів, філософів, художників, музикантів — пізнання людини та пошуки виходу з трагічної суперечності між особистістю і соціальним середовищем. У цьому столітті випинають і усвідомлюються болючі питання сучасності, як називали їх російські літератори. Людипа зображається у всій її складності, проблема гідного існування кожної людської істоти стає однією з головних колізій творів мистецтва.

Справа, гадаємо, не в тому, що мислителі і художники "прозріли" і побачили, що людипа — це цілий космос. Вальзак не був геніальнішим за Шекспіра, Даптс, Гомсра. Навіть пайвеличніші генії не могли б виявити в людині того, що в ній ще не склалося, не вилилось у сутність. Природно, із століття в століття зростала майстерність, удосконалювалися засоби художньої виразності. Ллє піднялася ще па один щабель розвитку і сама людипа — як представник роду, а її внутрішпій світ еволюціонував у напрямку більшої витонченості душевних порухів, більшої сприйнятливості, розвитку рефлексії й усвідомлення своєї окремості, самоціпності, відповідальності тощо. Тим-то гідність індивідуальності стала головним нервом духовного буття епохи, яка досить швидко розкрила суперечність (яку відчували ще просвітителі) приватного і суспільного інтересу, що вияв-

По-перше, індивідуальність або цілісна особистість, котра має исвпу особливість як ціле, у системі буржуазного поділу праці стає лише уламком цілого. І ціле не може існувати інакше, як роз'єднавши індивідуумів і прикувавши їх до окремих спеціальних занять (спеціальностей). Цей принцип розподілу піддав критиці Ф. Шіллср: "Вічно прикута до окремого малого уламка цілого, людина сама стає уривком; чуючи вічний одноманітний шум колеса, яке вона приводить у рух, людипа не здатпа розвинути гармонію своєї сутності, і, замість того, щоб висловити людяність своєї природи, вона стає лите відбитком свого запяття, своєї науки". Особистість розколота, її здібності немовби розщеплені на окремі частини і функціонують поза зв'язком з цілим. Поділ праці розтинає, калічить індивідуума. Почуття і розум, споглядання і творчість, уява, будучи розірваними, стають ворожими одне одному. Шіллср при цьому чудово розумі , що поділ праці — необхідний продукт історії, що Це велике знаряддя культури; однак, па його думку, хоч як виграє цивілізація від поділу праці, не можпа заперечувати, що індивідууми, па яких він поширюється, терплять під гпітом цієї світової мсти.

Вільна, цілісна, гармонійна особа була ідеалом усієї німецької класичної філософії — Канта, Гегеля, Шлегеля, Фіхте. У різних аспектах ми натрапляємо па міркування про неї у Гетс, Гсльдерліпа, Гум-больдта.

По-друге, суперечність між приватним і суспільним інтересами дається взнаки антиномії реальних егоїстичних інтересів людей та ідеальної сфери морально-належного, що звичайпо виявляється у конфлікті почуття й обов'язку. Індивідуалізм, котрий у буржуазних умовах став провідним моральним принципом, забезпечував високу продуктивність діяльності, необхідну для виживання і процвітання, але не гарантував гармонії особистості. І. Кант говорив, що гармонія людини, гармонія людських здібностей, інтересів і почуттів у світі людського досвіду педосяжна. Можливе лиш нескінченне наближення до цього ідеалу. Щоправда, Кант вважав: егоїстичну людську природу можна пом'якшити засобами виховання. Проте цілковитої впевненості у дієвості виховання Кант не мав.

Загалом проблема виховання — одна з тих, які хвилювали багатьох видатних європейців XIX ст.

Діалектика Г. Гегеля, еволюційна теорія Ч. Дарвіпа внесли у картину світу ідею постійного руху, оновлення, розвитку. Парадигма свідомості XIX ст. — гідронімічні образи: ріки, течії, коловоротів, тиховоддя. Так, роман — як літературний жанр — показував плин людського життя, яке має витоки, бистрини, вири, береги... Близькі ці образи і теоріям виховання.

У пошуках гармонійної особи мислителі цього століття йшли безпосередньо за філософією Просвітництва, яка вбачала в естетичпій формі засіб подолання користолюбства, виховання громадянських чеснот, облагороджування і душ, і моралей.

Новий соціальний і духовний досвід, поєднавшись, дали нову індивідуалістичну культуру. Ще Макіавеллі у "Государі" говорив про індивідуума, який ладен діяти повністю покладаючись тільки па себе, виходячи з "себе", тобто чинити так, як він вважає за потрібне, за цілком вільним внутрішнім рішсппям, обов'язковим тільки для цього "Я". По суті, Це роздуми про народження індивідуальності. Діставши перші імпульси в італійському Відродженні, пройшовши цілу низку складних метаморфоз від XVII ст. до романтиків, лише з кінця епохи Просвітництва ідея індивідуальності повністю сформувалась і в минулому столітті почала торувати собі шлях на європейському ґрунті.

Важлива риса — відкритий зв'язок творчості видатних митців із суспільно-політичним життям — характерна для культури XIX ст. І не випадково па головну роль претепдують література й театр. Саме література досягла величезної майстерності у відображенні дійсності і змалюванні духовного світу особистості. Це століття дало багато блискучих письменників, кожний з яких - вершина, не згадати про яку неможна і неприпустимо.

Йогапн Вольфганг Готе (1749—1832 рр.) належить як XVIΠ, так і XIX ст. Його творчість певною мірою зв'язала собою літературу цих двох століть і залишилася найяскравішим вираженням не тільки своєї епохи, а й усієї поезії Нового часу. Ще в русі "Бурі і натиску" — штюрмерстві — було закладено дещо від наступних етапів, які мало пройти мистецтво. Штюрмсрство поєднало сентименталізм з багатьма рисами нередромантизму. Розумна, чітко окреслена форма здавалася "бурхливим геніям" (як іменували себе штюрмери) сковуючою для мистецтва. Вони обстоювали мистецтво, вільне від будь-яких канонів, особистість самовільну, яка не визнає над собою жодпих законів (саме дух "Бурі і натиску" наснажив "Розбійників" Ф. Шіллера).

Штюрмери зробили чимало. Вони прорвали рамки просвітницького раціоналізму і тим самим допомогли дальшому збагаченню мистецтва. Вони дали такі поняття, як суспільне тло і національний колорит, котрі у вссєвропсйському масштабі утвердив згодом романтизм. Штюрмери відкрили дорогу живій народній мові і намагалися "шексніризувати" німецьку драму. Найбільшим талантом серед них був молодий Гетс (трагедія "Гсц фон Бсрліхінгсн", історична драма "Бгмонт"). Гетс пройшов і через захоплення античністю (період веймарського класицизму), але головним його твором став "Фа-уст". В.Г. Бєлінський говорив, що "Фауст" — це ціле людство в особі однієї людини, у ньому виразився весь філософський рух Німеччини в кінці минулого і на початку нинішнього століття; водночас цей твір Гетс с повним відображенням усього життя сучасного йому німецького суспільства.

Фауст і Мофістофсль уособлюють у трагедії боротьбу двох начал: безмежного поринання вперед і критичного сумніву. У боротьбі з Мсфістофелсм Фауст приходить до пізнання сенсу життя. Та не було б Мефістофсля, не було б боротьби, і Фауст залишився б зі своєю прскраспою, але пездійснепною мрією. Ось чому М.Г. Чернишев-ський пазвав Мефістофсля "головпим рушісм трагедії".

На рубеясі століть у духовній атмосфері західноєвропейського суспільства почалося певпе розчарування у тих ідеалах, які надихали просвітителів. Нове буржуазне суспільство було організоване набагато краще за феодальпе, але зовсім не виглядало схожим па царство розуму. Старі ціппості втратили авторитет, пові не визначилися. Точилися запеклі суперечки між прихильниками нового ^: старого. У цій суспільній атмосфері виник романтизм, який утворив цілу епоху в історії європейської культури. Протягом кількох десятиліть віп напував у літературі, музиці, живопису.