Культурологія: українська та зарубіжна культура - Закович М.М. - 1. Козацтво як явище історії та культури

1. Козацтво як явище історії та культури.

2. Нові процеси в духовному житті: реформування церкви та освіти, розвиток науки.

3. Українське бароко як нове світовідчуття і нове мистецтво.

4. Специфіка національного варіанта бароко в літературі, театрі і музиці.

5. Еволюція образотворчого мистецтва.

6. Варокова архітектура.

1. Козацтво як явище історії та культури

На межі XVI і XVII ст. у суспільне і духоїшс життя України паче упірванея вітер амін. Буквально на омах одного-двох поколінь іншими ставали політичні реалії, спосіб життя, спосіб мислення. Все тс, що торувало собі дорогу у XVI ст., проросло і ладі ял о. Звичайно, картина українського світу, яку бачимо в ці віки, формувалася впродовж попередніх часів, однак надзвичайно вплинула Хмельниччина — як загальнонаціональне піднесення, пов'язане з визвольною боротьбою, що підняло Україну з колін і відродило смак до політичної і культурної творчості. Виникло нове, відповідне часові світовідчуття. Змінився менталітет українців, оскільки став відчутним зв'язок часів: Україна праяопаступииця Київської Русі — відновлювала свою державність, школу, мову, храми. її художній геній породжував літературу, музику, живопис і архітектуру, в яких риси європейського Нового часу поєдналися з національною специфікою і проблематикою. І все Це стало можливим завдяки зростаючій вазі й авторитетові, а відтак і діяльності козацтва.

На початку XVII ст. козацтво виступає вже добре зорганізованою національно-політичпою силою, з якою мусив рахуватися світ. Нс-зникаюча воєнна загроза, що протягом майже двох століть тримала українських чоловіків у напрузі, виробила постійну готовність до опору, відповідну психологічну установку. Як писав М. Гоголь, Україна, де всі кордони пролягають полем, де немає жодного природною захисту (ні річками, ні морем, ні горами), була завжди землею нашесть і спустошень — землею страху, і тому, говорив він, маючи на увазі козацтво, в ній міг сформуватися тільки народ войовничий, відчайдушний, сильний своїм єднанням. З радістю кидав козак тишу і безпечність домашнього життя, аби вдатися до поезії битв і небезпек. Тоді був той поетичний час, продовжує далі письменник, коли все здобувалося таблсЮі коли кожен прагнув бути дійовою особою, а не глядачем..."Vila maxima ct hcroika" — так називає авантюрно-козацький життєвий стиль дослідник О. Кульчицький, протиставляючи йому "Vita minima" стиль притаєного існування, звуження сфери життєвих контактів, відступу в себе, що було теж характерне для частини українців.

Історики іноді порівнюють Запорізьку Січ з лицарським чернечим орденом. Добровільне позбавлення себе затишку і природних домашніх радощів, готовність служити високій ідеї, громаді, ставати па захист слабкого і гнаного - - Це справді лицарство. Саме в козакові, як пише пост і дослідник української культури Є. Маляток, народився неповторний для всього слов'янського світу тин людини — як для Європи лицар чи джентльмен. Але ж козак — ще й герой, завжди готовий до самопожертви, до подвигу, над усе відданий козацькому братству, сила якого для нього вища, сильніша за кохання. Не дивно, що в українській ментальності поняття "козак" стало згодом мірилом вартості людини. Адже, за давньою традицією, той, кого називають козаком, — не обов'язково військова людина. Це передусім "справжній чоловік" — мужній, з високим почуттям власпої гідності, розумний — як у Котляревського: "Кней був парубок моторний і хлопець хоч куди козак!".

Недарма історики називали Запорізьку Січ республікою (щоправда з авторитарною владою), українською Снартою, що викохала національне військо. Чужоземці ж того часу писали про неї як про "держану в державі". Зокрема польський хроніст з прикрістю зазначав, що Це справжня "Руська Річ Посполита", адже вона "призначала собі консулів і проконсулів, дивні присяги чинила, від послушенства владі відприсягала, сама собі свої суди і кари встановлювала".

Зрозуміло, що саме козацтву стало з часом під силу взяти на себе оборону віри, прав і культури українського народу. Саме туди, де козацтво п'щпяло голос і справою довело, що здатне захистити православне населення і його храми (зокрема, на Київщині), уніати навіть заглянути не сміли. Київ завдяки цьому залишився головним вогнищем православ'я. Тут із 1620 р. був поставлений митрополит та інші православні церковні владики.

Доти, доки Польща рахувалася з козацькими свободами, відважне і добре підготовлене військо Запорізької Січі допомагало поліському урядові здобувати перемоги у війні із турками. Однак після смерті Петра Конапіснича-Сагайлачного і аж до Хмельниччини для козаків знову настали часи виснажливого відстоювання своїх прав. 1 не тільки своїх, оскільки під тяжким ярмом перебували і селяни, і міщани, і духовенство.

Очікувалась тільки іскра, аби відразу спалахнуло повстання. І тоді, як пише український літописець, "натрапили на чоловіка одного, у котрого відібрали пасіку, а та пасіка наробила лиха на всю Польщу". Тим чоловіком став сотник козацький — чигиринець Зи-новій-Богдан Хмельницький. З суто українською жартівливістю говорить свідок тих часів про початок Великої Визвольної війни 1648—1654 рр.

Ці роки Україна жила як самостійна держава: обрапий гетьман правив із радою старшини й військовою радою всім краєм. Україна поділялася па полки (їх було по вісім на правому і лівому берегах Дніпра, пізніше, коли правобережна Україна відійшла під Польщу і спустіла, на лівобережній стало десять). Кожний полк поділявся на сотні, до яких належали міста, містечка, села. У кожній сотні козаки, що жили в тій сотні, обирали сотника. Сотники з іншою полковою старшиною та козаками того полку обирали полковника. Старшина й козаки з усіх полків на військовій раді обирали гетьмана. Сотник у своїй сотні, а полковник у полку мали владу не тільки над самими козаками, але й над усіма людьми, що жили на відповідній території. При цьому міста мали власний суд і управу (магістрат чи ратушу), хоча з певними справами могли звертатися до полковника або й до гетьмана. Важливі справи полковник мав вирішувати па нараді з полковою старшиною, а гетьман із генеральною. У найважливіших випадках гетьман скликав не лише полковників і старшину, а й військову раду — тобто простих козаків з полків. Військова рада могла й сама зібратись у нагальних ситуаціях, могла скинути й гетьмана. Подібний лад мала й Слобожанщина: вона теж поділялася па полки, але на неї пс поширювалася гетьманська влада, нею керували московські бояри. За Переяславською угодою Москва обіцяла не змінювати цього державного ладу — однак надалі при кожній пагоді, при кожному новому гетьманові українські нрава дедалі більше утискалися, аж доки пс були скасовані зовсім.

І все ж козацтво протягом 150-ти років відігравало пе тільки визначну політичну роль доблесного захисника волі і прав українського народу, а й сили, що яскраво виявила себе у культурній розбудові держави. Саме з козацького середовища вийшла нова провідна верства, нова національна аристократія, нова інтелігенція, яка взяла на себе і утвердження власної державності (вся гетьманщина і особливо Богдан Хмельницький), і розвиток освіти, спорудження та реконструкцію храмів, будівництво громадських споруд, опікування мистецтвом тощо.

Прагнення надолужити втрачене Україною за роки колоніального існування спонукало багатьох діячів снохи до активності в галузі культури. Чимало хто з козацької старшини, наприклад, захопився організацією шкіл і майстерень нри монастирях. їх добробут швидко зростав завдяки потужній економічпій підтримці козацтва. Почалося ж з того, що у 1620 р. до Київського братства записався уславлений козацький гетьман Петро Копашевич-Сагайдачний, а з ним і все Військо Запорізьке. Ставши ктитором (попечителем) Кис-во-братського монастиря, гетьман найперше подбав про створення при ньому школи. За прикладом гетьмана кожен козацький воєначальник ставав ктитором якогось мопастиря, церкви і дарував кошти на будівництво іконописних та ремісничих майстерспь.

У цих умовах — боротьби за пезалежпість, за розбудову державності і культури — змужнів інтелект нації, зродилася когорта видатних її діячів. Крім уже згадуваних, це й Михайло Дорошенко, Кшиштоф Косипський, Іван Судима, Пилип Орлик, Петро Могила, Івап Мазепа, були й інші особистості ренесансного масштабу за силою пристрасті, розумом, мужністю, освіченістю, обдарованістю. Хоча належали вони вже іншій культурній добі — добі Бароко. Саме козацькі часи в історії України називають добою Бароко (з великої літери, як Ронесанс, Просвітництво), маючи па увазі пе лише мистецький стиль, а значно ширше духовне поняття: світовідчуття. Українське Бароко виявилося співзвучним історичному часові, що переживав парод, і тому так повно виразило і його філософію, і психологію, й естетику. Більш того, національний варіант бароко в Україні прямо називають "козацьким". Які є для цього підстави?

По-перше, саме козацтво того часу було посієм нового художнього смаку. По-друге, воно виступало в ролі основного і багатого замовника. По-третє, козацтво мало власне творче середовище. По-четверте, вопо виступало творцем художніх цінностей. Серед пих маємо: козацькі думи, пісні, поеми, козацький тапок, портрет, ікони, козацькі собори. Не дивпо, що й істориками цієї доби стали її безпосередні творці.

Зазвичай, більпіість літописів писалася в монастирях, там вони й переписувалися. Один з таких манускриптів, що датується 1623— 1627 рр., називається Густипським (писаний у Густипському монастирі па Чернігівщині). Вважають, що душею цієї праці був Захарія Копистенський, згодом архімапдрит Києво-Печерської лаври. Хронологію подій у пьому доведено до 1597 р. Козацькі літописи залишилися важливим джерелом для вивчення історії України. Зокрема, в науці широко знаний літопис Самовидця, названий так свого часу письменником Пантелеймоном Кулішем. Події літопису охоплюють другу половину XVII ст.: від початку війни проти шляхетської Польщі до подій 1702 р. У пьому згадуються усі визначні козацькі поводирі, починаючи від Богдана Хмельницького й закінчуючи Іваном Мазепою, полковники, генеральні писарі, обозні, сотники, польські шляхтичі, російські вельможі. За літописом Самовидця можна також вивчати тодішню географію України — тут сотні пази різних насолених пунктін, де нідбупалисн ті чи інші події. Вони написані пс відсторонено. З болем повідомляв автор про сплюндровані татарськими нападами українські села, про кривди людям з боку польських жовнірів і російських воєвод. Різкому осудові піддає він міжусобиці козацьких ватажків, спроби воєнних союзів із кримськими татарами, що приводили до жахливого розорення краю. Автор літопису — людина незалежна у своїх поглядах, добре обізнана з усіма внутрішніми і зовнішніми проблемами України. На думку дослідників, автором цього літопису міг бути генеральний підскарбій Січі Роман Ракуїлка-Романопський.

Через кілька років після завершення літопису Самовидця почав писати історію козацького краю галицький сотник Григорій Гра б'яика, який, безперечно, належав до пайосвіченіших людей свої > часу. Свою оповідь автор веде у формі окремих тематичних "Сказаній", які охоплюють всі найголовніші битви визвольної боротьби. Йому цікаві не лише події, а й мотиви, якими керувався, зокрема, Хмельницький, ідучи на Переяславську раду. Літописець передає і народні настрої, і легенди того часу, переказує події, що відбувалися на Україні після смерті Богдана. З великим болем описує вій смерть гетьмана. С у нього й інші улюблені історичні діячі — Це гетьмани Дмитро Вишнсвсцький та Петро Конашсиич-Сагайдачний, а також його сучасник фастівський полковник Семен Палій, що уособлює справжній козацький демократизм і мас гостре почуття відповідальності за долю рідного краю.

Паралельно з Григорієм Граб'япкою, починаючи з 1690 р., пише свій знаменитий літопис — на чотири томи (які побачили світ лише 1848 р.) — Самійло Всличко. Він брав участь у походах запорожців, працював у канцелярії козацького війська. С припущення, що до початку своєї служби він навчався в Київській академії. Відомо, що після страти Кочубея він, як наближена до нього особа, пробув кілька років у в'язниці. Всличко поклав собі за мсту розповісти про всі найважливіші події в Україні протягом 70-ти років. Але, залишаючись хропікою, тобто твором суто історичним, цей літопис є й художнім, оскільки тут наявні й ліричні відступи, й авторські міркування, і уривки з художніх творів, і перекази та легенди, прислів'я та приказки.

Цілком імовірно, що ці козацькі літописи надихалися більш ранньою за друком книгою "Синопсис, чи коротке зібрання од різних літописців". Назва їх була довшою — в ній перелічувалися майже всі періоди з історії "славсноросійського" народу. "Синопсис" прагнув подати українську історію (інколи доповненням до неї входить і російська) з античних часів. За способом викладу матеріалу він нагадував давні літописи, однак дослідники вважають, що віп належить до барокової культури, оскільки підкреслена патетичність, пишність та урочистість висловлювання, жвавий виклад подій, крилаті вислови, емоційність — прикмети барокового стилю. Це була одна з пайлопулярпіших книжок останньої чверті XVII ст. Вона витримала 25 видань. Щодо автора "Синопсису" існують різпі версії: безумовно, мав відношення до його укладання ректор Кисво-Моги-лянської академії, видатний письменник і проповідник Іноксптій Гізсль; серед можливих авторів визначний тогочасний історик, ігумен Києво-Михайлівського монастиря Фсодосій Сафонович.

Лише з 20-х pp. XVIII ст. починається повільний "процес забування" воєнних часі)і, починаються роздуми і висновки про війну як справу пехристиянську, згубну. Значною мірою це, напевне, пов'язано з участю в імперських війпах. Тим більше, що російський уряд робив все для знищення свого недавнього союзника — козацтва — перед закріпаченням українських селян: 1720 р. з'являється перший указ проти української мови; 1764 р. скасовують гетьманство; 1775-й р. — зруйнування Січі, 1783 р. - жалувана грамота дворянству і запровадження панщини.

Українське козацтво сходило з історичної сцени в стані глибокого розчарування. Це передає поезія, живопис XVIII ст. Наприклад, портрети братів Івана та Якова Шияпів, датовані 1784 p.: вони відмовлялися йти па службу до царя, не поступилися своєю приналежністю до запорожці). І тримаються на портретах так впевнено і гідно, паче нічого не змінилося в їх житті. Та "зраджують" очі — в них глибокий сум і задума.

З огляду па історію і культуру XVII—XVIII ст. є всі підстави говорити, що саме з козацькою ідеологією свободи, розкутості сил, волі, суто козацького виклику різним темним (що ототожнювалися з ворожими) силам пов'язаний весь процес перегляду духовпих цінностей і життєвих орієнтирів, що тривав у цей час, вся копітка і грандіозна, за масштабом зробленого, діяльність видатних людей і, врешті-решт, всього українського народу.