Культурологія - Шейко В.М. - 3.6. Платонівська концепція культури

Архетип циклічності, властивий античній думці в цілому, певним чином розкривається у філософії історії й культури Платона (427-347 рр. до н. е.).

Філософсько-історична модель Платона - це синтез міфологічної традиції, відображеної в праці Гесіода "Труди і дні", і вчення Демокріта про історичний розвиток як нагромадження корисних знань і зростання комфортабельності життя. Платон був перейнятий ідеєю космічного кругообігу, раціоналізованого до певного ступеня вже в навчаннях Геракліта, Емпедокла й інших натурфілософів прадавньої Греції.

Платон стверджував, що світовий рух, коли він спрямовується богами, є гармонійним, коли ж відбувається сам по собі - наближається до хаосу, при цьому дві фази утворюють повний цикл. Керований богами підйом забезпечує розквіт природи й поліпшення людства, однак після катастрофічного зламу, яким філософ вважає загибель Атлантиди, починається деградація природи й людства, що проходить свої фази, порівнюванні з фазами Гесіода. Державотворення конкретизує моральний регрес у вигляді зміни форм правління (тимократії - влади честолюбців, олігархії, демократії й тиранії), кожна з яких породжує наступну, гіршу за попередню.

Модель ідеального поліса для Платона - це, по суті, модель досконалої культури. Так, у своїх трактатах "Держава" і "Закони" Платон описав ідеальний поліс, у якому панує станова система, є суворий контроль верхівки суспільства над діяльністю низів. Основа правильного устрою держави, за Платоном, - це правильне трактування поняття чеснот, справедливості, тому на чолі поліса повинні бути філософи - люди, що володіють справжнім знанням. Платон, по суті, став автором аристократичної концепції культури, де культура трактується з морально-етичних, філософських позицій.

Якщо культура для Платона - це насамперед досконалий світовий порядок, суспільна гармонія, то сутність мистецтва філософ виводить із явища мімезису. Це питання хвилювало ще піфагорійців, які вбачали в музиці наслідування "гармонії сфер". У свою чергу Демокріт виводив усі мистецтва й ремесла з наслідувальної діяльності тварин: у співі ми наслідуємо птахів, у будівництві помешкань - ластівок тощо. Теорія наслідування розвинулась і була систематично викладена у філософських працях Платона. Платонівська теорія мімезису не лише пояснювала сутність мистецтва, але й доводила його слабкість, недосконалість, пізнавальну й естетичну неповноцінність, адже мистецтво є наслідуванням не вічних і незмінних ідей, а прийдешніх, мінливих і неістинних чуттєвих речей. Оскільки чуттєві речі - самі копії ідей, то мистецтво, наслідуючи чуттєвий світ, є копією копій, тінню тіней. На цій підставі Платон відкидав деякі види й жанри мистецтва, вважаючи, що вони шкідливі, розбещують юнацтво, пом'якшують характери людей.

У цілому антична думка визнавала величезне соціальне значення мистецтва й культури, розглядаючи їх як необхідні елементи суспільного та державного життя, засоби виховання й освіти громадян. Теорія і практика виховання в демократичних полісах ґрунтувалася на естетичному вихованні. Головним засобом такого виховання вся антична думка визнавала музику, вважаючи її найдієвішим засобом впливу на внутрішній світ людини.

3.7. Елліністичне розуміння культури

У класичну епоху переважали ширші й гуманніші погляди, ніж на ранніх етапах розвитку Греції. Згідно з ними є божественна справедливість, що поширюється рівною мірою на всіх людей, незалежно від їхньої родової або племінної належності. Норми моралі й права в ту епоху часто поширювалися не тільки на співвітчизників, але й на чужоземців та громадян інших полісів.

Основна особливість античної грецької культури - принцип гармонійної врівноваженості цілого і його частин. Він чітко виражений у самій конструкції грецького храму, а також знайшов широке застосування й у монументальній скульптурі. Храм з колонадою сприймався як модель і разом з тим як символ тісно згуртованого цивільного колективу. З іншого боку, це образ вільного індивіда, втіленого в кам'яних статуях.

Одна з ознак грецької культури - універсалізм, прагнення створити єдину універсальну космологічну й онтологічну концепцію, пояснити єдність і різноманітність світу. Але з V ст. до н. е. в центрі культуротворчості опиняється не світ, а людина.

В епоху еллінізму античний поліс втратив свою колишню самостійність, а отже, стали руйнуватися ідеали грецької "пайдеї". Перервався зв'язок між поколіннями, суспільство перестало потребувати чесних громадян: місто входило в неосяжну імперію, і від людини були потрібні не цивільна сміливість у прийнятті рішень і полісні чесноти помірності й справедливості, а здатність "прожити непомітно", зберегти себе, досягти "атараксії" (незворушності духу) в умовах соціальної нестабільності й неконтрольованих політичних подій. Сумнів у всіх цінностях, крайній скепсис, цинізм, з одного боку, й догматична віра в долю й приреченість - з іншого, характеризують розгубленість античної людини перед соціальними катаклізмами, авторитарною владою й дрібною самоправністю.

Як завжди, в таких умовах страждала культура. Падав престиж освіченості й пізнання, зростав інтерес до езотеричного знання. Ядро грецької освіченості - система раціонального знання й формування людини за цивільним зразком - взагалі виявилося незатребуваним. Стала домінувати ірраціональна віра. І це закономірно. Колишні цінності й цивільні чесноти виявилися несумісними з новими імперськими орієнтаціями. Окрема особистість не могла протистояти всьому світовому порядку. Виникла потреба в чуді та духовному абсолюті. В епоху еллінізму сильно зріс інтерес до містики, магії, езотеризму; процвітали східні релігійні культи. Це пов'язано як із загальним психологічним настроєм епохи, так і з проникненням східної культури й світобачення в класичну грецьку культуру.

Феномен елліністичної вченості не можна зводити лише до традиційної виховної моделі. Це певна маса фактів культури, досягнення якої зумовлює епоху "озирання назад". Вона вже не перебуває в рамках традиції, а свідомо її оцінює.

Ученість елліністичної епохи - це енциклопедичність, здатність навчити, дидактичність. Панувала ідея розкриття Універсуму в слові (Логосі). На жаль, елліністична культура втратила той характер великої цілісності, який вона мала в досократиків, Платона, Арістотеля. Вона характеризується запозиченням термінології, фразеології, прикладів.

Відбулася архаїзація поглядів, панував атомізм, повернення до природи (кініки). Елліністична культура еклектична й екзегетична.

Еклектизм - ставлення до світу через систему текстів, що вже були в культурі.

Екзегетика - спосіб мислення, в якому логічне міркування вже відкрито набуває форми відсилання до відповідного джерела, яке оцінюється як абсолютне, а також тлумачення його. Буття світу споглядається через джерела, саме в них світ постає справді сущим.

Провідними філософськими напрямами еллінізму є кінізм, стоїцизм, скептицизм, епікурейство. Стоїків цікавили насамперед етичні проблеми, ідеал людини; в елліністичну епоху відбулося злиття ідей стоїцизму з містичними віруваннями й астрологією.

Загалом еллінізм не можна трактувати тільки як занепад, оскільки ця культура стала підґрунтям для виникнення нових ідей. У цьому полягає її цінність.