Культурологія - Шейко В.М. - 3.1. Ігрова концепція культури Й. Хейзінги

3.1. Ігрова концепція культури Й. Хейзінги

Ігрова культура вперше цілісно була сформульована голландським істориком Йоханом Хейзінгою (1872-1945) у праці "Homo ludens". Стаття з історії культури" (1938). Дослідник виходив з ідей І. Канта, Ф. Шиллера і романтиків про ігровий характер мистецтва як спонтанної діяльності, яка приємна сама по собі й незалежна від будь-якої мети. Думки про ігровий характер культури трапляються і в О. Шпенглера, який констатував перетворення сучасного мистецтва на різновид спорту, тобто гри. На зв'язок культури й гри звернув увагу й X. Ортега-і-Гассет, який у своїй відомій праці "Дегуманізація мистецтва" відзначив, що в мисленні сучасного художника з'явилося прагнення розуміти мистецтво як гру. До феномену гри звертався і М.М. Бахтін. Темі гри належить провідне місце в романі Германа Гессе "Гра в бісер".

Проблематика гри була актуальною під час написання праці Й. Хейзінги, такою залишається вона й донині. Дослідження Хейзінги дозволяє відрізнити глибоко гуманістичну "чисту гру" від безкультур'я й варварства.

Гра, з погляду дослідника, набагато старша за культуру, бо поняття культури передбачає людське співтовариство, а гра спостерігається ще в середовищі тварин. Гра переходить межі суто біологічної, або суто фізичної діяльності, тому що вже у своїх найпростіших формах, зокрема й у житті тварин, гра є чимось більшим, ніж фізіологічне явище чи психічна реакція. На думку Хейзінги, у грі є щось, що виходить за межі безпосереднього прагнення до підтримки життя. Сутність гри містить нематеріальне начало.

Й. Хейзінга доводить, що гра належить до сфери ірраціонального; оскільки гра е і у тварин, і у людському світі, то вона, по суті, не може бути обґрунтована жодними раціоналістичними зв'язками. Адже безпристрасність гри означала б, що сфера її дії обмежується лише людським суспільством. Існування гри, за Хейзінгою, не пов'язане ні зі щаблем культури, ні з формою світогляду. Відділяючи культурологічне поняття гри від гри тварин і дитячих ігор, Хейзінга визначає гру таким чином: гра виникає як якась задана величина, що передує самій культурі, супроводжує й пронизує її від джерел і донині. Гра наявна в культурі як певна поведінка, відмінна від повсякденної поведінки в житті.

Так, найпомітніші первісні прояви суспільної діяльності людини вже пронизані грою, наприклад мова як засіб комунікації, де "будь-який абстрактний вираз є мовним образом, будь-який мовний образ є ні чим іншим, як грою слів"1. Міфологія також пронизана грою, оскільки вона "є образним перетворенням буття, лише докладніше розробленим, ніж окреме слово"2. Це ж стосується й релігійного культу: архаїчні суспільства робили свої священнодійства в процесі чистої гри. Таким чином, на думку Хейзінги, у міфі й культурі за допомогою гри зароджуються право й порядок, комунікації, підприємництво, ремесло, мистецтво, наука, поезія; усі вони ведуть своє походження з ігрового начала, властивого поведінці людини. Отже, "культура виникає у формі гри, культура спочатку розігрується. І ті види діяльності, що безпосередньо спрямовані на задоволення життєвих потреб, наприклад полювання, в архаїчному суспільстві знаходить собі ігрову форму. Людський гуртожиток піднімається до супрабіологічних форм, що надають йому вищої цінності за допомогою ігор. У цих іграх суспільство виражає своє розуміння життя й світу. Отже, не слід розглядати проблему таким чином, що гра помалу переростає, аби раптом перетворитися на культуру, але радше так, що культурі в її початкових фазах властиве щось ігрове, що представляється у формах і атмосфері гри. У цьому двоєдинстві культури й гри гра є первинним, об'єктивно сприйнятим, конкретно визначеним фактом, тоді як культура є лише характеристикою, яку наше історичне судження прив'язує до цього випадку"1.

Усебічно вивчивши феномен гри, Й. Хейзінга виділив такі її ознаки:

- гра - вільна дія; гра з примусу не може залишатися грою;

- гра - вихід з повсякденного життя; точніше, вона перебуває на межі між буденністю й трансценденцією; не будучи повсякденним життям, вона стоїть поза процесом безпосереднього задоволення потреб і пристрастей. Вона перериває цей процес і розташовується у сфері, піднесенішій, ніж строго біологічна сфера;

- гра замкнена, обмежена, вона "розігрується" в певних межах місця й часу. її плин і зміст закладеш в ній самій;

- гра встановлює порядок у житті й мистецтві. Цей глибокий зв'язок з ідеєю порядку є причиною того, що гра значною мірою перебуває у сфері естетичного. Гра покликана естетизувати дійсність, вона схильна бути гарною;

- однією з найважливіших ознак гри є напруження; саме ця ознака надає грі той чи інший естетичний зміст, оскільки напруження гри випробовує сили гравця;

- кожна гра має свої правила; ці правила безперечні й обов'язкові; усі гравці повинні їх дотримуватися, оскільки варто гравцеві відійти від правил, як уся гра зруйнується;

- істотною ознакою гри є те, що гравці створюють нове співтовариство - групу, яка зберігає свій склад і після закінчення гри;

- нарешті, ще одна важлива риса гри - її відособленість, виражена в таємничості. На підтвердження своєї думки Хейзінга приводить як доказ ігри первісних народів, наприклад обряд ініціації, оточений таємничістю, недопущенням жінок до участі в них. Таємниця гри виявляється також і в тому, що гравці переодягаються, адже маска являє зовсім іншу істоту.

Таким чином, гра, за концепцією культури Й. Хейзінги, - це певна вільна діяльність, яка усвідомлюється як "несправжня", не пов'язана з повсякденним життям, проте здатна повністю захопити гравця; яка не зумовлюється ніякими найближчими інтересами; яка відбувається в спеціально відведених просторі й часі, впорядкована відповідно до певних правил і викликає до життя суспільні об'єднання, що прагнуть оточити себе таємницею, підкреслити свою незвичайність своєрідним одягом чи виглядом.

Основна функція гри, по суті, зводиться до двох аспектів: гра як боротьба за щось і показ цієї боротьби. Це може бути простий показ перед глядачами чого-небудь, даного самою природою (у тварин), у дітей ці вистави наповнені образами. Й. Хейзінгу в цьому випадку найбільше цікавить духовний елемент у священних культових виставах. Задіяні в культовій дії переконані, що воно запроваджує в життя певне благо. Така вистава зберігає всі формальні ознаки гри, але після закінчення гри її дія не припиняється, а продовжує існувати в повсякденному зовнішньому світі.

Ігровий характер має така висока й сакральна реальність як релігійний культ. Ігровий характер може бути властивий найпіднесенішим діям - акторській грі, музичному виконанню, спортивним змаганням. Питання полягає в тому, наскільки ритуал жертвопринесення, характерний практично для всіх релігій, залишається в межах гри. Автор "Людини, що грає" вважає, що священнодійство за своєю формою є грою, оскільки воно переносить усіх його учасників в інший світ, відмінний від звичайного. Тут Й. Хейзінга посилається на Платона, який проголошував тотожність гри і священнодійства як даність. Тому "жити потрібно, граючи в добрі ігри, приносячи жертви у співі й танцях, щоб можна було здобути прихильність богів, а ворогам дати відсіч і перемогти їх у бою".

Висновок, що випливає з цього ототожнення, цілком відповідає загальній концепції культури Й. Хейзінги. Релігійний культ не принижується тим, що в ньому вбачається ігрове начало, а навпаки, сама гра піднімається тим, що це поняття можна ввести й у духовну сферу.

Таким чином, внутрішній зв'язок релігійного культу з грою визначається насамперед просторовою вихопленістю сакральної діяльності з повсякденного життя. Для релігійного культу характерне те, що жертвопринесення відбувається на священному місці, як, утім, і здійснення правосуддя. Для гри також характерна відгородженість: іподром, тенісний корт, футбольне поле та ін. Ця загальна подібність пояснюється спільною метою: відвести від святилища згубні впливи, які можуть йому загрожувати ззовні. Таким чином, священна дія формально збігається з грою.

Й. Хейзінга спробував визначити межу між священною дією й грою: ігровий настрій за своїм типом мінливий - у будь-який час може вступити в права звичайне життя. Зовсім інакше із настроєм священних свят, перервати які не можна. І все-таки священна гра, за Й. Хейзінгою, залишається лише грою, хоча й має сакральний характер.

Не лише релігійний культ, але й правова сфера, на думку Хейзінги, тісно пов'язані з грою. На перший погляд, право, закон і судочинство надзвичайно віддалені від сфери гри. Однак необхідно зазначити, що правова сфера має характер змагання. Наприклад, судова суперечка сторін для греків - своєрідна битва, обумовлена твердими правилами, що відбувається в освячених формах, де дві сторони, які борються, закликають до рішень третейського суддю. З агональної сутності суперечки виникає весь її подальший розвиток, і цей змагальний характер продовжує жити в ній і досі.

Ігрова якість і якість змагальності, внесені у сферу священного, у будь-якому суспільстві необхідні для судової сфери й понині пронизують різні форми правового життя. Місце для здійснення правосуддя - це священне місце, відгороджене від звичайного світу; це, по суті, магічне коло, ігровий простір, усередині якого люди тимчасово стають недоторканними. Судді донині своїм одягом підкреслюють свою відокремленість від повсякденного життя, а суддівська перука є чимось більшим, ніж пережитком прадавнього церемоніального одягу. За своєю функцією, вона може вважатися близьким родичем ритуальних масок первісних народів. Ці атрибути й робили людину, що їх надягала, іншою істотою. Метою судової процедури за всіх часів була перемога. Тому в судовому змаганні атональний елемент завжди був домінантним. Система правил судового двобою, таким чином, повністю входить у рамки добре організованої антитетичної гри.

Деякі ознаки гри є й у бою. Бій завжди передбачає наявність правил, обмежень, рамок, які надають Йому ігрового характеру. По суті, війна має ігрову природу, оскільки в ній беруть участь протилежні сторони, що претендують на рівність і рівноправність один відносно одного. У війні превалює змагальність, яка вступає в дію в ту хвилину, коли сторони, починають бачити один в одному супротивника, котрий бореться за те, на що кожен має право.

Однією з форм змагання в прадавніх культурах був двобій, де особисте єдиноборство могло передвіщати результат майбутнього бою. У ранній період Нового часу такий двобій перетворився на дуель, що мала надзвичайно криваві форми.

Дуель, по суті, - це ритуальне ігрове дійство, регламентація раптового вбивства, викликаного нестримним гнівом. Місце сутички - ігровий простір, рівність сторін визначається ретельно звіреною однаковою зброєю, подається знак до початку й припинення дуелі, пропонується кількість пострілів. Появи крові вже достатньо для виконання вимоги "оплати" зганьбленої честі кров'ю.

На думку Хейзінги, війна в архаїчній культурі має сакральний та агональний характер, оскільки розглядається як священний обов'язок і розігрується в певних формах.

Узагалі, змагання може набувати різних форм - це божий суд, парі, судовий розгляд, дуель, принесення обітниці або розгадування загадок. У всіх цих формах воно, по суті, залишається грою. Змагання як гра має величезне значення в культурі. Ігрова діяльність тісно пов'язана із глибинними ментальними основами життя людини та соціуму.

Змагальність як найважливіша соціокультурна властивість виявляється не лише в правовій і військовій сферах. Сфери знання й мудрості також випробували на собі цю властивість. Для архаїчної культури архаїчної людини знати щось - означає мати над цим владу. Для неї будь-яке впорядковане знання священне, це таємне й чарівне знання. Культура - це впорядкований хід речей, установлений і визначений богами, що зберігається й підтримується відправленням культу для збереження життя на благо людини. Культура як людська життєдіяльність нічим іншим не оберігається настільки надійно, як знанням людини про священні речі і їх таємні імена, знанням про походження світу. Змагання в сакральному знанні вкорінені в самих глибинах релігійного культу і є його істотною складовою. Питання, які жерці по черзі або за викликом ставлять один одному під час жертвопринесення, у повному розумінні слова є загадками, а за формою й спрямованістю дуже подібні до загадок, які загадують у спільній грі.

Функція такого сакрального протиборства в загадуванні загадок ніде не простежується так чітко, як у ведичній традиції. У мудрості вправляються як у священних митецьких ремеслах. Філософія виникає тут у формі гри.

Атональний елемент філософії особливо виявляється в тому, що прадавні мислителі були схильні бачите у світовому процесі вічну боротьбу протилежностей, яка була закладена в сутності всіх речей, як це відображено в китайському протистоянні "янь" та"інь".

Взаємозв'язок гри й філософії Й. Хейзінга простежує в першу чергу в софістиці. Адже саме в софістів переважає "бажання якнайкраще розіграти виставу, прагнення у відповідній сутичці взяти гору над суперником - це два мотори загальної соціальної гри"1.

Послідовність основних стадій розвитку філософії така: у давнині вона бере початок у священній грі в загадки й у суперечці, виконує функцію святкової розваги. Сакральна сторона перетворюється на тео- і філософію Упанішад і досократиків, ігрова сторона - у діяльність софістів. При цьому філософія могла розвиватися й у дещо зниженій формі: як суперечка, гра розуму, софістика й риторика. Роблячи екскурс в історію філософської думки, Й. Хейзінга скрізь відзначає схильність філософії до полеміки, а полемічне не віддільне від агонального.

Ще однією священною грою в архаїчній культурі є поезія. Поезія створює свій власний світ, де речі мають інше обличчя, ніж у повсякденному житті, де їх пов'язують між собою не логічні, а зовсім інші, образні зв'язки. Поезія ніколи не була цілком серйозною, вона розташовується по той бік серйозного - у царстві мрій, емоцій, сміху. Для розуміння поезії потрібно мати душу дитини.

Як відомо, особливістю архаїчної культури є синкретизм. На первісних стадіях розвитку культури існувала єдність поетичного мистецтва, священного навчання, мудрості (філософії), релігійного культу. При цьому поезія була одночасно культом, святковим звеселянням, спільною грою, виявом майстерності, пророкуванням, змаганням. Поезія як найважливіша складова архаїчної культури народжується в грі й сама має ігровий характер. Це священна гра, але й у своїй причетності до святості вона постійно залишається на межі розваги. Поетична форма була необхідна і для релігійного культу, і для тісно пов'язаних з ним племінних обрядів та свят. Поетичні навички плекалися в масових іграх і групових змаганнях, звичайних для архаїчного суспільства.

Взаємозв'язок гри і поезії яскраво виявляється й у мові. Поезія передбачає наявність кола посвячених, яким зрозуміла її мова. Мова поезії відрізняється від звичайної мови своєю образністю. Це використання образів і є грою. Саме вона стилістично впорядковує образи, надає їм рис таємничості. В архаїчних культурах поезія виконувала ширшу, ніж естетична, функцію. З духовним і матеріальним розвитком культури розширюються ті її сфери, де ознак гри немає або вони малопомітні за рахунок тих, де ігровий елемент превалює. Культура із часом в цілому набуває серйозності. Релігійний культ також виявляється під впливом цього процесу. Основним ігровим полем залишається поезія.

Поезія тісно пов'язана з уявою, тому уява також походить з гри. Уявити сприймане у вигляді живої істоти - значить виразити його на первинному рівні. Це відбувається тоді, коли виникає потреба повідомити про сприймане комусь іще. Вистава народжується як уява.

На основі цього Й. Хейзінга дійшов висновку, що правомірно називати грою невід'ємну схильність духу створювати вигаданий світ живих істот. Так, згідно з міфологічними уявленнями, виникнення світу відбулося завдяки використанню частин тіла якогось світового велетня божествами-творцями.

Крім військової справи, двобоїв, філософії, релігійного культу, поезії, гра пов'язана також із мистецтвом. Зовнішньою ознакою глибокого психологічного зв'язку гри й мистецтва є те, що у багатьох мовах виконання на музичних інструментах і театральне дійство називають грою.

Зв'язок гри й мистецтва лежить у площині ірраціонального, образно-поетичного освоєння дійсності. І музика, і гра підкоряються законам, які не визначаються нормами розуму, обов'язку й істини.

Очевидний для Хейзінги також зв'язок гри й танцю, образотворчого, театрального мистецтва і кіномистецтва. У драматургії гра вже сама по собі є мистецтвом.

Таким чином, ігрова концепція культури, сформульована у цілісному вигляді Й. Хейзінгою, розглядає гру як першооснову культури. Більше того, культура виникає й розгортається у формі гри, має ігровий характер. Гра, на думку Й. Хейзінги, - це всеосяжний спосіб людської діяльності, універсальна категорія людського існування. Мета гри міститься в ній самій. Гра із самого початку була поза сферою моральності, вона знаходиться поза межами добра і зла. І високоморальний, і аморальний вчинки відбуваються за правилами тієї чи іншої гри. По суті, гра не сумісна з насильством. Саме моральні вчинки свідчать про належне дотримання "правил гри". Адже моральність (етос) є не чим іншим, як укоріненою в минулому традицією. Аморальність, із цього погляду, є навмисно вибраним положенням "поза грою", тобто чимось абсурдним за визначенням. За такою логікою, серйозне не є антонімом гри, її протилежність - безкультур'я і варварство.

Отже, аналізуючи ігровий фактор, Й. Хейзінга переконливо показав його надзвичайну дієвість і плідність при виникненні всіх великих форм громадського життя. Ігрові змагання, прадавнині, ніж сама культура, сприяли зростанню й розвиткові форм архаїчної культури. Релігійний культ виріс зі священної гри. Поезія народилася в грі й продовжує існувати в ігрових формах. Музика й танець були чистою грою. Мудрість і знання знаходили словесне вираження в освячених звичаєм іграх, що проходили як змагання. Право виокремилося з ігор, пов'язаних із життям та відносинами людей. І що, на наш погляд, найпоказовіше в ігровому характері культури, так це те, що двобої, які залагоджували суперечки зброєю, умовності життя аристократії, ґрунтувалися на ігрових Тюрмах. Тому цілком закономірний висновок Хейзінги про те, що культура виростає з гри, як "живий плід, який звільняється з материнського тіла, вона розгортається в грі і як гра".

Справжня культура, за Хейзінгою, не може існувати без ігрового змісту, тому що культура передбачає певне самообмеження, здатність не сприймати свої власні устремління як щось граничне й найвище, але бачити себе відгородженою деякими добровільно прийнятими межами.

Аналізуючи взаємозв'язок культури й гри, Хейзінга не може залишити без уваги питання їх майбутнього. Тут відповідь Хейзінги досить песимістична. З його погляду сучасний світ втратив уявлення про гру як вищу, вільну діяльність, у процесі якої людина створювала власний світ і сама встановлювала правила. Така гра стала надбанням минулого. Узагалі, у минулому, у прадавніх культурах гри було більше. У сучасному суспільстві гра втратила свої позиції. Сучасну меркантильну людину цікавить не сама гра, а та вигода, яку переможець може отримати зі свого тріумфу. Навіть спорт втратив свій ігровий зміст, він не подібний більше до спорту античного, який мав шляхетну змагальність, що створив стиль і культуру.

Різні сторони сучасного життя насичені ігровими елементами, але, як вважає Хейзінга, це не означає, що роль гри зростає. Швидше за все, це ознака хлоп'яцтва, коли все сприймається в полегшеній, ігровій формі, коли прагнуть звільнитися від традиції, а старість і мудрість сприймають як негативні якості.

У цілому Хейзінга констатує кризу європейської культури, і ця криза сприймається ним як щось об'єктивне, як доля.

Повернімося ще раз до ігрового характеру культури. Хейзінга розуміє гру більше як змагальність, але гру можна розуміти і як наслідування. Взаємовплив культур, по суті, відбувається через канали наслідування. Як відомо, процес культуротворчості, виникнення нових культур, відбувається через синтез ознак і характеристик різних чужих культур. Прикладів тут можна навести велику кількість. Часто процес впливу однієї культури на іншу виявляється через наслідування культурної еліти іншої, розвинутішої культури.