Українська культура в європейському контексті - Богуцький Ю.П. - Розділ 5. СОЦІОКУЛЬТУРНА РЕАЛЬНІСТЬ НА МЕЖІ ТИСЯЧОЛІТЬ

ПРІОРИТЕТ КУЛЬТУРИ І ОСОБИСТІСТЬ

Ефективність переходу від тоталітаризму до демократичної суспільної організації та самоорганізації багато в чому залежить від визначення, мобілізації та використання стратегічних ресурсів. Невизначеність ресурсної бази суспільних трансформацій неодноразово зводила нанівець великі проекти, спричиняла значні суспільні колізії й громадянські зіткнення, відмежовувала від історії її героїв. Показовим прикладом такої невизначеності була спроба побудови комунізму "в одній окремо взятій країні".

Як відомо, історично провідну роль у суспільному поступі визначали такі ресурси, як знаряддя праці, земля, водні ресурси, корисні копалини. Промисловий переворот підняв роль знання, епоха науково-технічної революції актуалізувала стратегічну роль науки і техніки. Завдяки їм людство відкрило нові можливості енергетичних ресурсів, які у свою чергу сприяли виникненню високих технологій. В епоху інформаційного суспільства стратегічна роль поступово переходить до інтелектуального ресурсу, а в контексті його зрощення — до науки, освіти і культури, засобами яких формується насамперед людина. .

Першочергова увага, яку приділяють цим питанням провідні країни світу, є єдино можливою відповіддю на зміну чинників соціокультурної динаміки, єдиним виходом із ситуації, що склалася. Цими ж шляхами має рухатись і Україна. Сучасне суспільство покликане утвердити пріоритет освіти і культури, мобілізувати для їх розвитку всі внутрішні й зовнішні ресурси, виховати людину. Людина, її інтелектуальні, моральновольові якості, творча наснага і воля є саме тим основним стратегічним ресурсом, завдяки якому можливість означеного переходу стає дійсністю, реальним історичним процесом.

Глобалізація, утвердження інформаційного суспільства, ринкових відносин і дедалі відчутніша демократизація, яка поступово охоплює всі складові суспільного організму, потребують відповідного культурного забезпечення. Важливість інтелекту зростає. Він стає все більш вагомим і викликає зацікавленість з боку як виробничників, бізнесменів і владних структур, так і пересічних громадян.

Збільшилась частка людей, які прагнуть дати більш ґрунтовну (по можливості спеціалізовану) освіту дітям, залучити їх до культури і художньої творчості. Переконливим свідченням цього є конкурси вступників до вищих навчальних закладів сфери культури і мистецтва, зростання популярності таких вищих і середніх навчальних закладів.

Ці позитивні тенденції все ж стримуються комплексом соїцально-еконо-мічних негараздів, які накочуються на державу і народ потужними хвилями. Духовний простір суспільства переповнюють перманентні скандали, які постійно реанімуються; в ньому домінують сумнівні РК-технології на підтримку чергового кандидата в депутати; час від часу проводяться гучні компанії з дискредитації того чи іншого політика, державного діяча і навіть Президента України. Пересічний громадянин майже переконаний у "продажності ЗМІ", "суцільній корумпованості чиновника", "засиллі бандитів на всіх поверхах влади" й "відторгненні від неї людей порядних і справедливих".

Культура, інтелект у цьому просторі губляться. Нерідко здається, що Україна переживає період "лиха з розуму": лиха тому, в кого його немає, і одночасно — тому, в кого він є. Перший не розуміє того, що діється, а тому й живе як уміє — лукавить, краде, пиятикує, розважається (як писав А. Камю, "тікає від абсурду"); інший — бачить і розуміє глибоку прірву, яку не можна перескочити у два прийоми, подолати ірраціональне середовище, переконати інших. Прикро, але факт: "місця під сонцем" в Україні інтелект сьогодні поки що практично не має. Цей гіркий висновок, на жаль, має вагоме фактологічне підтвердження.

Низькою, якщо не мізерною (порівняно з тим духовним внеском, який ця когорта інтелектуалів вкладає в розвиток суспільства) є заробітна плата митця, бібліотекаря, клубного працівника, викладача школи естетичного виховання, працівника культури загалом. Все ще відчувається стара установка на ставлення до культури за принципом залишковості, визначення останньої як похідної від економіко-виробничого фактора. Науку, освіту і культуру лихоманить постійна нестача коштів на ремонт приміщень, відповідне обладнання, музичні інструменти, гастрольну та виставкову діяльність, підтримку традиційних народних жанрів.

Перебільшуючи негаразди, що охопили цю сферу, дехто прогнозує руйнацію і розпад потенціалу держави, і як результат — перетворення країни на трудовий і ресурсний придаток цивілізованого світу. Слід визнати: така загроза є. Отже, потрібні рішучі заходи для посилення життєздатності культурно-мистецької сфери, підтримки і нарощування духовного потенціалу суспільства, як того потребує загальноцивілізований поступ людства. Власне, розуміння необхідності рішучих дій у цьому напрямі в суспільстві є. Немає іншого — глибокого й обґрунтованого бачення того, яким чином усе це можна здійснити. З іншого боку, на перешкоді стоять групові та корпоративні інтереси: практично жодна із соціальних чи професійних груп не бажає поступитись власними інтересами на користь науки, освіти і культури.

Важливою складовою нарощування духовного потенціалу суспільства є підтримка талановитої молоді, створення можливостей для її зростання.

Молодість — це не лише період становлення людини, а й доба мистецького, соціального творення. Вважається, що найвагоміші мистецькі здобутки чи наукові відкриття людина робить у період молодості. І це зрозуміло. Молодість не обтяжена старим досвідом. Вона ще не має авторитету, соціальних зв'язків, зобов'язань перед історією. Їй нічого втрачати. Вона не боїться ризиків і, чого гріха таїти, не завжди і не повною мірою передбачає соціальні наслідки, до яких можуть привести їх творчі завоювання. Це створює можливості прориву до нового, незвіданого, незрозумілого. Підтримка молоді є саме тим механізмом впливу на творчий потенціал нації, яким організоване суспільство сприяє його употужненню, практичній спроможності, конкурентоспроможності. Зрозуміло, найефективніше цей механізм працює за умови інтеграції зусиль молоді з досвідом висококваліфікованих фахівців, відомих діячів культури і мистецтва.

Досить ефективно зарекомендували себе такі заходи, як встановлення грантів Президента України для молодих митців; збільшення розмірів оплати за звання дійсного члена (академіка) та члена-кореспондента Академії мистецтв України; заснування пенсій для видатних діячів культури і мистецтва, які досягли 70-річного віку; збільшення розміру пенсійного забезпечення працівників культури загалом тощо.

І все ж зробленого ще замало. Культура в найширшому розумінні цього слова ще не стала в Україні дієвим чинником державо- і людинотворення, як того потребує сучасна модель цивілізацій ного поступу людства. її підтримка, а головне — створення можливостей для самореал ізації є, мабуть, тим незамінним осердям, яке інтегрує всі інші чинники, що в оптимальному співвідношенні і взаємодоповненні забезпечить сталий людський розвиток українського суспільства уже в найближчі десятиріччя.

Значення культури, інтелекту загалом як стратегічного ресурсу владно диктує потребу прискореного й універсального розвитку особистості, що здійснюється насамперед засобами освіти, культури і виховання. У зв'язку з цим розвиток культури постає як умова і засіб входження держави до когорти розвинених держав світу. Від її якості уже сьогодні багато в чому залежить авторитет, місце країни і народу у міжнародному поділі праці. Ще більш вагомо ця залежність виявиться в майбутньому. Уже в найближчі 10—15 років світ постане перед проблемою нового стратифікаційного поділу. Першість і авторитет у ньому будуть мати інтелектуально потужні країни і народи. Інші, очевидно, мають змиритися зі статусом людського і природо-ресурсного придатку, тобто постачальником дешевої сировини і робочої сили.

Інтелект, раціональна складова людини є важливими, необхідними, але, звичайно, далеко не єдиними складниками її розвитку як суб'єкта й провідника організованого суспільства. Вони часто безсилі, особливо в ситуації багатоманітності та співрозмірності факторів, що обумовлюють вибір. І тоді на допомогу їм приходить почуття, що виховуються високою культурою й практично безпомилково підказують спосіб мислення, і дії, співрозмірні загальному розумінню людського. Культура, таким чином, є незамінним чинником утвердження стратегії сталого людського розвитку, духовно-матеріальним фундаментом організованого суспільства, а в більш широкому розумінні — способом його буття як людського, цивілізаційного.

На рівні побутової свідомості всім добре відомо: щоб бути організованим, треба бути культурним — дотримуватись правил і норм суспільної поведінки, прийнятих у державі законів, керуватись загальнолюдськими цінностями і власним розумом, який, за влучним висловом І. Канта, у будь-якій ситуації підкаже алгоритм вибору добра. Але як цього досягти?

Мабуть, жодне з понять, якими оперує філософська наука, не має такої різноманітності визначень, як поняття культури. Але у загальних, основних рисах воно залишається практично незмінним: культура є надбанням людства (народу, нації); це поняття фіксує людське ставлення (відношення) до природи, рівень загальнолюдської значимості речі (предмета), її здатності нібито випромінювати з себе людський сенс, прислуговувати людині як її власне відображення. "Культура є втіленням людського ставлення до природи, втілення людяності — універсальності цього ставлення. І міра цієї людяності (універсальності), виявлена стосовно природи, є мірою культури, її іманентний критерій, міра відповідності культури своєму власному поняттю людяності (універсальності) ставлення до природи і відповідно до будь-якого визначення самої людини" (Ю. Давидович).

Основою і джерелом виникнення культури є людська діяльність. Однак не будь-яка діяльність є культуротворчою — такою є лише та, що здійснюється адекватно до закономірностей предмета (природи), завдяки чому він спонтанно розкриває внутрішні зв'язки, властивості, залежності. Людина може і повинна перетворювати природу за законами природи, а не супроти них. Культура є процесом і результатом реалізації в природі людських цілей за законами природи, сферою освоєння природи та її олюднення. Зрозуміло, що це можливо тільки в суспільстві і через нього. Предмет стає людським предметом, набуває людської форми лише тому, що сповнений не лише природного, а й суспільного змісту. Це означає, що суспільне входить у предметну область культури і що вона, у свою чергу, є якісною характеристикою, мірою людського в соціумі, мірою гуманізації соціуму.

Матеріальні та духовні надбання людей є ні чим іншим як предметним утіленням їхніх здібностей, сутнісних сил і відносин. Ці надбання — зовнішня форма існування культури. Дійсним (внутрішнім) змістом її існування є розвиток людини як суспільної істоти, тобто вдосконалення її творчих сил, потреб, здібностей, форм спілкування тощо. Отже, як сфера олюднення природи, гуманізації соціуму і соціалізації особистості культура виступає якісною характеристикою створюваної людством дійсності, що є предметною сферою культури настільки, наскільки вона "дозволяє побачити в ній міру нашого власного людського розвитку, за якою ми визначаємо довжину пройденого нами історичного шляху" (В. Межуєв). У строгому розумінні поняття культура виступає своєрідним зрізом суспільно-історичного процесу з боку його людинотворчого змісту, сферою, де об'єктивні закони, не втрачаючи об'єктивності, підкоряються людським цілям для задоволення людських потреб.

Зазначений зріз характеризують принаймні три умови, за межами яких про культуру у філософському значенні слова говорити не можна. Перша з них стосується участі предмета (речі, ідеї або відношення) в розвитку сутнісних сил і здібностей людини. Можна досить упевнено стверджувати, що культурою є лише те, що сприяє утвердженню людини як людини, розвиває її сутнісні сили і здібності, звеличує особистість. Друга умова стосується глибини освоєння людиною загальнокультурного змісту предмета. Незрозуміла, неосвоєна річ (ідея, процес, відношення), своєрідна "річ у собі" не є предметом культури, не може бути використаною адекватно до її культурного призначення. Третя умова пов'язана з включенням предмета в контекст загальнолюдської практики. Ті чи інші предмети, що внаслідок різноманітних чинників опинились поза межами практики, втрачають (нерідко назавжди) загальнокультурний зміст. Нормальне функціонування культури вимагає безпосередньо-життєвої реалізації, чуттєвої відкритості цінностей для суб'єкта. Як немає людини без діяльності, так не може бути культури без людини, її суспільно-особистісних зв'язків і стосунків, практично-творчої діяльності. Культура стає істинною тоді, коли "входить у життя, у звички особистості, виявляється у всій сукупності й' соціальної діяльності, в її повсякденній поведінці" (Л. Каган).

Культура уособлює загальну творчу діяльність у предметах для людини, є втіленням створених людьми матеріальних і духовних цінностей, постає як опредметнена сутність людини. Міра розвитку культури визначається мірою розвитку людини.

Культура є вираженням досягнутого людиною (людством) рівня історичного прогресу. І навпаки, як писав Й. Гете, міра культурного світу є тріумфом виключно людського, все має значення лише остільки, оскільки воно гуманне. Інтеграл культури — людина і людяність. Культура — це культ людського буття, творення людини із "наявного матеріалу". Створюючи людину, вона творить і саму себе. Культура завжди є самотворчіс-тю, не є сталим буттям — це процес становлення буття людини як людини, злету його до людяних (гуманістичних) форм існування.

За існування суспільних антагонізмів єдність людини та культури є умовною. Людина начебто й втілює у витвір свої розум, почуття, майстерність, інші сутнісні сили, однак майже завжди, відразу і назавжди втрачає над цим витвором власний контроль. Результати її діяльності належать іншому — як правило, тому, хто має капітали. Творення культури є одночасно процесом творення предметів, які якщо й не протистоять творцеві, то принаймні вже й не служать йому у своїй практичній, естетичній, духовній і будь-якій іншій сутності. Тут усе обертається на свою протилежність, міняється місцями: історія, що мала б бути історією існування людей, перетворюється на самостійну надлюдську субстанцію, засоби стають цілями (бо ціль "виправдовує" засоби), а цілі постають у ролі простих засобів; людина часто втрачає людське єство, а мірою її багатства (замість дійсних якостей) стає обсяг її приватної власності.

Замість того, щоб одержати насолоду від створеного власними руками та розумом, від спілкування з культурою, людина вимушена витримувати її тиск, тому що культура стає чужою, іншою, відчуженою. В такій системі загальна ситуація позначається категорією "відчуження". Людинотворча сутність культури набуває відчужених форм. Культура нерідко втрачає гуманістичний характер і фактично перетворюється на антикультуру, бо замість того, щоб піклуватися про людей, підноситься над ними як чужа їм сила.

Досить тривалий час створений за радянської влади тип культури, який дістався нам у спадок, називали найвищим, найгуманнішим, а його можливості у плані формування та розвитку особистості — найбільш широкими. Весь дожовтневий період розвитку людства трактувався як передісторія цивілізації. Нову культуру позначали як соціалістичну, інтернаціоналістську за змістом та багатоманітну за національними формами. Основне джерело її формування вбачали у культурній революції, матеріальну основу — в суспільній власності на засоби виробництва, духовно-ідейну — в соціалістичній ідеології.

Сьогодні оцінки створеного в радянські часи типу культури дещо змінилися. Соціальна практика кінця XX ст. викрила глибоку кризу псевдосо-ціалістинної цивілізації та культури, що виявилось у таких потворних явищах та процесах, як відчуження людини від власності та влади, соціальних відносин та загальнолюдської моралі, товарний дефіцит, інфляція, зростання злочинності, міжнаціональні конфлікти та екстремізм. Поширеними стали аморальність і споживацтво, бюрократизм та блюзнірство, пияцтво та крадіжки, містицизм та войовничо-вульгарна недбалість щодо істинно духовних цінностей.

Це не означає, що нічого справді культурного у країні не було створено. Подібні твердження є такою ж крайністю, що спотворює дійсність, як і абсолютизація досягнень минулого. Сімдесятирічна історія розвитку культури знала все: високий злет волелюбного творчого духу народу і тоталітарне гноблення, фантастичні прориви в майбутнє і безвихідь жорстко ідеологемного мислення, всесвітньо визнані завоювання і глибинні деформації. Ймовірно, "радянську культуру" можна означити як суперечливе явище. Вона включає різнорідні й одночасно взаємопов'язані пласти, що взаємодіють, доповнюючи й заперечуючи один одного у процесі функціонування (насамперед у плані забезпечення відтворення гуманістичної людяності), визначають статус цього типу культури, його місце в історії розвитку людської цивілізації. Крім того, варто пам'ятати, що поняття "радянська культура" не є синонімом поняття "соціалістична культура". Взагалі поняття "соціалістична культура", "капіталістична культура" є значною мірою умовними, оскільки за ними немає соціальних суб'єктів.

Культура, що дісталась незалежній Україні у спадок від радянських часів, мала багатовимірну структуру. Першим із її найпомітніших автономних пластів стала так звана офіційна культура, розвиток якої практично однозначно обумовлювався державними структурами, партійними настановами, панівною ідеологією. В літературі минулих років феномен офіційної культури позначався поняттям "загальна культура". Вважалось, що її основу становить освіта (трактована як універсальна система інформації), яка озброює людей основами наукових знань і водночас забезпечує їм загальну естетичну підготовку та етичне формування. Загальна культура, зазначали вчені, характеризується головним чином процесом освоєння культури, системою розподілу, поширення і споживання культурних цінностей, її рівень залежить від досягнень наукового і художнього просвітництва мас, рівня їх залученості до всіх досягнень культури.

Подібна характеристика є надто загальною й приблизною. Вона охоплює цей пласт лише зовнішньо. Внутрішні, сутнісні характеристики залишаються за межами теоретичного аналізу. Звернення до них дає змогу розпізнати зміст того, що вивчалося в школах, що створювалось (як культурне надбання) і до чого залучалась особистість як до фундаменту свого особистого (культурного) зростання. Зрозуміло, за змістом цей пласт культури був "одержавленим". Все в ньому — від науки і освіти до морально-естетичної складової й виховання, не кажучи вже про політичну культуру чи право — однозначно обумовлювалось "державними стандартами" і "партійними настановами", тобто всеохопною офіційною ідеологією, відхід від якої в той час переслідувався і карався.

Зрозуміло, всю культуру, створювану людьми в процесі так званого соціалістичного будівництва, аж ніяк не можна звести лише до її "офіційного" прошарку. Людина живе не лише сьогоденням, а й історією. Вона спадкоємно залучається і сама створює (відтворює) могутній пласт народної (національної) культури. Він передається від покоління до покоління, від матері до дитини, із вуст в уста зі звичками і традиціями, побутом, способом життя. Як показують історичні дослідження, могутній пласт національної культури існував і в культурі колишнього СРСР. Кожен народ, який входив до його складу, мав національну культуру, пишався нею, однак вимушений був підпорядковувати її культурі офіційній, державній, ідеологічно усталеній. Саме тому, через різні чинники національно-народна складова загальної культури суспільства виявилась пригніченою, занедбаною, а подекуди й деформованою. Національне, часто трактоване в ті часи як "націоналістичне" (а отже — вороже), заміщалось інтернаціональним, в яке за установкою В. Леніна входить тільки частина (підкреслено нами. — Авт.), а саме: лише послідовно-демократичний і соціалістичний зміст кожної національної культури. Певна річ, "частина" ніколи не заміщує собою ціле. Побудована лише на "частинах" цілого, інтернаціональна (офіційна) культура була збідненою, непереконливою, казенною. її життєвість підтримувалась штучно. Народна культура жила власним життям, різними засобами захищалась від розчленування й, незважаючи на гоніння, розвивалась і навіть у тих умовах виконувала надзвичайно глибоку людинотворчу функцію.

Серед специфічних культурних пластів радянського періоду слід виділити й такий підрозділ, як вигнана культура, створювана вченими, художниками, митцями, що за різних обставин опинилися за межами країни. Причина їх вигнання очевидна: її носи — пересічні художники і поети, музиканти і літературознавці, архітектори і вчені, загалом, відомі й невідомі особистості в тій чи іншій формі виявили свою незгоду з існуючим устроєм, домінуючою ідеологією, загальним порядком речей, і особливо — незгоду з "правилами гри", заданими партійною диктатурою, тоталітарним режимом і неприйняття їх. Вони, як правило, не приймали соціалізм і комунізм у їх ленінсько-сталінському варіанті й водночас поділяли загальну ідею соціальних перетворень, ліквідації експлуатації людини людиною, національного визволення. Опинившись за межами країни, більшість вигнанців не лише не розірвали своїх зв'язків з вітчизняною культурою, а й активно сприяли її розвитку. Звичайно, про "соціалізм" і марксистсько-ленінську партійність у їх творчості, як і раніш, не могло бути й мови. "Вигнана" культура була поза- і надпартійною, загальнолюдською, і як така стала загальнокультурним надбанням цивілізації* "Вітчизняний дух" цієї культури спонукав її повернення до своїх вихідних основ. Творчість вигнанців повертається до рідного народу, займаючи в його культурі особливе місце.

Не менш помітним у радянські часи був і феномен тіньової культури. Щоправда, в літературі він майже не аналізувався. Про нього говорили поспіхом, як правило, лише з тим, кому довіряли як людині надійній, незрадливій. Джерелом означеного пласту культури була тіньова діяльність радянської людини. Носії (суб'єкти) тіньової культури збирались, як правило, у вузькому колі, у квартирах, "на кухнях", читали несанкціоновані художні твори (власні або написані вигнанцями), співали заборонених пісень, обговорювали альтернативні політичні проекти тощо. Цей підрозділ тіньової культури отримав назву horn art (домашньої культури). З неї починали Б. Окуджава і В. Висоцький, В. Стус і Л. Костенко, В. Чорновіл і багато інших майбутніх визнаних, вигнаних або репресованих діячів культури, вчених, політиків.

До частково тіньової культури ми відносимо й таке явище, як елітарна культура — субкультура "еліти" колишнього СРСР. Оскільки її склад був надто суперечливим — від секретаря обкому партії, прокурора і "кінозірки" до завідувача гастроному, товарної бази і власника підпільного цеху (цеховика) — це явище мало надто суперечливий характер. Його суб'єкти (народ означив їх в'їдливою характеристикою — "слуги народу") вважали для себе обов'язковим відвідування закритих переглядів популярних на Заході, але заборонених у СРСР, художніх фільмів, відпочинок на престижних вітчизняних і зарубіжних курортах. Вони хизувались одне перед одним близькістю до "генерального", "члена політбюро" або популярного кіноактора, витонченими прикрасами, демонстрація яких у широкому загалі вважалось ознакою "поганого тону". У строгому розумінні слова цей пласт культури "елітарним" можна назвати лише умовно. Насправді це була спроба легітимізації людиною своїх влади, грошей або талантів, якщо й не публічно, то принаймні у колі собі подібних, причому особливим способом: відмінним від опозиційного, але (обов'язково!) лояльним щодо офіційного державного курсу і партійної ідеології. Дещо подібне спостерігається і в сьогоденній Україні.

Серед особливих пластів колишньої "соціалістичної культури" досить помітним був компонент молодіжної субкультури, який, з одного боку, існував як відлуння й продовження офіційної (комсомольські новобудови, студентські будівельні загони, молодіжні народні дружини тощо), а з іншого — як його альтернатива, причому не стільки політична, скільки масова.

Панки, рокери, металісти, хіпі тощо — подібні об'єднання та рухи молоді набули масового характеру, сформували свою ієрархію цінностей, символічний світ і навіть мораль, відмінну від офіційної. Багато в чому масова молодіжна культура існувала як відлуння західного впливу, як реакція на технізацію життя і зневагу до людських цінностей, неприйняття тоталітаризму і "офіціозу", в яких би привабливих формах він не нав'язувався.

Існування означених культурних пластів свідчить про суперечливий характер культури, створеної за роки радянської влади, про наявність у ній різноманітних течій, суперечливих тенденцій. Спроби нівелювати їх у недалекому минулому спотворювали вигляд нашої культури, призводили до її вульгаризованої моделі, відірваної від земної основи.

Однак численні проблеми є і нині. Соціологічні дані свідчать, що за останні десятиріччя катастрофічно зменшилася, зокрема, кількість кіно-відвідувань. Старшокласники загальноосвітніх шкіл майже не відвідують музеї. Значна частина жителів малих та середніх міст, не кажучи про сільських жителів, практично не буває у театрах, не користується послугами бібліотек, не відвідує клубні установи. Книжковий фонд бібліотек в останні роки майже не поповнювався. Через брак коштів та фахівців, які покидають сферу культури, значна частина клубних установ перебуває в занедбаному стані. У багатьох із них домінує атмосфера "вульгарної тусовки", низькопробної організації дозвілля. Частка часу, яку витрачає середньо-статистичний житель на відвідування закладів культури, коливається між 2 і 5 відсотками.

Дефіцит культури, як наслідок тривалої неуваги до цієї сфери, негативно позначається на стані справ у суспільстві. Культури не вистачає і на виробництві. Виробниче безкультур'я виливається в екологічну проблему, кризові, катастрофічні явища. Культурний дефіцит позначається на політичній і правовій практиці (нескінченні образи парламентарів, нехтування прийнятими рішеннями, зневажливе ставлення до закону). Культури не вистачає соціальній сфері, побуту, освіті, вихованню. Дефіцит культури є одним із фундаментальних чинників міжнаціональних сутичок і конфліктів.

Сьогодні майже кожному зрозуміло: поза культурою ні про яке оновлення суспільства, становлення державності, впровадження демократичних і ринкових відносин не може бути й мови. Лише культура збагачує народ національними і загальнолюдськими цінностями, прилучає людину до творчості, виховує в ній господарсько-ділові та морально-етичні якості. Саме тому розвиток культури має розглядатися в такому статусі, як і економіко-політична проблематика. На жаль, і нині в цій сфері панує залишковий принцип. Більше того, не спостерігається якихось радикальних спроб поліпшення стану справ.

Відродження й збільшення культурного потенціалу — необхідна умова організації та самоорганізації суспільного поступу, повернення країни до цивілізаційних засад суспільно-історичного розвитку людства. Першочерговими в цьому плані є такі основні завдання:

а) повернення людини до своєї історії, викорінення історичного безпам'ятства українського народу, розвиток його самосвідомості до рівня усвідомлення себе як народу історичного, самобутнього, державо- і куль-туротворчого. Людина, яка втрачає пам'ять, втрачає й саму себе. Вона перетворюється на сліпого виконавця чужої волі, "субстрат", додатковий матеріал чужої соціальної творчості, політичних маніпуляцій. Те саме стосується й народу. Лише той народ має майбутнє, який пам'ятає свою історію, не втратив зв'язок зі своїм корінням, постійно звертається до витоків і одночасно творить нову історію цивілізованими засобами і за законами культури;

б) вилучення із суспільної свідомості й поведінки людей почуття національної меншовартості й безпідставної сором'язливості, психології лизоблюдства, безвір'я у власні сили й інтелектуально-творчий, виробничо-потужний потенціал нації. Як показують дослідження, в Україні сьогодні є досить помітний прошарок населення, зневірений у власних можливостях і здібностях. Багато таких людей вважають свою націю "третьосортною", як правило, висловлюють сумнів щодо вагомості надбань українців у галузі науки і культури, плазують перед громадянами зарубіжних країн, висловлюють недовіру до державотворчих здібностей народу, господарських керівників і політичних лідерів. Вихід з історично зумовленої культурної кризи потребує викорінення рабської психології, "хохлянської розляпаності й сахаринності" (М.Хвильовий), формування інтелігентності у найширшому розумінні цього слова, виховання самоповаги й потреби самоствердження;

в) звільнення залишкового потягу українців до підпорядкування іншій державності, особливо російській, звільнення людей від благоговіння перед іншонародною "твердою рукою", подолання залишкової ностальгії за минулою тоталітарною всеєдністю "народів слов'янського кореня" (як і "єдиного радянського народу") і формування твердої незалежницької позиції, світогляду, культури;

г) викорінення пустоцвіту відчужено-казенного, знеособленого ставлення до природи, її надр, праці та її результатів, до власності і влади, до людей і гуманістичних цінностей. Виховані на засадах державної (не своєї) власності, декілька поколінь українців у буквальному розумінні виявились інфікованими байдужістю до справи. Звичними, дуже поширеними (якщо й не масовими взагалі) стали випадки розкрадання власності, особистого майна громадян. Укорінялась зневіра до державного як "казенного", чужого, не свого. Все це руйнує культуру, природу людини взагалі. Тому треба якомога швидше позбутися означених вад, утвердити доброзичливі стосунки між людьми у сфері виробництва і споживання, розподілу та обміну як на "верхніх поверхах" життя, так і в побуті, сім'ї, системі товариського спілкування тощо. Найголовнішою проблемою відродження виробничої культури українського народу є виховання почуття господаря, відповідальності за стан справ у сім'ї, місті, державі;

д) нейтралізація, а згодом ліквідація загалом притаманних певній частині населення так званого ортодоксального націоналізму, націонал-патріотизму, українського національного шовінізму, спричинених ними установок на заперечення "всього неукраїнського" як менш цінного, якісного, корисного, ворожого ставлення до нього. Як відомо, націоналізм — складне й суперечливе поняття. Його не можна інтерпретувати однопланово, у парадигмі "добро чи зло". Воно потребує багатопланових характеристик і визначень, лише інтегрована єдність яких більш-менш виважено охопить те, що відбувається в практиці. Скажімо, націоналізм, підпорядкований завданням визволення нації, створення держави й відродження культури виконує позитивну культуротворчу функцію, об'єднує народи, додає їм енергію творчості. З іншого боку, підпорядкований меті піднесення своєї нації над іншими народами і культурами, він засмічує її свідомість облудою самозвеличення, своєрідного етнічного "нарцисизму", породжує недовіру між народами. Межа між цими "націоналізмами" надто тонка. Вона може зміщуватись як в один, так і в інший бік. І якщо державо- і культуротворчий націоналізм ми маємо всіляко підтримувати і розвивати, то від самозвеличувального (за рахунок інших народів і культур) слід якомога швидше відмовитися. Тим паче, що деякі наші громадяни мають звільнитися від екстремістського націоналізму, від зверхнього ставлення до інших народів, від національного снобізму, ідей месіанського покликання нації тощо. Досі можна почути заклики на зразок: "Україна — для українців", "Україна — понад усе". На побутовому рівні деякі "щирі українці" хизуються величчю "своєї" нації, піклуються лише про її інтереси і права, нехтуючи одночасно законними потребами представників "іншої" нації як "чужої". Ця тенденція розпалює ворожнечу між громадянами — українцями й представниками інших націй, що проживають нині в Україні, породжує недовіру між людьми, руйнує усталені зв'язки, дружні стосунки;

е) нагальним завданням культурного відродження є зміцнення матеріальної бази культури, викорінення залишкового принципу її фінансування, впровадження нових форм фінансового забезпечення; докорінна перебудова системи освіти; демократизація культурної політики; залучення до сфери соціокультурної творчості широкого загалу, а в перспективі — забезпечення органічної єдності людини і культури; формування нової парадигми мислення на основі загальнокультурних надбань людства і загальнолюдських пріоритетів; упровадження культури у всі сфери громадського життя суспільства — працю, побут, політику, національні відносини тощо.

Досвід людства переконує, що некультурна особа не може користуватися надбаннями цивілізації й створювати щось таке, що зацікавило б інші держави і народи, оцінювалося б як загальнолюдське надбання. Спроби побудувати соціальне, справедливе суспільство поза цивілізаційними надбаннями людства приречені. Звідси висновок: треба бути в лоні цивілізації, засвоювати її загальнокультурні надбання, розвивати творчість на підставі загальнолюдських гуманістичних пріоритетів.

Організоване суспільство постає як суспільство вільного духу і культу-ротворчості, істинної свободи особистості, яка лише в суспільстві та через його належну організацію піднімається до себе, відтворює своє єство у різноманітних формах культури.

Кожне суспільство має свою систему моральних цінностей та пріоритетів. Вони виростають з культурно-історичної традиції, соціального досвіду народу, підтримуються й контролюються громадською думкою та совістю людини і врегульовують відносини, забезпечуючи суспільну злагоду та порядок, до якого прагне кожне цивілізоване суспільство. Справедливим є й те, що цивілізація має загальнолюдські цінності, якщо й не цілком тотожні, то принаймні подібні для всіх типів культур, народів і локальних соціальних систем. Співчуття, дружелюбність, ввічливість, сором'язливість, вдячність та інші елементарні норми обумовлюють правила поведінки людини у будь-якому суспільстві. Моральне всезагальне й моральне особливе переплітаються, доповнюють одне одного, врегульовуючи відносини між людьми як членами сім'ї, колективу, народу чи нації, суспільства загалом. Як правило, моральні системи визрівають природно. Вони проходять довгий період історичної еволюції, повторюючи в основних рисах історичну долю народу, цінностями якого є.

Історія знає випадки, коли моральні цінності нав'язуються суспільству ззовні. Як правило, цю місію виконують тоталітарні режими. Руйнуючи традиційні моральні устої, вони підсовують людям "нову мораль", підпорядковану, як правило, "політичній доцільності", "гостроті історичного моменту, "потребам прогресивного розвитку" і т. ін. І "доцільність", і "момент", і "прогрес" при цьому розглядаються здебільшого з позицій амбіцій владних політичних сил, підпорядковуються зміцненню режиму, величі персони політичного лідера, або зовнішнім завданням, серед яких, як правило, на перше місце висуваються ідеї "світової революції", "розширення життєвого простору", а то й прямого загарбання інших держав, утримання у покорі пригноблених мас тощо.

Особливу "мораль", наприклад, насаджував німецькій нації Адольф Гітлер — зловісна постать XX ст., один із головних організаторів масового зн