Українська культура в європейському контексті - Богуцький Ю.П. - СУЧАСНІ КУЛЬТУРНІ ПРАКТИКИ

Виклики часу і державна стратегія

У сучасному світі культура все більше перетворюється на ключовий елемент суспільного, гуманітарного розвитку. Завдяки їй члени суспільства мають змогу реалізувати свій творчий потенціал, долучитись до всього духовного й художнього багатства світової цивілізації, зберігати і збагачувати власну історико-культурну спадщину у всьому її різноманітті.

Масштабні зміни у світових соціально-економічних, науково-технологічних процесах привели до переоцінки самої ідеї суспільного розвитку. Переосмислення ролі й місця культурно-мистецької сфери в житті сучасних суспільств породило оновлену концепцію людського (гуманітарного) розвитку. В європейській культурній традиції останніх двох століть розвиток трактувався в просвітницько-раціоналістичному сенсі, як синонім прогресу, тобто інтенсивного освоєння потенціалу людини й природи, зростання економіки, оновлення технологій, підвищення добробуту тощо. При цьому роль культури й мистецтва вважалася другорядною.

Проте внаслідок певного розчарування в науково-технічному прогресі, який не зробив людство цілком щасливим, на його місце прийшла гнучкіша концепція людського розвитку. Документ ЮНЕСКО "Наша творча різноманітність" (1996 р.) пропонує таку дефініцію людського розвитку: це "процес, який збільшує реальну свободу людей у досягненні будь-чого, що вони вважають за цінність". Оскільки ж уявлення про суспільні, нематеріальні цінності формує передусім культура, то вона посідає ключове місце в цій оновленій концепції розвитку. X. Перес де Куельяр у передмові до документа ЮНЕСКО пише про "поняття людського розвитку як процесу розширення можливостей, починаючи від політичних, економічних та соціальних свобод і аж по індивідуальні можливості бути здоровим, освіченим, творчо активним, підприємливим, користуватися самоповагою та правами людини".

У чому ж конкретно вбачається роль культури як складника людського розвитку, на яких напрямах може забезпечуватися піднесення цієї ролі? Таких головних напрямів окреслюється чотири:

• збереження культурно-історичної спадщини;

• забезпечення доступу до всього культурного надбання;

• розвиток творчого потенціалу суспільства;

• сприяння культурному різноманіттю в сучасних суспільствах. Відповідно відбувається й переосмислення відносин між культурою і

державою: сучасна держава повинна не просто гарантувати свободу творчості, не втручаючись у мистецькі процеси, як це постулював традиційний ліберально-демократичний підхід, і не обмежувати свою підтримку лише національною культурою у вузькому, мовно-етнічному розумінні, як передбачали традиційні підходи національного державотворення, а дбати про все різноманіття творчих проявів у суспільстві, про збереження й збагачення всього культурного, духовного потенціалу, про якнайширший доступ до нього, особливо молодших поколінь. При цьому в сучасну пост-індустріальну, інформаційну добу дедалі більшого значення починають набувати нові форми творчої діяльності, пов'язані з так званими креатив-ними (творчими) інтелектуальними індустріями, котрі виходять на провідні місця в економічному житті розвинених суспільств.

Новизна цього явища не тільки в тому, що культурна галузь індустріалізується, а й у тому, що багато провідних галузей економіки, від комп'ютерної до туристичної, "окультурюються", стають інтелектуальними і творчими. Із переходом найрозвиненіших країн у постіндустріальну стадію розвитку традиційна виробнича сфера забезпечує дедалі меншу частку національного доходу, поступаючись інформаційним (креативним) індустріям, які виробляють передусім "ідеї" та "образи". Мистецтво, доведене до товарного вигляду й поширюване головним чином через електронні мас-медіа, стає процвітаючою індустрією. Частка культурних індустрій (таких як видавнича справа, кінематографія, аудіовізуальні індустрії, музичний та шоу-бізнес, індустрія звукозапису, реклама, арт-ринок, мода, а також виробництво програмного забезпечення для комп'ютерів) в економіках західноєвропейських країн уже становить до 10 відсотків ВВП.

Якими є основні риси культурної ситуації у світі, специфіка світових гуманітарних процесів, які слід враховувати підчас розробки та реалізації державної стратегії в Україні? Вони різноманітні й суперечливі, та все ж можна виділити кілька ключових моментів.

По-перше, явище глобалізації (а його вплив відчувається у всіх сферах нашого життя) стало дедалі потужніше впливати на культуру, навіть визначати її обличчя.

По-друге, при переході найрозвиненіших країн до пості ндустріальної фази розвитку обличчя культурної сфери в цих країнах, як уже зазначалося, стали визначати високотехнологічні культурні індустрії.

По-третє, в сучасному глобалізованому світі почали формуватися зовсім нові уявлення про мету людського (гуманітарного) розвитку та роль культури в ньому.

Глобалізація означає той факт, що нині людство живе у світі, де все взаємопов'язане значно тісніше, ніж будь-коли. На початку третього тисячоліття це глобальне зростання взаємозалежності пройшло новий етап. Сформувалася глобальна економіка, що діє як єдине ціле, в реальному часі й у всесвітньому масштабі. Відбуваються значні зміни у світовому поділі праці, у структурі та географії міжнародної торгівлі й виробництва, у відносинах між національною державою та економікою. Формуються наднаціональні центри влади, глобальні електронні фінансові ринки. Внаслідок цих процесів національні уряди, втягуючись у глобальну конкуренцію за ринки та інвестиції, змушені адаптуватися, лібералізувати умови господарювання та фінансової діяльності, що зумовлює й загальну лібералізацію суспільного життя.

Глобалізаційні процеси виявляються також у культурній сфері. На ідеологічному рівні дедалі більшого поширення набувають породжені розвитком вільноринкового демократичного суспільства ідеологія та цінності активного індивідуалізму та раціоналізму, ліберальної демократії, світоглядного плюралізму, а також постмодернізму як критичної переоцінки всіх ідеологій та естетик, що існували донині.

У культурній інфраструктурі наслідки глобалізації визначаються повсюдністю електронних мас-медіа (передусім супутникове телебачення, Інтернет), до яких отримують доступ дедалі більше людей, що призводить до певної уніфікації культур і дозвіллевих практик сучасного людства, а через них — і до зростання частки спільного культурного багажу, до появи "глобальної" (значною мірою космополітичної) культурної ідентичності.

Гостро постають питання свободи торгівлі культурно-мистецьким продуктом у міжнародному масштабі, доступу до національних культурних ринків (квоти та інші обмеження на імпорт, стимулювання національного культурного виробника, зокрема квоти на вітчизняну музику, фільми тощо в радіо- та телеефірі).

На рівні культури повсякденного життя глобалізаційні процеси виявляються в розростанні стандартизованого всесвітнього ринку культурних послуг і товарів. Цьому сприяє розвиток електронних технологій, загальна доступність побутової аудіо-відеотехніки, комп'ютерів з периферійними пристроями розважального призначення.

Внаслідок змін у способі життя, у формах проведення дозвілля, традиційні етичні та культурні норми стали втрачати свою роль регулятора відносин між особистістю та суспільством. Звичайно, це відбувається під впливом не лише мас-медіа, а й загальних процесів дезінтеграції традиційного соціального життя.

Втім, породжена глобалізацією тенденція до стандартизації способів та культурних норм життя в сучасному світі, до руйнування раніше сформованих ідентичностей, аж ніяк не є панівною. її супроводжує дедалі більше різноманіття світової культури — і не лише як реакція на "макдональди-зацію" світу, а і як прямий наслідок інтенсифікації міжкультурних контактів.

Для українського суспільства загалом і для сфери культури зокрема роки незалежності стали часом глибоких трансформаційних процесів. У культурі перехідні процеси виявились, з одного боку, в розпаді радянської ідеологічної машини, кризі традиційної системи цінностей та успадкованої від радянської доби мережі культурних установ. З іншого боку, поступово формується нова національна культурна інфраструктура, а в ширшому плані — поволі окреслюється якісно нова національна культура незалежної, демократичної, європейської України.

Втім, ці процеси важко назвати цілком позитивними, несуперечли-вими.

Напередодні незалежності, в 1989—1990 рр., багатьом в Україні здавалося, що розпочинається нове, потужне національне культурне відродження за схемою культурного відродження 1920-х років, тільки без тодішнього трагічного завершення. На користь цього свідчили й небачене зростання тиражів українських часописів, і нова хвиля української молодіжної музики, піднята фестивалем "Червона рута", і боротьба за утвердження української мови — зокрема прийнятий ще 1989 р. Закон про мови в Українській PCP, що діє й донині.

Однак виявилося, що після здобуття державної незалежності українська культура опинилася перед кількома серйозними викликами.

Перший — виклик зміни суспільного ладу. Розвал тоталітарного СРСР та його планової економіки, в рамках яких десятиліттями мусила розвиватися національна культура, виявили її неготовність до існування без щоденної державної опіки, адміністративної та фінансової, до ринкової боротьби за читача, слухача, глядача.

Гідна відповідь на цей виклик передбачала вирішення подвійного завдання: з одного боку, слід було сформувати інфраструктуру, в тому числі управлінську, пристосовану до вільноринкових умов; з іншого — не допустити розвалу наявної мережі державних та комунальних закладів культури і мистецтва (хоч очевидно, що певні втрати при цьому, спричинені економікою кризою, були неминучі).

За роки незалежності зроблено чимало, аби сфера культури й культурна політика держави адаптувались до нових умов і завдань. Розроблено і прийнято чимало нових законів та підзаконних актів, розпочато адміністративну реформу в галузі, помітні зміни відбулись у системі підготовки кадрів для культури.

Зусиллями держави та місцевого самоврядування, всього культурно-мистецького середовища вдалося на початок XXI ст. в основному зберегти успадковану мережу державних та комунальних закладів культури (театрів, музеїв, бібліотек, клубів і будинків культури, шкіл мистецтв, середніх спеціальних і вищих навчальних закладів культурно-мистецького профілю), національні мистецькі школи. За останні два — три роки кількість цих закладів практично не зменшувалась, поступово стабілізувались їх фінансування та загальна чисельність працівників галузі, яка протягом 1990-х років невпинно скорочувалась.

Поруч із державно-комунальною мережею в більшості регіонів України, особливо у великих містах, існують і розвиваються в складних господарських умовах сотні недержавних культурно-мистецьких організацій (театрів-студій, музеїв, видавництв, аудіовидавничих фірм, продю-серських центів, дистриб'юторських фірм, мистецьких галерей та ін.). Нині вони вже становлять помітну і важливу частку культурної сфери, а в деяких галузях (наприклад, аудіо- та книговидання) навіть переважають державні та комунальні заклади.

Однак не повністю вирішено проблему дієвої державної політики сприяння недержавному сектору в культурі, створення для нього сприятливих податкових умов.

Другий виклик — це виклик відкритості та глобалізації. Національна культура, яка до кінця 1980-х років існувала у своєрідному режимі (висока культура — для української інтелігенції, а традиційна народна культура — переважно для селян і вчорашніх селян), виявилась малопристосованою до конкуренції із західною культурою, перед якою тепер упала "залізна завіса", та з російською культурою, яка стрімко комерціалізувалася.

Негативні наслідки такої неготовності виявилися вже на початку 1990-х років: українське кіно швидко здавало позиції на вітчизняних кіно- та телеекранах перед другорядною голлівудською продукцією, український музичний ринок заполонили "піратські" касети та СБ, а концертні зали — другосортні російські гастролери; на книжковому ринку України дедалі більше домінували імпортовані з Росії книжки переважно розважального характеру. Усе це гостро поставило питання цивілізованого протекціонізму щодо вітчизняного виробника культурного продукту, захисту українського культурного простору.

Протягом років незалежності з перемінним успіхом відбувалася боротьба за культурний простір України — її вели як держава (запроваджуючи податкові пільги для книговидавництва, мінімальні квоти на українську продукцію в радіоефірі та на телеекранах тощо), так і саме культурно-мистецьке середовище, навчаючись конкурувати з потужними суперниками.

На сьогодні можна констатувати, що українська культура, як висока, так і популярна, за ці складні роки продемонструвала чималу життєздатність і навіть зуміла закріпитися на скромних, та все ж не маргінальних позиціях на вітчизняному ринку. Варто нагадати, що останнім часом у рейтингах дедалі частіше на провідні місця потрапляють українські музичні альбоми ("Океану Бльзи", Ані Лорак, Тіни Кароль та ін.) і навіть деякі україномовні книжки. А успіх Руслани на конкурсі "Євробачення-2004" та її гастролі багатьма країнами Європи продемонстрували конкурентоспроможність української популярної музики й на світовому ринку.

Нарешті, третій виклик — це виклик націєтворення. Відома недосфор-мованість української політичної нації ставила перед національною культурою завдання, які в більшості сусідніх країн були в основному вирішені багато десятиліть тому. Однак україномовна національна культура, що їй раніше доводилося здебільшого обслуговувати запити такої соціально-культурної групи, як "свідомі українці", не могла успішно задовольнити смаки та культурні потреби всього суспільства України. Щоб виникла взаємна відповідність між українською політичною нацією, яка тепер інтенсивно формується, та українською національною культурою обидва елементи мусили пройти істотну еволюцію: доволі неоднорідне суспільство громадян України ще має стати зрілою політичною нацією, а україномовна культура етнічних українців — перетворитися на культуру всього українського суспільства.

Видається зрозумілим, що хоч би які докладалися зусилля (чи то на рівні держави, чи культурних еліт), не вдасться цілком "українізувати" російськомовну частину населення України — в тому розумінні, що воно на повсякдень (і в культурному споживанні) залишатиметься переважно російськомовним. Надто потужне й надто близьке культурне поле Росії та російської культури, надто велика консервативність повсякденних культурних звичок, надто слабкі україномовні культурні індустрії — усе це визначає саме таку, повільну й обмежену динаміку цього процесу. До того ж і глобалізаційні процеси роблять майже неймовірною перспективу української одномовності, монокультурності.

Загалом варто розглядати багатокультурність не як загрозу цілісності нації, а як потенціал для збагачення культурного капіталу сучасної України.

1. Ідеологічна трансформація, або трансформація систем цінностей. Йдеться, зокрема, про перехід від колективізму до індивідуалізму: від

світогляду, породженого радянською зрівнялівкою та "економікою дефіциту", до ідейних настанов західного "суспільства споживання". В ідеалі внаслідок такої трансформації в умах наших співгромадян на зміну колективістським та патріархальним цінностям мали б приходити ідеали демократії й вільного ринку, але дійсність дає більше підстав вважати, що трансформація має фрагментарний і регіоналізований характер: молодше і середнє покоління, особливо у великих містах, дедалі помітніше охоплюють індивідуалізм і споживацтво, натомість старше покоління, особливо у "провінції", немовби "закристалізувалось" у своїй пострадянській свідомості, в ностальгії за старими добрими радянськими фільмами й піснями.

2. Зміни на символічному рівні.

Це виявляється, наприклад, у практиці використання культурної спадщини як засобу згуртування спільноти, виховання національної свідомості. Можна констатувати, що на символічному рівні процес перетворення "населення союзної республіки" на українську політичну націю вже пройшов чималий шлях, хоча й має не той "українізаційний" характер, на який сподівалися націонал-демократи 10—15 років тому. Тут є чимала потреба в осмисленні реальних процесів формування сучасної політичної національної ідентичності громадян України різного етнічного походження, особливо її культурного складника.

8. Інституційні зміни. Тут слід вказати на господарську трансформацію культурної галузі, тобто поступове запровадження ринкових засад у деяких її секторах, а також правове та адміністративне реформування, тобто реформування законодавчої бази культурної сфери та органів управління нею; обмеження й регламентацію втручання держави в культурні процеси, створення юридичної бази для діяльності недержавних культурницьких інституцій.

Попри чималий обсяг зробленого в цьому плані, процес інституційних реформ у сфері культури ще далекий від завершення — зокрема, тільки починають будуватися механізми стабільного партнерства держави з недержавним неприбутковим сектором, а також принципово нові, конкурсні механізми фінансування культурної діяльності. Далекі від завершення також механізми державного протекціонізму щодо вітчизняної культури.

4. Трансформація щоденних культурнодозвіллєвих практик сучасних українців, спричинена як соціально-політичними змінами (розвал ідеологічно-культурної машини тоталітаризму, відкритість до зовнішніх культурних впливів), так і технологічними інноваціями (поширення домашньої аудіо- та відеоапаратури, персональних комп'ютерів, Інтернету тощо).

Ці процеси відбуваються доволі інтенсивно, однак держава не завжди має можливість чи бажання обмежувати або спрямовувати їх у те річище, яке було б оптимальним для розвитку національної культури. Зокрема, бурхливий розвиток сучасної комерційної кіномережі останніми роками зовсім не супроводжується пожвавленням вітчизняного кіновиробництва — на екранах і далі домінують американські фільми, а з чималих доходів від прокату дуже мало інвестується у вітчизняну кінематографію.

Отже, в добу глибокої суспільної трансформації роль культури стає особливо важливою, тому зростає і значення державної політики в цій сфері.

Нові концептуальні підходи до української культурної політики мають забезпечити створення правових, економічних та організаційних умов для збереження і всебічного розвитку української культури як важливого чинника розбудови повноцінного демократичного суспільства, основи для формування цілісної культурно-національної ідентичності, успішного розвитку України як повноправного члена світової співдружності, співтворця світової культури та світового економічного багатства.

В умовах широкомасштабних політичних та економічних змін, що тривають в Україні, необхідно забезпечити системне реформування сфери культури для збереження духовних здобутків Українського народу і його традицій з одночасною модернізацією культурного життя суспільства.

Загальна культура українського суспільства є також важливим чинником національної безпеки. Вона має відігравати вирішальну роль у запобіганні таких негативних проявів, як культ насильства, політичний екстремізм, ксенофобія, злочинність та моральна деградація. Особливої уваги вимагає духовне виховання молоді, формування у неї високих естетичних і етичних запитів.

У зв'язку з цим державна політика у сфері культури нині передбачає подвійне завдання: з одного боку, сформувати структуру, в тому числі управлінську, пристосовану до нових внутрішніх і зовнішніх умов, з іншого — не допустити розпаду наявної мережі закладів культури і мистецтва. На жаль, за всі попередні роки адекватна відповідь держави на ці виклики так і не була реалізована, попри численні спроби реформування галузі.

Трансформаційні процеси, що відбувалися в українському суспільстві протягом останніх 15—20 років, гостро виявляються у кризі успадкованої від радянської доби культурно-мистецької інфраструктури, водночас відбуваються непрості й досі незавершені процеси формування цілісного національного мовно-культурного простору, напрацьовуються нові принципи та механізми державної підтримки культури. Система управління культурою, механізми фінансування й оподаткування досі не у всьому відповідають новому стану суспільства, складним умовам, у яких опинилася галузь (хоч і вдалося в основному зберегти успадковану мережу закладів, підприємств та організацій культури, національні мистецькі школи; за останні роки ця мережа практично не зменшувалась, поступово стабілізувалися її фінансування та загальна чисельність працівників).

Нині, наприклад, зростають обсяги й масштаби ремонтно-реставраційних робіт на важливих об'єктах національної культурної спадщини, хоча збереження пам'яток загалом залишається гострою проблемою, адже практично кожна десята з них нині опинилася в аварійному стані. Окрему проблему становить актуалізація культурної спадщини, тобто її ефективне використання в суспільному розвитку, у зміцненні національної свідомості українського суспільства, у формуванні привабливого іміджу України та її культури у світі, у подоланні наявних пострадянських негативних стереотипів щодо цієї культури — як у нашому суспільстві, так і за кордоном.

Водночас поруч із мережею закладів, підприємств та організацій культури державної та комунальної власності в Україні розвиваються сотні й тисячі недержавних культурно-мистецьких організацій, що нині вже становлять помітну і важливу частку сфери культури, а в деяких галузях (наприклад, аудіо- та книговидання) навіть переважають державний сектор. Однак недостатньою залишається державна підтримка недержавного сектору в культурі, створення для нього сприятливих умов діяльності.

Водночас в Україні активно формується ринок культурної продукції й послуг, на якому досі домінують закордонні культурні індустрії, передусім американські та російські. Усе це гостро ставить питання цивілізованого протекціонізму щодо вітчизняного виробника культурного продукту, захисту українського культурного простору.

Отже, в умовах широкомасштабних політичних та економічних реформ, що відбуваються в Україні, необхідно забезпечити системне реформування сфери культури для збереження духовних здобутків українського народу і його традицій з одночасною модернізацією культурного життя суспільства.

Масштаби і складність проблем роблять заздалегідь програшним такий варіант державної стратегії, як незмінність тих підходів до державної підтримки культури, її обсягів, що існували донедавна. Адже внаслідок дальшого накопичення проблем це призведе в кінцевому підсумку до значвих втрат у національній культурній спадщині, поглиблення кризи української кінематографії та книговидання, втрати кращих мистецьких кадрів у багатьох жанрах академічного мистецтва тощо.

Іншим можливим варіантом державної стратегії у сфері культури може бути значне нарощування обсягів бюджетної фінансової підтримки культури й мистецтва без серйозних змін у механізмах цієї підтримки. Певною мірою цей варіант стратегії силою обставин здійснювався кілька попередніх років, коли вдалося домогтися досить значного збільшення бюджетних видатків на культуру, але при цьому задумані адміністративні реформи в галузі здійснювалися повільно й непослідовно. Як наслідок, ефект від нарощування бюджетної підтримки культури виявився значно ослабленим. Не відбулося й помітного прориву в національному кіновиробництві та у книговиданні. Отже, такий варіант державної стратегії у сфері культури можна охарактеризувати як малоефективний, хоча й здійснений організаційно.

Альтернативний варіант державної стратегії міг би полягати в орієнтації не стільки на бюджетні, скільки на позабюджетні джерела фінансування розвитку культури — спонсорів, меценатів, власні доходи закладів та колективів (насамперед тих, що діють у сучасних культурних індустріях — кіно, популярній музиці, книговиданні, туризмі тощо). Для цього державі слід передусім значно розширити податкові пільги для благодійників та меценатів, а також вітчизняних виробників культурних товарів і послуг. Такий підхід має чималий позитивний потенціал, адже згадані джерела фінансування розвитку культури нині надто слабо використовуються в Україні, порівняно з розвиненими країнами Європи. Однак результативність цього підходу виглядає доволі обмежено — він спрацьовує лише для окремих ділянок культурної сфери (наприклад, значні благодійні кошти нині вдається залучити на ремонтно-реставраційні роботи на відомих культурних пам'ятках), а податковими пільгами для культурних індустрій може насамперед скористатися не національний виробник, а потужні зарубіжні мас-культурні корпорації, що використовуватимуть Україну лише як виробничу чи репродукційну базу, а це дасть небагато користі для національного кіномистецтва чи популярної музики. Крім того, кошти благодійників чи власні доходи ніколи не зможуть замінити бюджетної підтримки таким закладам культури, як музеї, бібліотеки, будинки культури та школи естетичного виховання дітей.

З огляду на це оптимальним варіантом державної стратегії розвитку культури виглядає така стратегія, що поєднуватиме позитивні елементи описаних варіантів, по можливості зменшуючи їхні недоліки. Це передбачає: поєднання бюджетної підтримки культури зі стимулюванням благодійництва, меценатства, підприємницької активності культурно-мистецьких закладів; поєднання адміністративної реформи системи органів управління культурною сферою із запровадженням нових, конкурсних і прозорих механізмів фінансування культурно-мистецьких проектів; поєднання протекціонізму щодо національних культурних індустрій із заходами, спрямованими на формування цілісного національного мовно-культурного простору України.

Аналіз проблем, що накопичилися в різних галузях культури, у реалізації державної культурної політики, а також можливих стратегій їх подолання дає змогу визначити головні стратегічні пріоритети державної політики в культурній сфері.

До них можна віднести:

• належне збереження національної культурної спадщини, її перетворення на реальний чинник соціального й економічного розвитку українського суспільства;

• формування цілісного національного мовно-культурного простору, наповнення його якісним і різноманітним національним культурно-мистецьким продуктом;

• забезпечення інтенсивного розвитку вітчизняних культурних індустрій шляхом формування режиму державного протекціонізму для національного виробника культурних товарів і послуг;

• інтеграція української культури до світового культурного простору, формування засобами культури позитивного іміджу України у світі.

Відповідно до сформульованої в такий спосіб стратегії, державна культурна політика має реалізовуватися на конкретних напрямах таким чином.

Слід нарощувати бюджетну підтримку охорони пам'яток та ширше залучати благодійні кошти, іншими словами — необхідні комплексні зусилля з перетворення культурної спадщини на ключовий чинник формування національної свідомості, господарського відродження багатих на культурну спадщину регіонів, міст, сіл України. ,

Для цього доцільно реалізовувати заходи з розвитку національних заповідників та заповідних територій, залучення їх до туристичної інфраструктури; створювати та розширювати нові музеї (комплекс "Мистецький Арсенал", Національний художній музей, Національний музей у Львові та ін.); підтримувати використання нових інформаційних технологій у розробках і проектах, спрямованих на фіксацію й популяризацію національної культурної спадщини, зокрема через Інтернет; впроваджувати заходи, спрямовані на збереження нематеріальної спадщини; чітко дотримуватися в Україні положень відповідних конвенцій ЮНЕСКО.

У справі підтримки професійного мистецтва також необхідне зростання бюджетного фінансування мистецьких закладів і колективів за одночасного посилення законодавчої підтримки меценатства. Урізноманітнення форм підтримки зробить господарче становище митців та колективів стабільнішим, а мистецьке життя — різноманітнішим. Це означає, зокрема, розширення конкурсних механізмів підтримки вітчизняних мистецьких проектів, відродження національних мистецьких шкіл, у тому числі в академічному мистецтві, розширення підтримки гастрольної діяльності українських митців і колективів.

Для формування цілісного національного мовно-культурного простору необхідні перш за все об'єднання всіх зацікавлених сторін — держави і громадських організацій, закладів (установ) культури з освітянськими, теле- та радіоорганізаціями, друкованими засобами масової інформації, видавництвами, а також законодавча підтримка. Слід поєднати заходи щодо забезпечення дотримання мовного законодавства та мовного режиму електронних ЗМІ та кінопрокату з посиленням і урізноманітненням підтримки національного виробника культурно-мистецького продукту, як за допомогою традиційних механізмів державного замовлення (на кінопро-дукцію, книговидання тощо), так і механізмів непрямої підтримки вітчизняного виробника, за збереження відкритості української культури до світового культурного простору. Також потрібні конкретні кроки з технічного переозброєння державних кінопідприємств, забезпечення присутності національного кіно у прокаті (зокрема — шляхом здійснення регіональних програм поліпшення кінообслуговування населення), надання державної допомоги українським культурологічним виданням та часописам, поповнення публічних бібліотек новими українськими виданнями, підтримки створення енциклопедичної, довідникової, наукової, науково-популярної літератури (зокрема на цифрових носіях) з проблем культури, мистецтва, історії України, аудіовидань кращих творів українських композиторів та виконавців.

У справі подальшого розвитку народного мистецтва та мистецького аматорства, культур етносів України нині відбувається процес формування нових механізмів регіональної політики, що включали б багатоканальне фінансування культурних ініціатив у регіонах—з державного бюджету, обласних та місцевих бюджетів, меценатських коштів.

Першими, нехай і невеликими, паростками цього процесу є відродження мережі закладів культури (в тому числі мистецьких навчальних закладів) у малих містах, сільській місцевості; запровадження системи державних норм і стандартів надання культурних послуг населенню; відродження осередків традиційних художніх ремесел та промислів; заходи, спрямовані на підтримку культур етносів України.

У міжнародному культурному співробітництві актуальними є розроблення й реалізація комплексної програми формування позитивного міжнародного іміджу України та її культури, інтеграція до європейського культурного простору за збереження власної культурної ідентичності. Така діяльність передбачає активізацію співпраці з ЮНЕСКО, зокрема — щодо поповнення Списку всесвітньої культурної і природної спадщини ЮНЕСКО; інтенсифікацію культурного співробітництва з Європейським

Союзом, Радою Європи; створення мережі культурно-інформаційних центрів у складі закордонних дипломатичних установ України; розвиток двостороннього культурного співробітництва з країнами Європи та регіональними організаціями; розвиток і поглиблення культурних зв'язків із закордонним українством.

Слід підкреслити що, у загальному плані система реалізації державної культурної політики має уникати, на нашу думку, як надмірної централізації, одержавлення підтримки культури, так і надмірної відкритості до ринкових та глобалізаційних процесів, доволі небезпечної для незміцнілих структур національної культури. Засобами досягнення поставлених цілей мають стати: удосконалення законодавства у сфері культури, зокрема прийняття Закону України "Про культуру", внесення змін до законів "Про гастрольні заходи в Україні", "Про охорону культурної спадщини", "Про музеї і музейну справу", "Про бібліотеки та бібліотечну справу", "Про благодійництво та благодійні організації"; завершення реорганізації системи управління галуззю; розвиток конкурсних і прозорих механізмів підтримки культурних ініціатив; розбудова партнерства з недержавними організаціями у сфері культури; реформування регіональної культурної політики, зокрема — шляхом запровадження системи норм і стандартів надання культурних послуг; поліпшення інформаційно-аналітичного забезпечення культурної політики.

Серед комплексу цих заходів чи не найважливіше місце посідає удосконалення законодавчої бази культури. За роки незалежності в Україні докладалося багато зусиль для формування нової правової бази, що відповідала б новим політичним, економічним, соціальним умовам, у яких нині розвивається культура. Однак внаслідок нескоординованості цих зусиль, різного бачення цілей державної культурної політики різними політичними силами та різними групами в культурно-мистецькому середовищі України чинне українське законодавство в галузі культури загалом залишається різнорідним, неповним, з низкою істотних недоліків. Необхідним є врахування сучасної специфіки мистецької галузі та особливостей творчих професій у трудовому, освітньому, пенсійному законодавстві України (як-от контрактне працевлаштування, пенсійні фонди для митців, специфіка вищої мистецької освіти тощо). Недостатньо підтримується державою меценатство.

Протягом останніх років відбулися певні зрушення в удосконаленні правової бази галузі культури і туризму. Зокрема, Верховною Радою України лише протягом 2006 р. прийнято кілька законів, що безпосередньо стосуються галузі культури:

• Про ратифікацію Угоди про вивезення та ввезення культурних цінностей (від 11 січня 2006 р.). Угодою визначені умови вивезення та ввезення культурних цінностей на території СНД;

• Про внесення змін до Кодексу України про адміністративні правопорушення (щодо розповсюдження фільмів) (від 17 січня 2006 р.) — щодо надання можливості Міністерству культури і туризму складати протоколи стосовно правопорушень при розповсюдженні та прокаті фільмів;

• Про Ратифікацію Конвенції ЮНЕСКО про охорону підводної культурної спадщини (від 20 вересня 2006 р.). Цим законом Міністерство культури і туризму визначене як компетентне відомство, на яке покладаються повноваження щодо створення, підтримання і поновлення реєстру підводної культурної спадщини, її ефективної охорони, консервації, показу публіці та управління нею, а також використання у дослідницьких і освітніх цілях;

• Про внесення змін до деяких законів України (щодо оподаткування предметів мистецтва, колекціонування та антикваріату) (від 22 грудня 2006 р.). Закон сприяє поверненню в Україну культурних цінностей.

Крім того, протягом 2006 р. фахівці Міністерства культури і туризму та галузевих установ розробили й подали на розгляд Кабінету Міністрів України такі законопроекти:

• Про культуру;

• Про затвердження переліку пам'яток культурної спадщини, які не підлягають приватизації;

• Про приєднання до міжнародної конвенції про охорону нематеріальної культурної спадщини;

• Про внесення змін до деяких законодавчих актів України у зв'язку з прийняттям Закону України "Про внесення змін до Закону України "Про охорони культурної спадщини";

• Про внесення змін до Закону України "Про музеї та музейну справу" (щодо вдосконалення обліку та збереження пам'яток музейного фонду України).

Окрім того, нині на розгляді та погодженні у центральних органах виконавчої влади України перебувають законопроекти: Про ратифікацію конвенції