Українське народознавство - Лозко Г.С - Ярило.

Бог Весняного Сонця, розквіту природи, родючості, пристрасті. Корінь слова Яр- означає ярий, нестримний, збуджений, сильний, завзятий, пристрасний, гнівний. У давнину чоловіча пристрасть порівнювалася з мужністю, войовничістю й силою. Тому Божества родючості досить часто зображалися з мечем. У балтійських слов'ян Я рилу тотожний Яровит (дослівно — ярий витязь, войовничий дух), храм якого існував у Волегасті до XII ст. Тут на стіні висів священний щит мистецької роботи, покритий позолотою, який виносили тільки у час війни чи найбільших урочистостей. Це була священна реліквія. Герборт писав, що Яровит "по латині називаємий Марсом".

Зберігся запис промови жерця храму Яровита, яку він виголосив у лісі від імені самого Бога: "Я — Бог твій, я той, хто вдягає поля муравою, а ліси листям; в моїй волі плоди нив і дерев, приплод черед і все, шо служить на користь людині - все це даю тим, хто шанує мене, і відбираю в тих, хто нехтує мною"51. Ярило - Божество близьке за своєю сутністю до Купайла, тільки діє навесні. Бог любові й пристрасті, весняного розквіту природи, Ярило вважається символом родючості, чоловічої запліднюючої сили.

Перші свята Ярила відзначають навесні, коли він пробуджується. У білорусів навесні "водили Ярила" — гарного парубка, прикрашеного вінком, вбраного в світлі, урочисті шати. У греків тотожними Ярилу були Вакх та Діоніс. А в Україні ще на початку XX ст. влітку робили символічний похорон Ярила, відомий ще під назвою "похорон Кострубонька": жінки з жартами ховали опудало Ярила (Коструба, Костроми), який уже все запліднив і завмирає на зиму, щоб навесні знову пробудитися. Такий обряд означає завмирання сонячної сили, бо після Купайла "Сонце на зиму повертає".

Певних згадок про кумири Ярила немає: відомо, що молодиці щороку виготовляли його опудала, причому особливу увагу приділяли дітородним органам. Лише з давніх переказів, записаних мандрівниками, дізнаємося, що кумир Ярила стояв біля м. Костроми (назва співзвучна з Кострубою).

Свято Ярила близьке до купальського ще й тому, що під час його святкування парубки викрадали собі дівчат. Отже, Ярило і Кострубонько уособлювали торжество життя над смертю. Це Боги, які завмирають на зиму і пробуджуються (воскресають) навесні. Велесова Книга згадує Ярила під ім'ям Ярбога: "... славословити [маємо]... Ярбогу, який править весняним цвітінням і Русаліями, Водничами, і Лісичами і Домовичами" (дошка 38-А).

Наш народ дуже шанував Ярила, а тим, хто народився під час його свят, надавали імена: Яр, Ярець, Яробор, Ярогнів, Яролик, Яромил, Яромир, Ярополк, Яросвіт, Ярослав та ін.

Троян (Триглав).

Чи не найменш досліджений з усіх Богів Триглав. Він, власне кажучи, не стільки якесь окреме Божество, скільки божественний принцип триєдності світу. Великий Триглав включає у себе множинність інших Богів, які, в свою чергу, складають малі триглави.

Найдавніші зображення Триглава, знайдені археологами в долині ріки Інду, належали ведійській релігії. їх вік — п'ять тисяч років. Найдавніший Триглав (вірогідно, ведійський Тримурті) має вигляд чоловічої постаті з трьома обличчями і рогами.

Слов'яни в образі Трояна бачили триєдність Богів: Сварога, Перуна і Святовита, які насправді є язичницькою Трійцею Бога-Отця, Бога-Сина і Бога-Духа. Християнство запозичило культ святої Трійці саме з язичництва. Про нього сперечалися єпископи ще на Нікейському соборі в 325 р. — назвавши це світоглядне уявлення про троїстість Бога

"язичницьким", вони все ж не змогли позбутися його, творячи християнські догмати. Володимир Шаян писав, що "поняття Трійці не є поняттям первісно християнським в історії порівняльного вірознавства. Стрічаємо це вірування в інших індо-європейських, або простіше арійських віруваннях і то в текстах, які є безсумнівно далеко старші від появи цього вірування як догми християнізму".

У багатьох фольклорних джерелах є згадки про те, що сонце уявлялося трисвітлим. Цей епітет використав і автор "Слова о полку Ігоревім": "світлоє і трисвітлоє Солнце" — звертається до нього Ярославна. Гіпотез про значення Трояна існує чимало.

В Україні є географічні назви, похідні від Трояна. Це — названі в "Слові о полку Ігоревім" Тропи Трояні, села Трояни й Троянівка. Хоча ці назви можуть бути також похідними від трояни, що означає трьох братів, або від троян — третій син.

На Поділлі краще зберігся інший варіант імені цього Бога - Триглав. За переказами, тут був храм, присвячений Триглаву, у вигляді стовпів, накритих дашком і завішаних килимами. Під час моління килими підіймали і люди бачили статую триглавого Божества.

Володимир Шаян згадує, що подібні триголові Божества були відомі в кельтів, германців і західних слов'ян (храм у Щечині, Польща). Він також наводить слова давнього хронікаря Еббона про значення Триглава: він має три голови, "бо під його владою є три держави, а саме Неба, Землі і Підземелля". Троїсту природу Трояна-Триглава можемо пояснити через поняття трьох сфер буття, які мають відповідну символіку, відображену в Дереві Життя: коріння — покійні Предки (Нава), стовбур — живі люди (Ява), крона з гілками Й листям — світ Богів (Права).

Той же Еббон описав ненависть християнського єпископа до язичницької святині та його звірячу розправу над статуєю Триглава у Щечині — він відрубав коштовну голову статуї, а дерев'яний тулуб спалив. Голова ж нібито була послана папі римському як військовий трофей християнських місіонерів, однак такого трофея до сьогодні не знайдено в папських скарбницях. "Еббон пише про це варварство християнського єпископа зовсім без ніякого засоромлення, а прямо як похвали гідний подвиг"... "Цю відрубану голову Божества не посилали туди [у Ватикан] для збереження. Вона мала бути доказом обезголовлення віри цілого народу. Історія не записує такого злочину як деіцид, хоча вона добре знає геноцид. Але ж наші свідки добре знали, що не можна тривало опанувати Ругії без знищення її головної святині, святині Свантевита. Це важливий досвід історії".

Симаргл (Семиярило).

До сьогодні залишається малодослідженим Божеством, хоча його статуя була в пантеоні князя Володимира в 980 р.

Інші варіанти імені: Симаргл, Семургл, Симарегл, Сим і Регл, Сим і Єрьгл. За припущенням О. Фамінцина, літописне Єрьгл, Єрил і Ярило тотожні Семиярилу. Значення цього Божества було незрозумілим ще у давнину. Так, Нестор Літописець пояснює його як "семь" і "ергла"; цю ж думку зафіксував і Памво Беринда у своєму "Лексиконі..." (1627 р.).

Однак сліди Симаргла досить часто зустрічаємо в ювелірному мистецтві та обрядовості Київської Русі (ритуальні браслети, колти із зображеннями Симаргла та сцен жертвопринесення йому, а також ру-сальні танці). Можливо, й ім'я його походить зі слов'янського сім'я (насіння) і ярість. Адже недаремно обряди жертвопринесення Симар-глу приурочувались саме до часу сходів насіння і були пов'язані з коренями рослин — свято Русалій.

Зображали Симаргла у вигляді крилатого собаки, переплетеного в дивовижному рослинному орнаменті. Але в XII—XIV ст. у повчаннях проти язичництва з'являються вже антропоморфні його зображення, відомі як Переплут.

Походження Симаргла сягає праіндоєвропейських часів, тому він відомий у багатьох народів: скіфів, іранців, індійців. Є підстави вважати Симаргла охоронцем земних плодів, урожаю, землеробства взагалі. Так, навіть на тригальському глиняному посуді вже є малюнки собак, а поруч із ними — хлібний колос або стеблина, що вказує на його функції охоронця посівів. Зображення Симаргла знаходять також на скіфських і сарматських пам'ятках.

Малюнки Симарглів, переплетених дивовижним способом у вигляді гілок та листя, прикрашають староруські книжки. Це типовий декоративний мотив, у якому Симаргл уже постає як "сторож" Дерева Життя. Мабуть, таку ж роль надавали йому й будівничі Борисоглібського собору в Чернігові. Причиною вогню зображення "поганських" Богів, скинули їх на землю. Деякі з рельєфів розбилися, проте частину вдалося зберегти, вірогідно, язичники сховали, закопавши в землю. Ці пам'ятки, знайдені в 50-х роках XX ст., і нині прикрашають музейну експозицію в Чернігові. У Києві, неподалік Софійського собору, встановлено копії Чернігівських рельєфів.

Зображення Симарглів були улюбленими мотивами майстрів-ювелірів. У Києві знайдений срібний браслет XII ст. із подібними тваринами й птахами, що ніби заплуталися у складному плетиві орнаменту. Такі суто язичницькі орнаменти-обереги були традиційними протягом багатьох століть. Сучасні дослідники вважають, що їхня магічна роль полягала в тому, щоб заплутати злі ворожі сили, не дати їм зашкодити людині.

У західних слов'ян Симарглу тотожний вогняний сокіл Рарог. Симаргла ще називали Вогнебогом-Сварожичем, вважаючи його Богом вогняних жертвоприношень. У Велесовій Книзі є молитва: "Славимо Огнебога Симаргла, який гризе дерево і солому і вогнехурделицю розвіває вранці, вдень і ввечері, і йому вдячні за сотворені борошна і питія, які є їжею..." (дошка 31).

Сварожичами іменуються й інші Боги слов'янського пантеону, наприклад, у балтійських слов'ян Радогост-Сварожич, а в скандинавів Світовид Сварожич (Зуагата). Вірогідно, раніше в пам'яті народів зберігалися всі дванадцять (або й тринадцять) імен Сварожичів, які були покровителями місяців (згадаємо казку про Дванадцять Місяців).

Але найвідомішим Сварожичем вважається Симаргл — посередник між світом Яви і Прави (людей і Богів), який несе молитви жертводавця до Сварґи (найвищого Неба Богів). Його стихія — повітря, через яке він несе від Землі до Неба молитви, які посилає Богам людина, складаючи пожертву священному Вогню. За кольором і напрямком жертовного вогню передбачали наслідки молінь: чи почули Боги молитву, чи не хочуть брати її.

Священний вогонь звався Сварожичем: "і огневі моляться, зовуще его Сварожичем" — знаходимо у "Слові якогось христолюбця".

Існують ще й інші форми імені Сварожича-Симаргла: Симарса ("Космографія" XVII ст.); Симир ("Хронограф" Леонтія Боболинського, кінець XVII ст.). Дослідники вже визнають місцеве походження Симаргла, хоча тривалий час йому приписували іранське походження (дослідниця К. Тре-вер ототожнювала його з іранським Саеномерглом — охоронцем рослин).