Українське народознавство - Лозко Г.С - ТВАРИНИ ТА ПТАХИ

Досить довго у науці панувала хибна думка про те, що нібито внаслідок "первісного страху" людини перед силами природи виникла релігія. Хоча, очевидно, що безсилля людини перед природою стало проявлятися лише тоді, коли вона перестала розуміти свій органічний зв'язок з Богом-природою, протиставила себе навколишньому світові.

Для наших Предків природа була рідною домівкою. Саме від світу природи вони отримували їжу, одяг, матеріал для будівництва жител. Тому людина й наділяла рослини, серед яких жила, і тварин, які жили поруч з нею, людськими рисами, таким чином, ніби олюднюючи навколишню природу. Первісна свідомість вбачала рівність і партнерський зв'язок людини зі світом рослин і тварин. Більше того, людина вважала тварин не тільки рівними собі, але навіть вищими і розумнішими. Саме обожнення природи, священне ставлення до неї, а не "страх" перед нею, стаю причиною виникнення релігії.

Люди вивчали поведінку тварин і властивості рослин для практичної мети — співпраці з навколишнім світом. Святкові жертвопринесення певних тварин Богам і ритуальне вживання м'яса сакрапізованих тварин (або їх хлібних зображень), що супроводжувалося магічними обрядодіями і словами, у давнину маю на меті прилучення родини до сил природи, і через це — примноження добробуту, забезпечення родючості людей і тварин.

Лише з виникненням позаетнічних монотеїстичних культів з'являється уявлення про "вищість" людини над природою. Поступовий відхід від природи — відчуження людини від світу рослин і тварин — з усією очевидністю проявився і в наші дні. Штучні, відірвані від природи релігії (в тому числі християнство) спричинили поділ на "чистих" і "нечистих" тварин, який часто йшов усупереч етнічним традиціям.

Уявлення про тварин-тотем і в у давніх слов'ян сформувало багату й різноманітну фольклорну спадщину. Найкраще тваринний світ представлений у народних казках, причому в найархаїчніших з них тварини виступають не персоніфікацією людей чи їхніх якісних характеристик, як це стало пізніше, а самими собою5'.

Світ звірів тісно взаємодіє зі світом рослин. Як Світове Дерево є зв'язком трьох вселенських просторів (нижнього, середнього і верхнього), так і тварини пов'язані з кожним із трьох світів: риби, змії — з нижнім (земноводним), звірі, свійські тварини — з середнім (власне землею), птахи — з верхнім (небом, повітряним простором).

Розповідь про "братів наших менших" доцільно було б розпочати з "птиці птиць", "риби риб", "царя звірів". Але почнемо з нижнього світу, якиіі символізується корінням Дерева Життя і в якому перебувають підземні мешканці та всі водоплаваючі. Як правило, майже всі вони пов'язані з уявленнями про світ Предків (Нави) і є зв'язківцями з підземним царством, представниками родючих сил природи.

Тварини земноводного (нижнього) простору. Змія (Змій). Давні уявлення про змію пов'язують її зі стихією води, джерелами, ріками, морями. Змія — хранителька підземного світу, древній символ родючості. Змій — символ Велеса як земноводної стихії, охоронець входу в підземне царство Вирію. Боротьба Перуна-змієборця з Велесом у слов'янській міфології уособлює природну взаємодію стихій — небесного вогню і земної води. Отже, образ змії-змія наділений водночас і позитивною, і негативною символікою. Таким він залишився і донині. Якщо християни, наприклад, уявляють Георгія-змієборця як переможця змія-язичництва, то український філософ Григорій Сковорода уявляв Біблію "потопом зміїним, що залив усю землю брехнею".

Народні уявлення про змію (гадюку) дуже різноманітні. Змії мають свого царя або царицю, які розпоряджаються "зміїним народом". Цар зміїв навесні своїм шипінням пробуджує весь зміїний рід, на Купайла збирає своїх підданих, дає накази, призначає кожній змії жертву (кому кого вжалити, а кого не кусати), а перед Здвиженням — заслуховує звіт усіх гадів про те, як вони прожили минуле літо. Зміїний цар або цариця, як правило, мають особливий знак — золоту корону, перстень, діаманти.

Чи не найбільше народних знань про змію відображено у знахарському словесному мистецтві (заклинаннях, замовляннях тощо). Здавна люди розпізнали й природні особливості зміїної отрути, її лікувальні і смертоносні властивості. Цілющою або магічною силою народ наділяє линовище (скинуту шкіру гадюки). За легендами. ( "іе змія (гадюка) навчила людей пізнавати цілющі рослини, недарма існу югь казки про "зміїну траву", бо тільки змії відомий листок, який загоює рани і повертає життя. Казковий герой, з'ївши м'ясо гадюки, набуває здатності розуміти мову рослин і тварин.

У міфах про змію-иарицю (чи зміїного царя — полоза) розповідається, що вони дають людині кві гку папороті або золотий ріжок достатку. Треба тільки знати чарівне слово і в добрий час виконати просту обрядодію: розстелити перед зміїною царицею білий обрус (скатертину). А пізнати зміїну царицю можна по золотій короні (золотих ріжках), якими вона виділяється з-поміж інших змій. Як же дізнатися про той добрий час, коли таке диво можливе?

У народному календарі маємо два зміїних свята в Колі Сварожому — весняний Благовісник (26 березня), коли змії прокидаються, і Здвижен-ня (14 вересня), коли вони засинають на зиму (ховаються під землю). Подекуди збереглася народна назва цього дня "гадюшник", коли гади виповзають на поверхню землі (християнське "св. Руфа-Родіона", або "архангела Гавриїла"). Це свято, за язичницьким календарем, пов'язане з пробудженням громової сили, тому Благовісником народ вважав насамперед Перуна, який благословляє пробудження природи. На Гуцульшині кажуть: "Того дня благословит Бог землю і усєка живина, що є у земли, вилазит наверх"35. Уявлення гуцулів про Благовісника має надзвичайно стародавнє походження. Вважають, що він — володар Сонця, а тому це свято подекуди вважали навіть більшим, ніж сам Великдень.

Змія (гадюка, жіночий символ) і змій (чоловічий символ) в українській міфології нетотожні. За однією з казок, якщо змія сім літ не чула людського голосу (варіант: церковного дзвону), вона перетворюється на змія — у неї виростають крила і вона набуває здатності літати. Наш летючий змій близький до східного дракона. Він викрадає царівну і відносить п в своє тридев'яте царство, звідки її визволяє казковий герой Василь-царевич (символ Місяця, пізніший варіант — Іван-царевич). Досить часто казковий Змій буває багатоголовим, а герой мусить його вбити, аби визволити свою кохану. В цих міфологемах змій (або Кощій), як правило, символізує зимові темні сили, а герой визволяє Весну, пробуджує вегетативні сили землі.

У багатьох народів змія символізує мудрість. У слов'янській міфології існує кілька типів чи образів змія і змії. Найпоширенішим є уявлення про змію як жіночу силу родючості, покровительку домашнього вогнища — саме такою знаємо змію (вужа) Трипільської культури. Змій відомий також як чоловіче запліднююче начало (фалічний символ), охоронець кордонів, збирач данини, спокусник і викрадач жінок.

Черепаха — найчастіше в замовляннях - виступає одним із втілень змії. Вона, як і змія, володарка "підземного царства", знає чарівні рослини (наприклад, розрив-траву), живе в коріннях Світового Дерева.

Жаба — жіночий символ підземного світу. Побутує уявлення про жабу як зачаровану царівну: побачивши її вперше навесні, вітаються з нею як з "панною". За аналогією до образу царівни-жаби, справжню жабу подекуди вважають перетвореною відьмою. Погляду жаби уникають, бо думають, що вона може зурочити ("зглазити"). Чарівні властивості жаби близькі до зміїних. їх має її шкіра, лапка, певні кісточки або порошок із засушеної жаби, які використовували відаючі жінки, чаклунки, знахарки. Через те, що жаба є незвичайною твариною, існувало багато табу щодо неї. Жабу не можна брати в руки, бо вона може наслати бородавки, не можна показувати на неї пальцем — заболить спина, не можна вбивати — буде сильна злива (мати вмре). Прикмети, пов'язані з жабою, мають негативну символіку: якщо жаба перелізе дорогу — на шкоду, невдачу, якщо вскочить у хату — в родині буде велика втрата, навіть смерть.

Водночас з допомогою гадюки і жаби можна було роздобути чарівну паличку. Для цього слід підгледіти, коли вони б'ються і розборонити їх палицею. З цього часу палиця набуває магічної сили: розганяє хмари, приносить багатство, відганяє ворога.

Ящірка близька за своєю символікою до "гадів", тому в народі вона наділяється магічними якостями посланця з підземного світу. Вона охоронниця підземних скарбів. Вважають, що в ящірках виходять на землю душі покійних, аби подивитися на життя. Тому її забороняється убивати. Сонце не повинно бачити убиту ящірку, тому її слід закопувати в землю. Водночас вона має лікувальні властивості — від головного болю рекомендували саджати ящірку в капелюх і надягати на голову. Якщо вперше навесні побачиш яшірку, слід перегнати її через пояс, кинувши його на землю, тоді цей пояс набуває властивостей лікувати поперек.

Миша належить до тварин "нижнього" світу, оскільки живе в норі (під землею). Коли в дитини випадає перший молочний зуб, здійснювали такий обряд: кидали цей зуб на горище і казали: "Мишко, мишко, на тобі зуба кістяного, дай мені — золотого (залізного)". За поведінкою мишей ворожили на врожай: якщо миша вириє нірку на горбочку - буде недорід і високі ціни на хліб, якщо в низовині — добрий врожай і низькі ціни на хліб, а якщо миші вилізуть з нори і пищатимуть — чекай голоду.

Риби — представники нижнього світу — вважалися посланцями водної стихії і протиставлялися птахам. Існує міфологема риби як своєрідного деміурга — творця світу: риба виносить з дна океану (первісного хаосу) мул, пісок, тобто елементи, з яких створюється Земля (космос). Відомий також мотив Риби-Кита (або трьох китів), які тримають на своїх спинах Землю. Іноді опорою Землі вважається дельфін. Сонце вдень виїжджає на небо на білих конях, запряжених у золоту колісницю, а вночі опускається на дно космічного океану на рибині. У казках риби виступають символом Місяця. Саме в цій ролі вони й присутні у вигляді обов'язкової страви на різдвяному столі.

Кожен вид риб має свого царя, який ними править. Усіма рибами й іншими представниками водного царства, звичайно, править Водяник. Різним видам риб народна уява також надавала різних значень. Так, сом вважається конем Водяника, на якому він виїздить на полювання вночі, а іноді й сам може перетворюватися на сома. Форель пов'язують зі священними водами і джерелами, наділяють мудрістю, здатністю до передбачень та пізнання інших невидимих людині світів. Змієподібних риб в'юна і вугра народ відносить до "гадів", а рибалки часто називають їх "зміїними братами". Лосось здавна у багатьох народів вважається фалічним символом і використовується в чоловічій магії родючості. В індіанців Америки існує навіть ритуальний "лососевий танець" для забезпечення добрих ловів.

Щука символізує роздольне життя, веселощі, широкий простір. Недарма її назва в народних казках і піснях стала синонімом рибного роду і водного простору взагалі: "розгулялась щука-риба", "щука-риба в морі гуляє доволі" тощо. Окуня прийнято вважати подружньою парою щуки, про це йдеться в піснях: "А я собі гуляю, як щука (рибка) по Дунаю, як щука з окунцями, — я молода з хлопцями". Щука в народному уявленні стала символом хитрощів (як лисиця серед звірів). У казках вона часто-густо наділена здатністю виконувати всі бажання. Магічними властивостями наділялися також кістки щуки. Наприклад, хрестоподібну кістку зі щучої голови використовували у бджолярстві: розтерту на порошок її підмішували до їжі бджолам для підвищення медоносності. Щучі зуби носили на шиї як обереги від укусу змії.

Короп вважається рибою Велеса і був ритуальною стравою на всі Велесові свята (у християнстві він став рибою св. Миколая).

У слов'ян "золота рибка" також наділялася здатністю виконувати всі бажання, крім одного: вона не може прислужуватися (саме про це йдеться у відомій казці). Інші народи шанували золоту рибку (вид риби) за її красу.

Риба загалом вважається німою, тому існує багато приказок з порівняннями: "німий, як риба". Однак риби між собою вміють добре спілкуватися тільки їм відомим способом, тому першу виловлену рибину випускали назад у річку з проханням привести "батька, матір, сестру, брата".

Існує повір'я: якщо душі померлих відлітають до Вирію у вигляді птахів, то душі утоплеників перевтілюються у риб.

Рак. Особливість цієї істоти в тому, що він плаває "задом наперед". Тому рак символізує відступ, відсталість, певною мірою сліпоту, бо очі дивляться назад. Водночас через свою природжену недосконалість, рак наділений надзвичайною "інтуїцією": те, чого не бачить очима, відчуває інтуїтивно. Недаремно і люди, народжені під сузір'ям Рака, краще бачать те, що "позаду", тобто минуле, а це допомагає їм краще орієнтуватися в тому, що буде у майбутньому.

Відомо, що в казці про Козу-дерезу саме рак виганяє цю тварину із зайчикової хатки. Хоча він є найменшим з усіх тварин (лисиця, вовк, ведмідь), зате знає магічне слово: "А я рак-неборак, як ущипну — буде знак!" Хоча фольклористи вважають, що з допомогою рака виганяли різних звірів із нір тільки в казках, але ці перекази містять і раціональні знання. Рака використовували в господарстві не тільки з магічною метою, а й з практичною: підвішений на дерево живий рак відганяє гусінь.

В Україні (Таврія) збереглися ше й спеціальні календарні обряди і рачині свята: побутував звичай "женіння рака", який здійснювали рибалки в день Водяника (у християнстві замінено св. Петром), у язичників святкується 29 червня за григоріанським календарем. Дослідник козацької старовини Д. Яворницький цей обряд описав так: рака одягали в чоловічий одяг, а рачиху — в жіночий, прикрашали квітами і стрічками та "вінчали". Цей обряд має на меті забезпечити приплід риби і збільшити її вилов.

Магічні властивості рака — вміння в екстремальних умовах викликати дощ. Для цього здійснювали обряд "похорон рака" (закопували його в землю, супроводжуючи голосінням як за померлим, іноді на такій "рачій могилі" ставили й хрест). Якщо ж рака випускають у воду, то тим самим заспокоюють дощові сили природи і "не пускають дощу".

Тварини земного (середнього) простору. Лев — цар звірів, символ вищої Божественної сили, могутності, влади, величі, закону. Як уособлення сонця і небесного вогню він виступає помічником Богів (Митри, Ар-теміди, Кибсли, Репї та ін.). персоніфікацією Осіріса. Лев також символізує доблесть, гордість, благородство, справедливість, розум, достоїнство. І Іедаремио лев, сам будучи "царем звірів", став покровителем царської влади та могутніх героїв. Він - сторож, хранитель царських хоромів, бо статуї левів прикрашали їхні палаци, тропи, а також входи до гробниці). Вважалося, що він приносить щастя царям та героям.

Ім'я лева часто було табуйованим - деякі народи називали його "господарем", "братом". Леву часто приписують здатність перетворюватися на людину, в деяких народів вій символізує предка, що свідчить про його первісні тотемістичні риси. Існують міфи про царя і лева, які були близнюками, про походження "лев'ячих династій" тощо.

Левиця наділяється продукуючими функціями і в багатьох релігіях виступає супутницею Богинь-матерів. Водночас лев як хижий звір іноді символізує гнів, лють. Єгипетська богиня Тефнут у розгніваному стані перетворювалась на левицю. У народній медицині лев, навпаки, означає спокій, здоров'я, витривалість, живучість. Тому існує чимало різних талісманів із зображенням лева.

В Єгипті південний вітер зображався у вигляді чотириголового крилатого лева. Подібні зображення крилатих левів часто зустрічаються в Малій Азії.

Мотив перемоги героєм лева був типовим для різних південних культур, починаючи від шумерського Гільгамеша, до відомого Геракла — переможця Йєменського лева, л цих міфах .лев виступає втіленням злого начала, хаотичних сил природи.

Зображення цього могутнього звіра відоме на гербах багатьох держав світу. Є він і в українській геральдичній традиції. Лева мали своїм символом у різний час багато міст України. Нині найвідомішим із них є герб старовинного міста Львова, заснованого князем Левом.

Ведмідь (Ведмедиця). Якщо v

південних народів царем звірів вважався лев, то у наших слов'янських широтах царем звірів, безперечно, був ведмідь. Він є господарем лісу, покровителем полювання. Однак найпопулярнішим у слов'янській міфології була ведмедиця та її зв'язок із сузір'ями Великої іі Малої Ведмедиць, Полярною зорею.

зорею. Світовим Древом і весною. Ці сузір'я символізують Богинь Рожаниць - Ладу і Л елю.

На півночі Ведмедиці-рожаниці мали свою паралель священних Лосих. Іноді сузір'я Великої Ведмедиці росіяни називають Лось. Народи Сибіру шанували Лосиху-матір, здійснюючи ритуали на її честь, у всьому схожі на російські обряди шанування Ведмедиці на "Ведмежих празниках". Лосині та оленячі роги прикрашали житла північних народів і шанувалися як родинні обереги. Лось у багатьох народів наділявся деміургічними функціями творця світу.

У греків ведмедиця є культовою твариною поруч з ланню Артеміди. Приручений ведмідь жив також при храмі цієї Богині. В Аттиці жриці Артеміди на "ведмежі свята" вдягатися у ведмежі шкури і виконували ритуатьний танець ведмедя. Артеміді також приносили в жертву ведмедя. Міф розповідає, що супутниця Артеміди, німфа Катісто, була перетворена на ведмедицю за втрату дівочої незайманості і перенесена на небо у вигляді Великої Ведмедиці. Статуя священної ведмедиці з язичницьким крижем на грудях досі збереглася на місці язичницького храму (вірогідно, Рожаниць) у Польщі — гора Слєнжа. неподалік Вроцлава.

Здатність ведмедя впадати в зимову сплячку (на Здвпження) і пробуджуватися навесні (Масляна, Комоїдиця або Благовіщення) породила уявлення про нього як аналог умираючого і воскресаючого Бога. З ним у багатьох народів пов'язаний культурний герой, предок, родоначальник, засновник традиції, тотем*. Ведмідь і людина в повір'ях слов'ян вважатися родичами, бо ведмідь може ходити на задніх лапах, лазити по деревах, їсть таку саму їжу, як і людина (наприклад, мед), у нього схожі на людські ступні й пальці. Крім того, мисливці кажуть, що собака на ведмедя гавкає так само, як і на людину, а не так, як на інших звірів.

До того ж, ведмідь, будучи хижаком, ніколи не їсть людину і людям також здавна заборонялося вживати ведмежатину, носити одяг з ведмежого хутра. Однак у народів Сибіру і Далекої Півночі на "ведмежі свята" приносилось у жертву м'ясо ведмедя і плем'я прилучалося до тотема. Легенди про співжиття ведмедя з жінкою і народження нею сина богатирської сили, вказує на тотемний зв'язок людини з ведмедем. Існувати традиції вирощування і виховання ведмедя у людській сім'ї.

Як вважають дослідники, навіть ім'я ведмедя було табуйоване: назва ведмідь є лише своєрідним ім'ям-замінником "відаючий мед". Таких ев-фемізмів (слів замінників) щодо ведмедя є кілька десятків, серед них: сам, хазяїн, мельник, дідусь, чорний звір, кошлатий, косолапий, бурмило, старий та інші. Справжня назва ведмедя у слов'ян, як і романо-германців, могла бути her, bar (пор. назву барліг — лігво бара-ведмедя)17. Культ ведмедя в язичннцькій традиції був тісно пов'язаний із Белесом і мисливською магією. Якщо яскраво світиться сузір'я Волосожар, буде вдалим полювання на ведмедя — говориться у мисливському повір 1. Ведмідь користувався великою пошаною у власників худоби, бо вважався охоронцем домашніх тварин. Його кігті, лапи, голова часто служили оберегами, які чіпляли в стайнях чи хлівах для забезпечення здоров'я худоби. Якщо господар не мав справжніх ведмежих амулетів, він замовляв їх зображення з глини, воску або дерева. Шерстю ведмедя обкурювати курники, хліви.

Ведмедю також притаманна шлюбна символіка: спеціально ряджені у ведмежі шкури на весіллях здійснювати магію родючості. Існувати також прикмети: якщо введений до хати ведмідь зареве посеред кімнати — чекай весілля, якщо дівчині присниться ведмідь — буде жених. У Р(к*ії мати зустрічає молодих після вінчання у вивернутій хутром назовні ведмежій шкурі, в Україні — у овечому кожусі, що символізує багатство і родючість.

Вважалося, що жінка виліковується від безпліддя, якщо через неї переступить ведмідь. При зустрічі з ведмедем у лісі, жінка показувала йому груди, бо вірили, що ведмідь жінку не чіпає.

У "ведмежі дні" (на Калиту, Велесовий тиждень. Масляну) господині випікати хліб і підкидали його в димохід "для ведмедя".

Олень — цар рогатих тварин. Його роги водночас схожі на крону гіллястого дерева, що створює уявлення про роги-промені. Недаремно олень порівнюється з сонцем і його промінням. Він перевозить душі до Сварги (Раю). Олениці (лосихи) були також найдревнішим символом Богинь-Рожаниць. що широко відображено в ювелірному і культовому мистецтві. Золоторогий олень слов'янських казок - втілення сонячного світла — поширений образ і в обрядовому фольклорі (весільних піснях, колядках тощо):

В чистім полі все полин-трава,

В тім полину ходить білий олень.

Білий олень — золоті роги...

Про сонячного оленя відомо також у німецькому фольклорі. У германців зберігся звичай на Різдво рядитися в оленячі шкури, проти чого суворо застерігала католицька церква.

Кінь служив засобом пересування не тільки людей по землі, але й Богів у небі. Сонячна колісниця, запряжена білими або золотими конями, — типовий атрибут найвищого Божества арійських народів. Кінь супроводжує і слов'янських Богів — Дажбога, Хорса, Світовнда. Перуна. Він — символ руху взагалі: як земного, так і небесного. Мотив божественних коней поширений у культовому мистецтві на широких просторах від Європи до Індії. У вигляді двох коней зображатися ведійські Ашвнни і грецькі Діоскури, балтійські "літи Нога", іі англосакські Hengist і Horsa. На коні зображалася кельтська Богиня Іїпоиа (дослівно "кінська Богиня"). Малоазійська Богиня на коні, вірогідно, стала прообразом відомих амазонок.

Внаслідок своєї стрімкості і швидкості кінь став символом Світового Дерева, яке єднає небо і землю: слов'янській "Диво-кінь вухами підпирає небо, очима лічить зорі, копитами білий камінь розбиває, вогнем сліди замітає, гривою все поле вкриває". У Рігвсді Світове Дерево Аш-ваттха. під яким зображений священний кінь, дослівно означає "стоянка коня". У скандинавській міфології назва Світового Дерева Ігдрассіль у дослівному перекладі з давньоісландської означає "кінь Одіна".

Відомий священний кінь зі святіші Світовнда, культ якого описаний Саксоном Граматиком: "Божеству належав білий кінь... Підстригати чи виривати волосся із його гриви або хвоста вважалося злочином... На цьому коні виїздив у бій Свантешп...проти ворогів своїх святощів"й'. Цей кінь, якого годувати і доглядати мав право лише жрець, призначався дія важливих державних во|Х)жінь. Коли треба було вирушати на війну, жрець, відправившії урочисті молитви, проводив коня через ряди списів: якщо кінь переступав їх правою ногою — віщував перемогу, якщо ж лівою — війну відкладали, бо вірили, що неминуче програють, або змінювати план війни.

Володимир Шаян у своїй праці "Найвище Світло. Студія про Сварога і Хорса" довів етимологічну тотожність слів Хор (сонце, коло) і Хоре (кінь), а також їх близькість до поняття Сварога і Сварги10.

У давніх слов'ян була навіть клятва, що протягом століть збереглась як найсвятіша: "Клянусь конем!" Кінь був дорогим подарунком князя своїм заприсяженим воїнам-дружинникам. В Україні кінь вважався добрим другом людини здавна. Коня високо шанували українські козаки -останні лицарі руської військової касти. Він був і найпершим помічником у господарстві. 1 хоча коня мані в основному заможні сім'ї, язичницькі обряди першого іюсадження на коня ("пострижини") хлопчиків здійснювалися впродовж багатьох століть і після прийняття християнства.

Коні Світовида у давньоруській вишивці

У народі збереглись приказки, пов'язані з конем: "Кінь слухає дружка, а не батіжка": "Держися за гриву, бо за хвіст не вдержишся"; "Кінь ґуля по волі, козак - по неволі".

Вовк — це насамперед символ військової доблесті, воїнської касти: він також — тотем, господар лісу (російський "лев" і "собака Лешего"). В українців Карпат вважалося, що Лісовик годує вовків хлібом, який йому приносять пастухи, щоб задобрити його. Іноді Лісовику приносять у пожертву вівцю, аби вовк не "вирізав" усю отару.

Культ вовка як покровителя воїнської касти характерний для багатьох народів від скандинавів і германців до кавказців та індійців. Поширений він був і в Київській Русі, про що свідчать казки, билини, літописи, літературні твори, наприклад, казка про "Затізного вовка", розповіді про вовкулаків (перевертнів), де чоловік обертається на вовка, підперізуючись спеціальним (ритуальним поясом). Після війни він скидає цей пояс і знову стає людиною.

Ще Геродот описав "неврів-вовкулаків", які кілька разів на рік обертаються на вовків. Вірогідно, що в цих племен існувала традиція ініціацій молодих чоловіків до воїнського стану, які відбуватися у певний час року. Під час обряду юнаки зображали своє прилучення до тотема (сакруму), натаючи собі певних рис священної тварині! (вовчі шкури, маски, амулети з вовчих іко.т чи зубів, шийні гривні із зображенням тотема тощо).

В індоєвропейській міфології два вовки супроводжують Богів війни. Арійська міфологія знає міф про двох псів, народжених священною собакою Сарамою, які супроводжують Яму (Рігведа). Два священні вовки — супутники германського Одіиа.

Українська традиція також не стояла осторонь поширеного сюжету. Так. наприклад, історики вважають Волха Всеславича (оспіваного в билинах) історичною особою — Всеславом Полоцьким, який був наділений надзвичайними здібностями. Саме про нього казали, що "мати народила його від волхвування" (про це йдеться в літописі). А билина розповідає:

Дружина спить, так Во.тх не спить. Він обернеться сірим вовком...

Образ воїнів-вовків часто згадується в "Слові о полку Ігоревім":

Всеслав-князь людям суд чинив,

князям городи городив,

А сам вночі вовком бігав.

Із Києва добігав до півнів у Тьмутаракань.

Великому Хорсові вовком путь перебігав.

Або:

А мої ті куряни - свідомі кметі...

Самі скачуть як сірії вовки в йолі.

...Коли Ігор соколом полетів.

То Овлур вовком помчав.

Іноді вовк виступає символом нареченого (свата), який викрадає у матері дочку:

— Ой мати, мати, то там вовк за горою, Ой вийди, мати до вовка з коцюбою. Ой вийшла мати до вовка з коцюбою, А вовк за дочку — та й побіг дорогою!

У германців свати молодого, йдучи по молоду, одягали на себе вовчі шкури. Така езотерика характерна для ініціальної магії давніх народів11.

Вовчі зуби, ікла кігті, шерсть були поширеними амулетами, оберегами, з них робили намиста застосовували в лікувальній магії. Вовчі ікла давали гризти дитині, в якої ріжуться зуби, щоб вони росли міцними. У Києві під час розкопок язичницького кургану археологи знайшли намисто із 32 вовчих зубів. На І Іоліссі біля дитячої колиски вішали зображення двох вовків, щоб дитина не боялася. Існувала навіть балада про "вовків-няньок"".

Прикмети для воїнів: вовче виття перед боєм віщує перемогу.

Як хижаки вовки завдавали людям багато шкоди. Взимку голодний вовк здатен не тільки з'їсти худобу, але й людину, тому існували вірування в те, що при зустрічі з вовком слід присісти, торкнутися руками землі та промовити: "Ти — вовк, і я — вовк" або запалити вогонь, тоді вовк не зачепить .людину.

Собака — "домашній вовк". Поруч із людиною він живе з давніх-давен і вірно служить своєму господарю, охороняє хату, подвір'я, отару. Тому собака став символом вірності та відданості своєму господарю, захисником господарства. Ще за доби Трипільської культури собака був наділений культовими функціями — охоронець рослин (саме таким він зображається на трипільських глечиках) і, вірогідно, став прообразом арійського Симаргла.

Собаки, як і деякі інші тварини, тонко відчувають усі зміни в природі, що відбуваються перед стихійним лихом, наприклад, землетрусом, повінню тощо. Вони, як і коти, здатні бачити тонкий світ ("переходити в четвертий вимір"). Тому народ завжди був уважним до поведінки різних тварин. Перед стихійним лихом починають кричати кури, корови, вівці; кішка тікає з хати, собака виє. Чимало звичаїв і прикмет пов'язано з поведінкою собаки, особливо з його виттям. У народі підмічали, як саме виє собака: якщо голову тримає втру, то чує десь неподалік вовка; якщо ж виє, опустивши голову вниз, то віщує смерть людини.

Існують повір'я, пов'язані з собакою: якщо приблудиться до двору чужий пес — на добро. Зустріч з собакою в дорозі віщує добро і прибуток, а також зустріч з другом.

Корова, Бик (свійські тварини); Туриця, Тур (дикі тварини) — зоряний Тілець, символ плодючості. Чоловіча могутність знайшла своє втілення в образі Буй-Тура. Мабуть, немає жодного індоєвропейського народу, в міфології якого не було б образу священного Бога-Бика. У давніх трипільців існував храм, присвячений цьому Богові, прикрашений бичачими рогами (відома модель такого трипільського храму знайдена на березі р. Рось). Цей трипільський культ тотожний з подібним культом, що був поширений серед народів Балканського півострова в V—III тис. до н. ч.

У давньоарійській релігійній традиції Бик — образ місячного Бога Соми. В арійців Ірану місяць називався "володарем сімені бика". Бик — символ чоловічої запліднюючої сили. Йому присвячено кілька текстів Рігведи та Авести. Його зображення знайдене напечатках із Могенджо-Даро (Індія). В індусів білий бик Иандін - символ Бога Шиви. У Єгипті є Небесний Бик - син і чоловік Небесної Корови. У шумерів Бик — персонаж епосу про Гільгамеша, а в давніх греків Зевс в образі Бика викрадає Європу.

Маємо також і писемне повідомлення Прокопія (автора VI ст. н. ч.) про те, що у слов'ян Бик був символом Бога-Громовержця. Відомо також з пізніших джерел, що Перунові приносили в жертву биків. Бог-Бик зображувався на щитах та інших військових обладунках воїнів-дружпнннків.

Отже, у всіх відомих міфологіях Бог-Бик втілює космічне чоловіче начало, починаючи ще з верхньопа.іеолітлчного бізона (зображеного в печерах). Часто при храмах, що належали цьому Божеству, утримувався священний бик як втілення самого Бога.

Бик, як правило, має й свою подружню пару — Корову. У давньо-арійськпх текстах відома корова Сурабгі (дослівно "солодкопахуча"), або Камадгену (дослівно "корова бажань"). Це священна корова, яка виконує будь-які найнотаємніші бажання свого володаря. Вона з'явилася з океану, і Боги подарували її ведійському жерцю. Потім вона стала власністю другого мудреця, поки один із царів не зробив спробу викрасти священну корову. Тоді Боги помістили її в Сваргу, де вона й донині живе в Раю Індрп.

У всіх відомих релігіях корова — символ родючості, достатку, благоденства. Обрядове значення молока не можна переоцінити. Його жертвували Богам як найчистіший напій, ним, як це уже згадувалось, могли гасити пожежу, що сталася від Перуна (блискавки). бо водою гасити Пе-рунів вогонь заборонялося. Молоко і молочні продукти досі с важливим лікувальним і оздоровчим засобом. Сила молочного достатку — цс саме тс, що притягує до цього образу не тільки людей, але й самих Богів.

У багатьох народів Бог Сонця закохується в Корову або Богиня (наприклад, Гера Лргоська) приймає образ корови. Після зустрічі з Богом Корова вагітніє і народжує сіша-.тюднну (наприклад, в хетсько-хурритському епосі). Корова скаржиться Богові-Сонцю, що вона, четверонога, народила енна двоногого.

У балтійських слов'ян подружньою парою Дажбога вважається Пода-га ("подателька блаґ" за О. Фамінциним, або "Погода" за В. Топоровим). Вона ж Божнха чи Божуня східних слов'ян. У Велесовій Книзі читаємо: "Дажбог народив пас від Корови Заму и ь, і були ми кравенці і скіфи, анти, руси, борусн і сурожці. І так стані діди русове" (дошка 7-Є). Слов'яни вважати корову своїм тотемом як Прародптельку. Маємо також підтвердження образу священного молока як Молочної стежки (українська назва Чумацький шлях): "Тут бо Корова Замунь іде до поля синього (Неба) і починає їсти траву ту і молоко давати. 1 тече те молоко до хлябів і світить уночі звіздамн над нами" (дошка 8/2). Вірогідно, цей образ небесного молока — спільноарійського походження, адже зоряне небо (Сварга) — місце, де живе й давньоарійська (індуська) Корова Сурабгі.

У північнослов'янських релігійних уявленнях сином священної Корови є Бог Велес. Недаремно він має прізвище (точніше, ім'я по матері) -Коровин. Тут доречно навести також українські топоніми, що походять від слова корова (наприклад. Біло-Коровпчі), а також назви рослин (наприклад, коров'як — він же ще має назву дивина, що споріднює цю рослину з Дием, Дивом). Усі ці загатки ще потребують докладного дослідження.

Однак живучість цього образу підтверджує існуюче досі в Україні повір'я про божественність корови чи бичка-, які мають білу мітку на лобі: такі тварини вважаються "відзначеними Богом". І досі українські селяни, коли отелиться корова, звертають увагу на вигляд теляти, про якого говорять: "у нього зірка на лобі". У весільному обряді збереглося порівняння молодого з биком, а молодої з теличкою, що символізує родючість. Весільний хліб коровай — також згадка про давню божественну жертву (весільний дарунок) — корову.

Корова і бик споконвіку вважатися священними тваринами, — ще у найдавніші часи їх приносили в пожертву лише найвищим Богам. Виходячи з того, як описаний обряд жертвопринесення бика (вола) в Давній Греції, можемо судити про високу святість цієї тварини. Його забивати для Зевса. Діоніса, Деметри. На вівтар клали хліб, пироги і проганяли навколо нього стадо волів. Той із них, який підходив до вівтаря і поїдав приношення, вважався вибраним Богами для пожертви. Діви-водоносп приносили воду для омивання сокири і ножа, а два "кати" вбивали тварину сокирою і ножем. Шкіру з убитого набивати соломою, впрягати до плуга, імітуючи оранку (символ воскресіння). Потім влаштовували суд для встановлення вини того, хто вбив вола чи бика. Учасники обряду почергово перекладати вину за це один на одного: водоноси звинувачували "катів", а ті - сокиру і ніж. яких "суд" на чолі з "царем" визнавав винуватими і виносив вирок - викинути їх в море. Цей складний обряд свідчить про те, що бик (віл) був не простою пожертвою — він був атрибутом Бога хліба.

Відома слов'янська казка про солом'яного бичка — затишок спрощеної обрядодії: замість справжнього бика дід з бабою приносять у жертву його замінник (солом'яного бичка) і отримують багатство.

Корова і бик символізувати небесну вологу, дощ, родючість. Існують міфи про корів, які живуть в озерах та іноді виходять на берег. Тоді можна відбити від череди одну корову і взяти собі. Кажуть, що така корова буде дуже мінною, здоровою і молочною. Ці уявлення, вірогідно, пов'язані з вірою в дощоносну силу хмари — небесної корови. Ототожнення хмари з дійною коровою відоме усім слов'янам.

Саме тому серед слов'янських народів не було прийнято різати корів і вживати їхнє м'ясо. Цей звичай поширився з прийняттям чужої релігії. Однак люди досі не люблять забивати цих тварин, а якщо іі роблять це, то лише для найважливіших обрядів — весілля, похорону, поминок або для громадських свят.

Корова була обов'язковим весільним подарунком (частиною приданого) нареченої. Саме корова — символ жінки, тому її дарувати на щастя новоствореної родини. У похоронних обрядах східних слов'ян існував звичай дарування корови священику або бідняку після похоронної відправи. В Україні вірять також у те. що корова оплакує смерть господаря. Іноді виводили корів надвір, щоб "попрощалася з господарем".

Існують такі прикмети: якщо корови піднімають голови вгору, б'ються рогами та підстрибують, буде дощ. Якщо череду, яка увечері повертається до села веде червона або біла корова, чекати ясної погоди, якщо чорна або сіра — буде злива, ґрат, непогода. Вважають також, якщо молоко під час доїння дуже піниться — на дощ.

Коза. Тотемом одного зі стародавніх племен можна вважати козу, мабуть, це було пастуше плем'я. Обряд водіння "кози" зберігся в аграрній магії (зокрема в Різдвяних колядках) до наших днів. У давнину це священнодійство справляло глибоке враження на учасників обряду. Воно символізувало воскресіння тотема, тобто Предка народу пі