Філософія родознавства - Черепанова С.О. - Поняття "першопредки" та "предки" у міфологічній і біблійній традиціях.

Поняття "першопредки" зазвичай трактується як прабатьки або родоначальники роду, племені. Вони моделюють родову общину як соціальну групу, котра протистоїть іншим общинам і природним силам.

Найдавнішим архаїчним образам тотемних першопредків здебільшого властиві зооморфні й зооантропоморфні риси, що характерно для героїв етногенетичних міфів (міфів про походження народу). Вмираючи, самі першопредки можуть перетворюватися на природні предмети або тварин, а також ДУХІВ.

Надтотемний предок — "всезагальний батько" — може розвинутися в образ боготворця. З жіночими першопредка-ми пов'язується формування образу Богині-матері, яка втілює породжуюче начало і земну родючість.

Функцію першопредків могла виконувати першолюдина (наприклад, в індійській традиції — Ману, іранській — Гайо-март (Йима) та ін.).

Мотив трьох першопредків — генеалогічних героїв — поширений у легендарних етногоніях і генеалогіях майже до періоду Середньовіччя. Кий, Щек, Хорив вважаються генеалогічними героями слов'ян.

Уявлення про предків фіксують епоніми країни або народу: Ромул — у римлян, Файк (велетень) — у вірмен. Відомі епічні образи предків: Джангар — у калмиків і монголів;

Гесер — персонаж тибетських, монгольських, бурятських, тюркських міфів та ін.

Міфологічна традиція трактує предків як категорію духів. На відміну від першопредків (міфічного періоду творіння), предками вважаються померлі у реальному ("історичному") часі представники роду, общини, племені, які перемістилися у потойбічний світ (світ духів тощо), стали посередниками (медітаторами) між духами (богами) і людьми, минулим і теперішнім.

Звідси — зв'язок культу предків з уявленнями про світову вісь (світове дерево) і центром мікрокосму, дому (домашнього вогнища, домівки), общини, а також регулярним поверненням предків із потойбічного світу (зокрема під час календарних свят).

Для родоплемінних традицій характерні генеалогії предків, які інколи сходять до першопредків, епонімів роду або племені; уявлення про реінкарнацію — відродження предків у нащадках. Наприклад, в Україні дотепер поширена традиція називати внука на честь діда.

Формою опредметнення родової самосвідомості у символічній, знаковій формі є тотемізм, що характеризує становлення родової самосвідомості культури. Остання пов'язується з творчою діяльністю відповідних культурних героїв (як міфологічні персонажі вони відомі у різних народів світу).

Функції "культурних героїв" і "культурних героїв-деміургів".

Особливо архаїчні комплексні образи першопредків — культурних героїв-деміургів (Токарев, 1990).

Культурні герої — це міфічні персонажі, які добувають або вперше створюють для людей численні предмети культури (вогонь, культурні рослини, засоби праці), навчають обробляти землю, мисливства, ремесел, мистецтва; вводять соціальні та релігійні установлення, ритуали, шлюбні правила тощо. Тобто, культурні герої виконують важливі соціальні функції. Культурні герої (переважно в архаїчних версіях міфів) добувають готові блага культури чи елементи природи внаслідок простої знахідки або викрадення у первісного хоронителя (відповідно поводяться полінезійський Марі, палеазійський Ворон, давньогрецький Прометей та ін.). Культурні герої-деміурги (ці образи з'являються пізніше) виготовляють природні та культурні об'єкти (елементи Всесвіту), запроваджують різні інструменти (гончарні, ковальські). Такими є чудесні ковалі: Гефест — у грецькій міфології; Кузьма і Дем'ян — у слов'ян; Ільмаринен — у фінській, карельській міфологіях і епосі; а також в африканських міфологіях. На пізнішій стадії міфотворчості культурні герої — це богатирі, які перемагають різні чудовиська та хтонічні, демонічні сили природи, котрі уособлюють начало хаосу і перешкоджають упорядкуванню Всесвіту (Геракл, Персей, Тезей — у греків). У процесі еволюції культурний герой може розвинутися у бік Бога-творця (як і пер-шопредок), і у бік епічного героя. У билинному героїчному епосі слов'ян діють Ілля Муромець, Добриня, інші герої. З культурним героєм певною мірою пов'язаний (і відділяється від нього) образ первісного жартівника, наприклад, трікстер: він поєднує риси демонізму і комізму. Проте від культурного героя шлях пролягає до героя епічного, а від трікстера — до хитруна у казках про тварин (подібно до лиса).

За В. Топоровим, у процесі переходу від космологічного і божественного — до історичного і людського відбувається ніби сполучення останнього представника космологічного ряду з першим представником історичного (квазі-історич-ного). На стику цих двох рядів і виникає культурний герой, котрий завершує влаштування космосу, але вже у його людському вимірі.

З появою культурного героя започатковується певна культурно-історична традиція актом встановлення норм соціальної поведінки членів колективу (для порівняння: Прометей — у греків, Мухамед — у космогонічній схемі Аттара та ін.). Утворюються правила шлюбних відносин і схеми споріднення, актуальні навіть для архаїчного людського колективу, що відображено у переказах (легендах), мові, соціальній поведінці, її просторово-часових аспектах тощо. Тому схеми споріднення і правила шлюбних відносин — радше певна переінтерпретація у соціальних термінах тенденції наступності спільноти у нащадках і регулювання статевих зв'язків.

Соціальні структури, що виникають на таких засадах, зумовлюють необхідні для спільноти чинники: організацію поселень, склад вікових груп, свята, економічні, релігійні, правові, політичні функції, особливості мови й ін. Такі структури визначають характер генеалогічних зв'язків, взірці поведінки для колективу. Зв'язки всередині подібних соціальних структур значною мірою зумовлюють канали комунікації у суспільстві, гарантують його стабільність. Відтак правила шлюбних відносин насправді відображають найважливішу сутність процесу універсального обміну (exchange) культурними цінностями, без яких не може існувати жоден колектив.

У наукових джерелах розглянуто відмінності між міфом і легендою, сутність так званих історичних переказів (Е. Се-пір, Б. Малиновський, В. Топоров). Міф і легенду трактовано як повідомлення про істинні події. Проте міф належить далекому минулому, коли світ виглядав зовсім інакше, ніж тепер (тварини мали людську подобу, а давні племена ще не зайняли своїх історичних територій). Легенда, навпаки, має справу з історичними персонажами людської природи; вона належить до певного місця та певного племені, пов'язана злодіями, які мають актуальну ритуальну або соціальну значущість. Міф як предмет оповіді становить всезагальне явище, а легенда може бути переказана лише тими, хто походить по низхідній лінії від героя. За В. Топоровим, у текстах космогонічного періоду можливо виділити, принаймні, три види схем: власне космогонічні схеми; схеми, що описують систему споріднення і шлюбних відносин; схеми міфо-історичної традиції (до останніх належать міфи й умовно окреслені "історичні" перекази). Доцільно поєднувати "історичні" перекази за участю людських істот, подібних до носіїв певної традиції, і події, які охоплює актуальна пам'ять

колективу (власна пам'ять оповідача, пам'ять покоління батьків, генеалогічні схеми). У кінцевому підсумку, "історичні" перекази (в тому числі схеми генеалогічні, системи споріднення і шлюбних відносин) мають спільну мету, утворюючи ніби часовий діапазон колективу, виражений у термінах поколінь: від предків — у минулому, до нащадків — у майбутньому. Відповідну модель засвідчують спеціальні дослідження і реконструкції певних для колективу ситуацій, знаходячи наочне просторове вираження (Топоров, 1973).

Коли організовується (виділяється) пантеон вищих небесних богів, культурний герой іноді перетворюється на посланця верховного божества і виконує його настанови. Проте можливий конфлікт культурного героя з богами (Прометей).

Покоління богів ведуть початок від першої істоти (чи пари істот), з якими пов'язаний акт творіння. Очевидно, міфологія виявляє зв'язок між поколіннями богів і поколіннями людей. Зміна поколінь богів відображена у світі людей. Легендарні історії про зміну поколінь земних володарів вміщують іранська, хеттська, вавилонська, грецька й інші міфології.

Проміжне місце між першопредками (культурними героями) і предками (особами царського роду) посідають засновники династій і держав, образи яких символізують перехід від міфу до історії.

Соціальним підґрунтям цілісної системи світогляду постає лише сформоване суспільство. В соціальному сенсі сформоване людське суспільство характеризує утвердження роду, племені, сім'ї.

Історично першою формою суспільної самосвідомості людини є родова самосвідомість, для якої характерні уявлення про спільність походження від загального предка.

Рід виникає у протонеоліті (термін вказує на наближення "неолітичної революції"), перехід від мисливства і збиральництва до виробництва їжі. Ймовірно, у цей період виникає усвідомлення таємниці дітородіння й утвердження культу роду як пуруші (у санскриті — людина; чоловік) і генеалогічного предка (Чмихов, 1990).

Рід змінює первісне людське стадо. Цей період вирізняє розповсюдження Homo sapiens, пластинчасто-різцевих індустрій, печерного мистецтва в Європі.

До печерного мистецтва належать найдавніші натуралістичні зображення: відбитки людської руки, серії прямих і хвилястих паралельних ліній, проведені пальцями по сирій глині ("макарони" та "меандри"); палеолітичне гравіювання, розписи, барельєфи, окремі витвори з глини, виявлені у пізньому плейстоцені.

Географічно — це переважно піренейська зона (історична провінція Франко-Кантабрія), де печери мають особливо міцні карстові стіни. Саме тут збереглися майже 120 найдавніших "картинних галерей" (90 % відомих), які сягають доби льодовиків.

Здійснюючи аналіз художньої творчості палеолітичної людини на засадах міждисциплінарного гуманітарного підходу, дослідники обґрунтували важливий методологічний висновок, згідно з яким первісне мислення постає як тип мислення; це мислення у дикому, недоместифікованому і некультивованому стані, інваріант і першооснова мислення загалом (К. Леві-Строс, 1997; 2000).

Значні соціальні зрушення відбувалися у період неоліту. Термін "неоліт" 1865 р. увів у науковий обіг англійський археолог Дж. Леббок (лорд Евбюрі; 1834—1913). За його трактуванням, неоліт — це період, упродовж якого людина перейшла до виробництва їжі у процесі вирощування рослин — землеробства, приручення і розведення тварин — доместикації.