Філософія родознавства - Черепанова С.О. - 1.2. Соціум як культуротворчість

Різновиди життя, властиві соціуму.

Соціум функціонує і трансформується відповідно до історичних, економічних, культурних умов суспільного розвитку.

Дослідники зазначають властиві соціуму "принаймні, два головних різновиди життя — родове (суспільне) та індивідуальне. На відміну від тваринного світу, де виразно домінує перший вид життя, в соціальному космосі діє панівна тенденція зростання змісту і значення життя особи. Проходячи щаблі історії, соціум неухильно трансформується в такий спосіб, що його родові (суспільні) системи дедалі повніше переходять на режим безособового (часом навіть і безлюдного) функціонування, а власне життя локалізується в бутті особи, малої групи, спільноти" (Попов, 1997, с. 75). З позицій наукового пошуку вважається "продуктивним виділити в соціумі три структурні моменти: буттєву спільноту (моно- або поліетнічну), індивідуальне буття людини і суспільство"; "суспільство кристалізує родове в соціумі, воно існує в історичному просторі, функціонує в обов'язковому, типовому, правовому; етнос як надіндивідуальний соціокультурний суб'єкт родового життя існує в даному біогеоценозі в часовому масштабі. Сутність етносу — це реальний спільний процес життя певної спільноти... Людина існує в режимі життя, на яке специфічно впливають етнічна спільнота і суспільство" (Попов, 1997, с. 85—86).

У становленні соціуму особливу функцію посередника між індивідом і родом виконує сім'я. Сім'я, родина своєрідно уособлюють історичну наступність поколінь. Досвід предків втілює духовні вартості, народні етико-моральні настанови, які слугують орієнтирами життєдіяльності для нащадків.

Чинники культурності українського народу (Д.Антонович).

Глибоко оптимістичні висновки відомого дослідника української культури Дмитра Антоновича (1877—1945). На його думку, "людина, що витворила родинну організацію й живе в родинному укладі, є культурнішою від людини, що до організації родини не дійшла; ще культурніший стан людини, яка живе в організації, що охоплює й об'єднує ціле плем'я людей"; але найважливішим культурним чинником є утворення держави, її удосконалення; можна також "вважати за культурні ті народи, що мають письмо в своїй мові та це письмо вживають". Широке розгалуження і взаємозумовленість характеризують культуру матеріальну (народне житло, одяг, промислове знаряддя, будування, засоби сполучення, оздоби), духовну (розвій думки, вірувань і релігії; освіта, словесна і музична творчість, мистецтво) та суспільну (організація громадянська, відносини між громадянами і державами — політичні, економічні, правові тощо). Необхідну передумову культурного розвитку кожного народу становить "можливість єднання з іншими народами і взаємного обміну культурними здобутками і культурними цінностями*'. Однак "який би критерій не покласти, то український народ все буде не тільки народом культурним, але й народом дуже старої і дуже високо розвиненої культури". Висока культурність українського народу зумовлюється тим, що він упродовж багатьох тисяч років передісторичного й історичного життя "активно сприймав культурні впливи від безлічі тих народів", що впродовж тисячоліть "переходили через українську землю або входили в стосунки чи межували з українською територією". Можливість сприймати культурні здобутки інших народів, безумовно, важлива. Однак найперспективнішою є "здібність сприйнятий, культурний досвід пристосувати до свого вжитку, дати йому своє власне оригінальне, національне забарвлення і в той спосіб світовий культурний чинник обернути у чинник національної культури" (Антонович, 1993).

Історично упорядкування соціуму наших предків здійснюється на основі певних космологічних, релігійних, світоглядних уявлень, які сягають найдавніших періодів історії людства.

Очевидно, багатоманітні історичні культурні взаємовпливи активізують тенденції діалогу культур, які простежуються на різних рівнях функціонування соціуму, матеріальної та духовної культури, суспільного життя українців.