Філософія родознавства - Черепанова С.О. - Історичні складники української культури.

Історичний розвиток української культури відбувається у діалогічній взаємодії з культурами Заходу, Півдня, Північного Сходу.

В розвитку української культури дослідники виділяють такі складники: доіндоєвропейські, індоєвропейські, праслов'янські, україно-балканські, іранські, алтайські, античні, германські, візантійські, західноєвропейські. Перші шість (доіндоєвропейські, індоєвропейські, праслов'янські, україно-балканські, іранські, алтайські), вважаються основою української культури, а інші чотири (античні, германські, візантійські, західноєвропейські) радше характеризують історичні епохи, що їх переживала українська культура (Енциклопедія українознавства, 1949, с. 690—697).

Стосовно доіндоєвропейських складників, то вже палеолітичні культури на українських теренах засвідчують наявність певних тенденцій розвитку. Наукові дослідження палеоліту виявляють спорідненість культур давнього населення України з Надчорномор'ям, тобто із середземноморським культурним колом (М. Міллер). Від палеоліту в Україні можна відрізнити предків трьох рас — нордійської, середземноморської, лепоноїдної, які позначилися на расовому складі української культури. Неоліт в Україні змінила низка культур, з-поміж них найважливішою вважається культура Трипілля (V—III тис. до н. е.), що набула поширення на правобережжі Україні та в Молдові; у Східній Румунії їй відповідає культура Кукутені. На основі даних археології дослідники допускають зв'язок трипільської культури з українським мезолітом або з пізнішими періодами розвитку (В. Хвойка, В. Кричевський (батько), Т. Пассек та ін.). Висновок про те, що носії трипільської культури — це малоазійські армено-Хди, які стали основним субстратом української раси, обстоював український етнограф і археолог В. Щербаківський (1876—1957). Арменоїдність трипільців приймає українська антропологія.

Перші пам'ятки трипільської культури на Середньому Подніпров'ї відкрив 1896 р. український археолог, чех за походженням Вікентій Хвойка (Хвойко; 1850—1914). На його честь у Києві (на Подолі) встановлено меморіальну дошку, на якій вирізьблено двоконічний горщик і плуг. З цими знаряддями праці пов'язано відкриття унікальної хліборобської культури межи селами Трипілля (звідси — трипільська культура), Верем'я, Жуківці. Непересічне значення для слов'янства загалом і українства зокрема мають відкриті В. Хвойкою історичні культури: Трипільська, Зарубинець-ка, Черняхівська; пам'ятки палеоліту в Києві, Каневі; Пастирське городище сколотів. На основі ґрунтовних досліджень, вчений довів, що культура населення Подніпров'я розвивалася безперервно, змінюючи одна одну в процесі історичного розвитку.

В.Хвойка належав до засновників Київського міського музею старовини і мистецтва (1899; тепер — Історичний музей України).

У 1900 р. відбулося перше ознайомлення світової громадськості з пам'ятками культури Трипілля. Цьому сприяв видатний український антрополог, етнограф і археолог Федір Вовк (Волков; 1848—1918). З його допомогою Паризьке антропологічне товариство влаштувало виставку археологічних знахідок, які виявив Вікентій Хвойка.

Історично розвиток культури Трипілля відбувався у часи, коли на Стародавньому Сході (V—IV тис. до н. е.) існували ранні цивілізації з високим рівнем культури — Шумер, Єгипет, Вавилон, Ассирія.

Простежуються деякі спільні риси культури цих регіонів і культури Трипілля. Йдеться про певну подібність землеробських культів, будівництва, надзвичайно високий художній рівень мистецьких пам'яток (скульптура, керамічні вироби).

Трипільська культура споріднена з археологічними культурами Дунайського басейну, Балканів, островів східного

Середземномор'я, Малої Азії, що поєднувало Україну з розвиненими культурами тодішнього світу, зокрема Чатал-Гу-юк {Gâtai Hiiyiïk).

Чатал-Гуюк — одне з найдавніших міст світу, якому притаманний високий рівень цивілізації. Це анатолійське місто епохи неоліту (бл. 6500 до н. е.) в конійській долині на півночі Центральної Туреччини відкрив у 50—60-х роках XX ст. англійський археолог Дж. Мелларт. Його дослідження підтверджують висновки вчених про центральне місце Великої Матері у соціальній структурі первісного колективу. Вона вважалася божеством й ідентифікувалася з маті-р'ю-землею, звідси Мати-Земля — найвища Богиня давнього релігійного сприйняття світу. Відповідно земна мати була центральною фігурою родового та соціального життя. Певним свідченням цього стали знахідки скульптурних зображень божеств при розкопках міст Чатал-Гуюк і Хаджиллар. Було виявлено 41 скульптурне зображення, з-поміж них жіночих статуеток — 33 і всього вісім зображень — із чоловічою символікою (чоловіче божество символізували бик або голова бика). Тут високого розвитку досягли землеробство (вирощували пшеницю, ячмінь, горох), розведення великої рогатої худоби, виготовлення різноманітної кераміки, будівництво (Мелларт, 1982).

Трипільська культура існувала майже 1500 років і досягла надзвичайного розвитку, зробивши непересічний внесок у світову й українську духовну скарбницю.

Здобутки носіїв трипільської культури простежуються в українській матеріальній культурі, а саме:

— хліборобство із плугом, якого тягнуть воли;

— приручення звірів (рогата худоба, бик, вівці, кози; свині, собаки);

— рільниче знаряддя (мотика, серп), що дійшло до наших днів майже у незмінному вигляді;

— тип української хати.

Дім (грец. оіkоs) становить певну модель світосприйняття як захист від хаосу, організований простір, порядок. Дім — це своєрідний космос (грец. kosmos — світ).

Першими збудували дім на теренах України трипільці, до них житлом слугували переважно землянки. Трипільці зводили помешкання, які утворювали первісні форми житлових комплексів з ознаками організованих протоміст.

У 50-х роках XX ст. українські дослідники (К. Шишкін, В. Стефанович) довели, що поблизу Вільхівця існувало поселення трипільської культури, площа якого перевищувала 200 га. Натомість площа найбільшого на той час всесвітньовідомого поселення Мохенджодаро (Індія) сягала близько 150 га. Згодом, у 1972—1974 рр., за допомогою геомагнітної зйомки у Майданецькому (В. Дудкін), було встановлено кількість жител давнього поселення — 1575 (тепер їх налічується понад 1700). За півтора десятка років відкрито й обстежено 15 прадавніх трипільських поселень (лише одне з них — за межами Черкаської обл.). На прикладі поселення Майданецького знайшла підтверджена гіпотеза стосовно вертикального розвитку будівель в епоху мідно-кам'яного віку. Завдяки розкопкам житлових майданчиків, які проводяться з 1971 р., встановлено, що оселі трипільців були переважно двоповерхові, а окремі будівлі (храми чи фортеці) мали й інші надбудови (К. Зіньковський). Будівлі займали площу 50—300 м². Оселі зводили з дерева і глини. На першому поверсі (господарського призначення) виготовляли кам'яні або крем'яні знаряддя праці, вичиняли шкури, виробляли посуд, ткали, мололи зерно на жорнах-зернотерках. На другому поверсі розміщувалися кілька житлових кімнат (дві—шість) з печами. Стіни штукатурили, фарбували, місцями розмальовували. Піч і святилища оздоблювали сонцесяйними символами, інтер'єр доповнювала художньо розмальована кераміка, що надавало оселі затишку та краси. Одне таке поселення вміщувало 10—15 тис. жителів. Археологічні розкопки Майданецького (М. Видейко, 1987) виявили, що оселі з'єднувалися між собою стіною-огорожею. Отже, житловий ряд виконував оборонну функцію. Будівельну культуру трипільців зумовив високий рівень соціальної організації та суспільного розвитку. Відомо, що трипільці вирощували десять злакових культур. При розкопках Майданецького поселення (1977) дослідники виявили три види пшениці: тверду, м'яку і спельту; ячмінь вирощували голо-зерний і плівчастий, а ще знали овес, горох, сочевицю, просо; траплялися при розкопках і окремі зернини жита. Мотики для обробітку ґрунту виготовляли з рогу та каменю, з кременю — серпи. Унікальний експонат — серп із крем'яних пластин в оправі з рогу оленя — експонує Тальнівськии районний музей історії хліборобства. На історичних теренах Уманьщини, Поділля (тобто в ареалах щільного поселення трипільців) жінки здавна декоративно прикрашали стіни хат зовні та всередині, розмальовували піч, комин, груби. Трипільські житла також прикрашає настінний розпис. Для оздоблення посуду трипільці використовували чорну і червону фарбу. Такою ж фарбою жінки мастили напільні стіни хат і хлівів у місцевостях Майданецьке, Тальянка, Легедзин, Веселий Кут, Доброводи, Спецівці, де розміщувалися давні протоміста. Тут виявляється певна спорідненість етнохудожньої спадщини (Мицик, 1992).

На теренах України відомо близько тисячі трипільських поселень, які об'єднували окремі групи помешкань (шість — сім), житлові об'єкти, у тому числі двоповерхові (майже 2 тис), великі поселення (площею у декілька сотень гектарів). Ідеологічно-магічну функцію виконував живопис Трипілля.

Простежується зв'язок трипільського живопису з архітектурою, окремими видами декоративної кераміки і керамічної фігуративної пластики.

Катакомбна культура, творення портрета людини на модельованих черепах — це приклад започаткування культу предків на теренах України (Д. Крвавич).

Безумовне досягнення трипільського мистецтва становить високохудожня орнаментована кераміка: естетика, семантика, солярна і космічна символіка тощо. У розписах кераміки використовувалися чорний, червоний, білий, брунатно-жовтий кольори.

Побутова кераміка трипільців зазнала історичних змін. На ранньому етапі культури Трипілля (4000—3600 до н. е.) вона має домішки шамоту, шершаву поверхню (горщики, миски), орнамент у вигляді насічок, наліплень. Керамічні вироби прикрашено каннельованим (горщики, глекоподібні посудини, глечики, чашки, черпаки) і поглибленим орнаментом ("фруктовниці", грушоподібні посудини, кришки). На середньому етапі (3600—3150 до н. е.) з'явилася розписна кераміка, яка має домішки товчених мушлів, смугасте згладжування та "перловий" орнамент. На пізньому етапі (3150—2350 до н. е.) кількість розписної кераміки зменшилася, її змінив посуд округлої форми з домішками піску і подрібнених раковин з орнаментом по краю вінця (заще-пи, відбитки, наколи, мотузочки).

У релігійно-ідеологічних уявленнях трипільців пріоритетним був культ Великої Богині-Матері (Берегині). їй присвячувалися високомистецькі жіночі статуетки, які були символом родючості й шанування духів предків.

Ідеологію та міфологічні уявлення трипільців, періодизацію їхніх поселень ґрунтовно проаналізувала Т. Пассек. За висновком дослідниці, саме у період матріархату виник головний міфологічний персонаж трипільців — образ Матері — прародительки, покровительки, охоронниці роду, сім'ї, домашнього вогнища (Пассек, 1949).

Землеробські культи властиві всім індоєвропейським народам. їх войовничі предки, за даними археології, прибули на українські терени внаслідок історичної міграції з Малої Азії близько II тис. до н. е. (період бронзи). Для них характерні бойові сокири, окремі поховання під невеликим курганом, шнурова кераміка. Поширені форми шнурової кераміки — кубок і кульоподібна амфора.

Духовні засади індоєвропейських культур (головно Євразії), космогонію первісного суспільства ґрунтовно проаналізував український вчений В. Даниленко (1918— 1982). Використовуючи метод реконструкції світосприйняття та уявлень людей, він простежив взаємозв'язки давніх культур європейського Заходу й азійського Сходу. Значний доробок вченого становлять дослідження неоліту та енеоліту України, еволюція писемної традиції, рельєфних зображень Кам'яної Могили (р.Молочна, лівобережжя Дніпра, Запорізька обл.), що певною мірою позначилося на наукових трактуваннях витоків української і світової історії (Даниленко, 1986; 1997).