Філософія родознавства - Черепанова С.О. - Поняття "етноцентризм".

У етнографії (соціології та соціальній психології) використовується поняття етноцентризм (грец. ethnos — народ і лат. centrum — центр), яке характеризує міжособистісні та суспільні відносини, що складаються всередині первісної групи (або примітивного суспільства), і її відносини з іншими групами. Вперше до цього поняття звернувся у праці "Расова боротьба" (1883) польсько-австрійський вчений Л. Гумплович (1838—1909), розглядаючи людські раси як соціокультурне явище. Пізніше, у праці "Народні звичаї" (1906), поняття "етноцентризм" розглянув американський вчений У. Самнер (1840—1910). Незважаючи на те, що він дотримувався соціального дарвінізму, його праця стала відомою завдяки аналізу численного етнографічного матеріалу, осмисленню важливості для соціальної взаємодії звичаїв і етнічних стереотипів. За Самнером, для відносин всередині групи властива солідарність, а для відносин між групами – радше недовіра; основу такої подвійності й становить "етноцентризм" як універсальна властивість людини сприймати світ (відносини, явища) з позицій цінностей і культурних стереотипів тієї етнічної (соціальної) групи, до якої вона належить.

Етнічні стереотипи.

В осмисленні етнічних стереотипів важливе значення мають нормативні аспекти соціального життя. До етнічних стереотипів належать норми моралі, особливості мовленнєвого етикету (звичаї звертання, вітання, прощання, побажання) і міжособистісного спілкування, взаємини між поколіннями, специфіка календарної та родинної обрядовості.

Знакові особливості української культури.

На думку дослідників, знакові системи етнічних культур мають різнорівневу структуру, зокрема, виявляють приналежність етнічну, регіональну чи конфесійну. Наприклад, входячи до помешкання, українець знімає шапку, японець — черевики. Українці Лівобережжя подають для вітання руку, подоляни підносять її до капелюха, підгоряни обов'язково поцілують у жінки руку. Росіяни, вітаючись, переважно подають руку зі словами: "Здравствуйте". Похитування головою з боку на бік означає згоду для болгарина, а для українців та росіян — заперечення. В американському середовищі вислів: "Доброго дня" — водночас вітання і прощання.

Побутують відмінності стосовно того, як ходять у парі подружжя. Серед українців поширено, щоб дружина йшла поруч із чоловіком, не тримаючись за нього, полька обов'язково йде з чоловіком під руку, гагаузка — трохи позаду.

В українців Лівобережжя, за звичаєм, жінка має йти праворуч від чоловіка (як його права рука). На Прикарпатті жінка йшла ліворуч від чоловіка (оскільки "чоловік правий (має завжди рацію), а жінка повинна йому підкорятися").

Відповідно до регіону існував і порядок розміщення членів родини за столом. В українців у "червоному" кутку мав сидіти чоловік, поруч — дружина (зліва — на Прикарпатті, справа — на Лівобережжі), а далі — діти. У гагаузькій родині дружина мала стояти під час обіду позаду чоловіка (Пономарьов, 1991).

Багатовіковий досвід української народної творчості витворив величальні форми звертання: пане (господарю) і пані (господине). У жнивних народних піснях йдеться про добрих господарів, які дбають про женців ("пані пишна, як у саду вишня", "пан соловейко"). А якщо трапляється допізна затриматися у полі, або не подано до вечері "оковитої", тоді використовується добрий гумор і співається про пані-нече-пуру та пана-скупого.

Звичним звертанням до козаків Запорозького Війська було "панове-молодці!". Слова "побратим", "товариш" у період козацтва набували духовного і морального змісту.

Залежно від часового періоду українці вітаються висловами: "Доброго ранку", "Доброго дня", "Доброго вечора".

Цікаво, що у період античності не були відомі вітання, пов'язані з певним часом доби.

Греки, вітаючись, промовляли: "Радій!" ("Chaire!") — адже життя прекрасне, варто пізнавати красу світу і самого себе. Вітаючись, потискали один одному руки. Таке вітання широко побутувало під час трапез.

Римляни віталися висловом "ласкаво просимо" {"ave", "ave domine" або "rex") і подавали один одному праву руку. Пізніше утвердилось цілування руки господаря, зокрема при імператорському дворі. При зустрічі та прощанні промовляли: "Бувай здоровий" ("Salve"), а "Будь сильним, здоровим" ("Vale") — лише при прощанні.

Звичай припадати до ніг господаря (так звана проскіне-за) поширився у Римі (в пізній період епохи Римської імперії) та Візантії з Близького Сходу.

Грецька культура виробила певні форми вітання, які використовувались при листуванні. На початку листа писали: "Радій!" ("Chaire!"), а закінчуючи — "Бажаю здоров'я!" ("Errosoi"). Римляни на початку листа писали: "Бажаю здоров'я, вітаю!" ("Salutem dicerel"), наприкінці — "Будь здоровий!" ("Vale!") або "Нехай боги будуть до тебе поблажливії" ("Di te bene ament!"). Використовувались скорочення: "Якщо тобі добре, мені теж добре" ("S (і) V (ales) В (ene) Е (st) V (aleo)".

Християнство виробило нові форми вітання, пов'язані з богослужінням і благословенням, наприклад, "мир з Вами" ("pox vobiscum"). Пріоритетної вітальної форми набув вислів: "Радості й миру (в Господі)!" ("Charis kai Eirene").

Традиційно єврейське висловлювання "шолом-алейхем" означає — "мир Вам".

Володимир Даль наводить цікаві приклади привітань і побажань у формі прислів'я чи говірок.

Вітання до тих, хто споживає їжу, — "Хліб і сіль! Чай і цукор!"

Побажання жінці, котра доїла корову: "Море під коровою!" Відповідь: "Річка молока!"

Вітаючи женців, які закінчували жнива, казали: "З двома полями скошеними, а третім засіяним!"

Побажання жінці, яка місила хліб: "Споринья (удача) у квашнюі" Відповідь: "Сто карбованців у мошну!"

У гренландців традиційне привітання відсутнє, тут радше використовують зауваження щодо погоди, промовляючи: "Хороша погода" (тобто, все добре, світ прекрасний).

Англійський письменник Олівер Голдсміт (1728—1774) у соціально-побутових нарисах "Громадянин світу, або Листи китайського філософа з Лондона своїм друзям на Сході" (1762) зазначав, що у кожній країні існують свої церемоніальні особливості, проте справжня чемність скрізь однакова, її породжує здоровий глузд і добросердечність.

Кожен народ має свої історично вироблені звичаї. Українські народні прислів'я проголошують: "Нема краю без звичаю", "Що край, то й звичай".

Звичай — загальноприйнятий порядок, традиційно усталені правила громадської поведінки, що побутують в окремого народу чи суспільної групи (Культура української мови, 1990, с. 60).

Звичаї утверджуються під впливом природних і соціально-історичних умов життя народу. Словосполучення "навчати (вчити) звичаю" означає "виховувати ввічливим, пристойним".