Філософія родознавства - Черепанова С.О. - Мартинівський скарб

Вишивкою здавна прикрашали одяг. Ймовірно, перша згадка про стилізований геометричний орнамент в оздобленні сорочки пов'язана з ювелірними виробами VI—VII ст. Йдеться про так званий Мартинівський скарб, який виявлено 1909 р. на березі річки Рось, у с. Мартинів (тепер — Черкаська обл.): срібні й частково позолочені предмети, прикраси, фігурки людей — всього 55 речей (зберігається у Київському музеї історичних коштовностей України). З-поміж них вирізняються срібні бляшки — зображення маленької постаті чоловіка (7,6 см). Риси його обличчя умовні, очі, ніс, рот, довгі вуса ледь намічені лініями або крапками. Це радше антропоморфна прикраса: на ліктьових згинах постаті є два отвори, ймовірно, срібну бляшку нашивали на одяг або використовували з іншою метою, зокрема як пластинку-накладку на кінське сідло. Передусім привертає увагу поза постаті: ноги — зігнуті в колінах, руки — покладені на стегна; перед нами — поза танцюриста, який миттєво виконає гопак, давній український народний танець. Особливе значення має одяг танцюриста, сорочку якого від підборіддя до пояса оздоблюють перехрещені по діагоналі насічені лінії. Сорочка — вишита. Срібна прикраса давнього майстра металопластики засвідчує, що мистецтво вишивки наших предків сягає VI—VII ст.

Символом родової пам'яті, здоров'я і краси є вишивай на — національна біла вишита сорочка. Майже в кожній українській родині виготовляли біле лляне конопляне полотно. Саме таке полотно і використовували для вишивання сорочки. Символіка вишивки поєднувала минуле і майбутнє, історичну та родову пам'ять народу, надії на краще майбутнє. Характер вишивки залежав від того, кому вона призначалася (нареченому, дітям або чоловікові).

Традиційно вважалося, що четвер — найкращий день для шиття. Це підтверджує давній народний вислів: "Доживеш до старості, якщо матимеш четвергову сорочку". Жінки таку сорочку виготовляли для своїх чоловіків. Все потрібно було зробити впродовж дня: полотно краяли і шили, зав'язували на сорочці якомога більше вузликів, що було своєрідним побажання господареві довгих років життя.

Значний внесок у дослідження мистецтва вишивки, семантики вишиванки зробили П. Чубинський, В. Милорадович, О. Афанасьєв, М. Сумцов, Г. Маслова, Б. Рибаков, М. Дмитренко та ін.

Розвиток українського вбрання відповідає історичним стильовим процесам, які властиві для культури Західної Європи, Кавказу, Арабського Сходу. Самобутність національної культури виявляє одяг. Характерну особливість народного ідеалу українського одягу (строїв) становить поєднання доцільності та краси. До основних функцій одягу належать: практична, захисна, оберегова, обрядова, естетична, соціальна.

За одягом можна визначити відповідний етнографічний регіон побутування.

Акварельні зарисовки народних типів Галичини ("Селянські типи") створив польський будівничий і художник

Гржимала Глоговський (1777—1838). Місцевий колорит національного вбрання Київщини, Полтавщини, Черкащини, Сумщини (у 80—90-х роках XX ст.) відображають "Українські народні типажі в малюнках Івана Гончара" (К., 1992, вип. 2).

Дослідники здійснили спробу розглянути "феномен українського строю" як єдність "матеріального і духовного начал, онтологічного (буттєвого) і гносеологічного (пізнавального)". У контексті наукових положень О. Потебні (стосовно з'яви слова у процесі самодіяльності душі, слова-символу та ін.) простежено взаємозв'язок невживаного нині слова лудина (граматична однина, що означає один предмет ноші) та лудіння (граматична множина, у цьому сенсі — весь одяг), слова луб (кора дерева) і дієслова лудити (прикрашати, приваблювати, принаджувати). На підставі відповідного аналізу зроблено важливий висновок: "лудина, суцільно-кроєне з рукавами хрещате вбрання, є другим після ряси одяговим твором, що так само, як намітка і ряса, одночасно перетворюється на символ, зберігаючи недоторканою свою священну хрещату форму"; отже, "сталась видатна подія, що осяяла буття і майбуття наших предків. У духовно-інтелектуальній творчості народилися основоположні поняття, а в українській мові з'явилося слово людина. Назавжди!" (Білан, 2000, с. 97). Наголошено, що за єдністю символіки, функцій, ідеограм, узорччя українська традиційна сорочка здавна називалася писаною.