Філософія родознавства - Черепанова С.О. - "Добрий пастир" - провідний мотив ранньохристиянського мистецтва.

Визначився і провідний мотив мистецтва — "Добрий пастир", зображення юного або бородатого пастуха, який несе на плечах вівцю чи барана. Це важливий символічний образ пізньоантичного та ранньохристиянського світського й поховального мистецтва. Такий образ характерний для пластики, саркофагів, катакомбного живопису, мозаїки, мистецтва малих форм. Відповідно до новозавітних пастирських аналогій, у "Доброму пастирі" вбачається зображення Христа. Раннє римське мистецтво розглядає "Доброго пастира" як символ любові до людини (філантропія). На початку III ст. "Добрий пастир" у ранньохристиянському мистецтві символізує любов до ближнього і водночас Христа, котрий турбується про своє стадо. З розвитком християнської іконографії (IV ст.) образ "Доброго пастира" мистецтво майже не використовує.

Православ'я важливого значення надає догмату спокутування. Згідно з цим догматом, Ісус Христос стражданнями і смертю на хресті приніс себе в жертву Богу-Отцю за гріхи людей і в такий спосіб спокутував їх. У православному віровченні до центральних належить догмат воскресіння Ісуса Христа. Вчення про вмираючого і воскреслого Бога радше сягає дохристиянських вірувань (Давній Єгипет, Месопотамія, Індія). Вже давні релігії Сходу втішали своїх прихильників ілюзією загробного спілкування з надприродними силами.

Для православ'я властиве шанування ікон — живописних зображень Бога, Богородиці, святих.

Смисл хреста у християнстві.

Особливий символічний смисл має хрест, який є не лише знаряддям страти Христа, а й засобом спасіння, що досягається на шляху наслідування Христа в смиренні й покірності волі Божій. За даними археології, зображення хреста на різних предметах сягає найдавніших періодів історії Давнього Сходу, Азії, Єгипту, Африки, Середземномор'я, Європи. Символіка хреста тлумачилась по-різному. Наприклад, хрест у колі символізував життя і животворні сили (сонце, вітер). Давньоєгипетський хрест з вушком (ієрогліф "апск") означав поняття "життя". В Передній Азії хрест, поряд з іншими символами, був передусім знаком щастя і сакральним знаком. Хрест у формі давньоєврейської букви Т ("тау", остання буква давньоєврейського алфавіту) вважався знаком причетності до Бога і самого Бога. На надгробках в Аркадії (гірська область у центральній частині Пелопоннеса) хрест постає як знак смерті.

Хрест набуває нового смислу в християнстві. Тут поєдналися воєдино смерть Ісуса Христа на хресті, римські тортури на хресті, загальна символіка життя, пов'язана з хрестом, — і хрест став священним символом вічного життя і звільнення від страждань. Тому хрести на могилах створюють унікальний символічний образ, підносячи біль і страждання до відчуття умиротворення та надії.

Сила ідеї спокутування гріхів полягає у тому, що життя набуває сенс через добрі справи, які увічнюють пам'ять людини.

З-поміж урочистих богослужінь головним вважається Паска (запозичена в іудаїзмі), проте переосмислена як свято "Воскресіння Ісуса Христа".

За євангельською легендою, Ісус воскрес у неділю. Тепер неділя — щотижневе християнське свято. У ті далекі часи неділя — це день перший, пов'язаний з Небом і присвячений для Господа (дух турбується про душу), а субота — сьомий день, пов'язаний зі Землею. В субботу (день спокою, спочинку) Христос творив добро, сцілював людей. Тобто субота, як уже згадувалося, не є днем, коли нічого не робиться, цього дня потрібно творити справи милосердя, допомагати один одному. Десять християнських заповідей записано на двох скрижалях, на першій — чотири заповіді про шанування Бога (але як ми ставимося до людей, так само ставимося і до Бога); на іншій — заповіді про шанування ближнього.

Уявлення про смерть як перехід з одного світу в інший поширені у багатьох народів. Подібні трактування смерті властиві для традиційної культури українців.

Традиційно вшановується культ предків (уявлення про те, що людина живе й після смерті), згодом поширилися вірування у чудо воскресіння. Навесні вся природа воскресає разом із всеоновлюючим Сонцем, повертаються з вирію птахи і душі предків — так виявляє волю могутній дух Нав (дух померлих прабатьків). Нав (Нава) — підземний, невидимий, духовний чи взагалі уявний світ ("той світ"). Нав-ський Великдень (мертвий) називали також Проводи, Могилки, або Бабське свято (можливо, тому, що на ньому були тільки жінки). Провідника душ на "той світ" називали На вать. Зберігся давній звичай вкладати у руку покійника гроші для сплати загробному провідникові (Водцю) і перевізнику через підземну річку чи повітряне море (Плавцю). Навський Великдень — Великий четвер перед Великоднем, точніше — Великдень покійників, день мерців. За народними уявленнями, Бог дозволяє покійникам тричі повертатися з потойбічного світу на землю: вперше — у Великий четвер, вдруге — коли цвіте жито на Зелені свята, втретє — на Спаса. У Навський Великдень покійники відпускаються, аби ще раз покаялись у гріхах.

Згідно з давніми віруваннями, духи предків — охоронців родини, перебувають під порогом. Поріг (межа хати) — відділяв все своє від чужого, небезпечного. У давнину померлих (найчастіше дітей) ховали під порогом. Тому, вино-сячи покійника з дому, тричі постукують домовину об поріг. Поширеною була заборона не ступати на поріг ногою. Лише в день похорону матері чи батька сиротам належало сісти при заході Сонця на порозі та з'їсти шмат хліба зі сіллю (щоб діти не відчували великої туги за померлим і не боялися находитися в хаті, де був покійник). Уявлення про поріг як місце перебування духів предків збереглися і після прийняття християнства. У селах після винесення покійника з двору зав'язували червоним поясом ворота, щоб ніхто з родини "не пішов" за ним. З цією метою і нині покійникові зв'язують ноги; перед похованням ноги розв'язують, а "пута" знищують, бо ті нібито мають страшну силу (Войтович, 2005).

Невід'ємними елементами традиційної похоронної звичаєвості українців вважаються громадські зібрання в хаті померлого, а також ночування родичів і односельців біля його тіла (давній звичай "стерегти" покійника від злих сил) (Чубинський, 1995).

У багатьох регіонах України відома традиція обрядових ігор за померлим. Це — Гуцульщина, Бойківщина, Лемків-щина, Покуття, Закарпаття й Буковина, частково Поділля; на заході — до східної Словаччини (місця розселення українців Пряшівщини), на Сході — окремі райони областей Хмельницької, Вінницької, Черкаської. Похоронні ігри відбувалися, коли небіжчик лежав у хаті, тобто першого і другого вечора після смерті людини; подекуди (Бойківщина, Гуцульщина) — й третьої ночі, але вже після обряду поховання (Кузеля, 1914; Гнатюк, 1912).

Наші предки вважали, що від вшанування покійників залежить буття живих. Біля померлого необхідно було відразу засвітити свічку і закрити йому очі мідною копійкою. Напіввідкрите око вважалось недоброю ознакою, що пов'язувалося з наступною смертю в домі. Приходячи в дім, де є небіжчик, віталися: "Здорові будьте", що мало сприяти здоров'ю рідних померлого. Ритуал омивання виконували старші люди, переважно жінки. Людей старшого віку, які померли, одягали у завчасно заготовлене темне вбрання, молодих дівчат — у спідницю синього або жовтого кольору (їх вважали "жалобними"), голову прикрашали вінком з квітів і стрічок, косу розплітали як на весілля, з прикрас використовували дукачі, намисто; неодруженому хлопцеві пришивали до шапки вінок з барвінку. Небіжчика клали на лаві — на полотно чи біле рядно, ногами до дверей. Під голову підмощували подушку з сіна, пахучих волошок; у складених на грудях руках ставили хреста, поруч — ікону Богородиці, В узголів'ї покійного ставили глечик з зерном (символ колообігу життя). Важлива роль у похоронній обрядовості належала рушнику. В більшості регіонів України рушником застеляли подушку під головою небіжчика (інколи рушник клали йому під ноги). У похоронній обрядовості Гуцуль-щини і Поділля поширені традиції дарувати ткані або вишивані рушники-хустинки з колачами чоловікам або хлопцям, які несли домовину, хрести, хоругви. Для багатьох етнографічних регіонів, зокрема Поділля, Підляшшя, Холмщини, Полісся, характерні спеціально виткані довгі похоронні рушники, на яких опускали домовину з покійником у яму.

В Україні супроводжували покійника на цвинтар, не закриваючи труну. Тих, хто несе труну, віко (кришку), вінки, — перев'язували: чоловіків — рушниками, жінок — хустками. На віко домовини клали хліб, який на цвинтарі віддавали копачам. На кладовищі, біля ями, відбувалося останнє прощання. Небіжчика цілували у чоло, руки і відходили.

Священик або хтось із старших тричі звертався до присутніх з проханням забути гріхи покійного, образи. Всі теж тричі відповідають: "Хай Бог простить".

Труну закривали, забивали гвіздками, спускали в яму на довгих рушниках, для цього призначених, які разом з іншими атрибутами поховального обряду зберігалися у церкві. Після цього родичі (але не рідні) кидали в яму кілька грудочок землі, монети, примовляючи: "Хай йому земля буде пухом".

Усі, хто був на похоронах, поверталися до хати, обов'язково мили руки, витираючи чистим рушником і сідали до поминального обіду. Присутнім на початку давали по три ложки "колива" — обрядової поховальної пшеничної каші з медом і цукром. Коливо готували в Україні повсюдно. У більшості районів обов'язковими обрядовими стравами були капусняк, борщ, горох, гречана каша. Поминальну їжу не присмачували часником та іншими прянощами, а під час посту готували виключно пісні страви. На другий день рідні поминали небіжчика біля могили. У хаті покійного (на покутті чи вікні) ставили склянку води і зверху — цілушку хліба. Все це мало стояти дев'ять днів, оскільки, за народними віруваннями, душа померлого ще живе у хаті, потребуючи їжі. Після поминок (дев'ятин) воду виливали, а цілушку хліба закопували або спалювали. Померлих зазвичай поминали на дев'ятий і сороковий день і в роковини смерті.

З-поміж слов'янських народів українці чи не найбільше зберегли вірність культу предків і обрядовим поминальним дням (післявеликоднім, на Трійцю, на Кузьми й Дем'яна, Спаса та ін.) (Борисенко, 1989; 1991),

Поминки (поминання, помин) — давній звичай шанування пам'яті, поширений у різних народів. Найдавнішу літературну згадку про слов'янські поминки подає Теофілакт, візантійський письменник VII ст.