Філософія родознавства - Черепанова С.О. - Смерть і безсмертя у християнстві (інших релігіях).

Унікальна художня пам'ятка — "Слово о полку Ігоревім", де йдеться про нещасливий похід проти половців чотирьох князів Сіверщини: Ігоря, Всеволода, Володимира і Святослава. Звістка про поразку і полон князів розійшлася швидко.

"Слово..." вміщує колективний плач жінок і матерів за чоловіками та синами, страченими у поході. Третю частину твору поет починає плачем Ярославни. Тут автор порушив хронологію: Ярославна ще не відає про нещастя. Це зроблено задля ідеального зв'язку сюжетного плану: втечу Ігоря попереджає віщий плач його дружини на причілку Путивля. Ярославна рано плаче у Путивлі на міській стіні: вона зозулею хоче полетіти по Дунаю, прагнучи обтерти князеві рани; просить Дніпра-Славутича, щоб приніс до неї чоловіка; вона голосить, звертаючись до Сонця, тричі ясного, теплого й красного, — щоб простерло свій гарячий промінь на військо її чоловіка. Віщий плач став бажанням до виповнення: Ярославна кличе чоловіка, і він визволяється з полону, втікає до рідного краю, а всі явища природи прихильні до нього (Возняк, 1992).

"Волинський літопис" згадує смерть князя Володимира Васильковича, описує плач княгині над ним уже в християнських формах. У "Роксоланії" С. Кленовича у латинському перекладі подано плач, відповідний до тих голосінь, що й дотепер побутують у народі. Зазвичай плачуть або голосять ближчі родичі померлої людини (практика професійних плачниць, які голосили за плату, траплялася рідко). Плакали переважно жінки та діти; чоловіки не голосили зовсім або лише коротко приказували. Практика похоронної обрядовості просякнута магічно-містичними елементами, але голосіння сягає найглибших витоків магічного світогляду. На сучасному етапі голосіння зазнало впливів високо розвиненої ліричної пісні. Ліричну пісню і плач поєднують обопільні запозичення, поетичні образи, символіка, мотиви розлучення, жалю, туги (Грушевський, 1993).

Смерть і безсмертя у християнстві (інших релігіях).

Проблема смерті має глибокий філософський і морально-психологічний смисл (Арьєс, 1992; Рязанцев, 1994; Фройд, 1994; Фромм, 1994 та ін.)

Філософія власне й аналізує смисл смерті як завершальний етап людського життя.

Людина, на відміну від інших живих істот, усвідомлює свою смертність.

Ставлення різних народів до явища смерті суттєво зумовлюють форми релігійних культів. Особливе значення має культ предків. За віруваннями давніх японців, людина після смерті продовжує жити у своїх нащадках, і лише за їх відсутності вона помирає остаточно.

У міру послаблення родинних і общинних зв'язків смерть переживається вже не як смерть предка, а радше як власна, хоча культ предків продовжує існувати як традиція.

За віруваннями давніх єгиптян, смерть — це лише перехід до нескінченного життя у потойбічному світі. Земне життя людини вважалося підготовкою до її загробного перебування.

"Назвати ім'я небіжчика, означає воскресити його", — наголошує "Єгипетська книга мертвих".

У Давньому Єгипті домінував культ мертвих. Вважалося, що душа не вмирає, але для загробного життя потрібно тіло, яке необхідно зберегти. Ця ідея втілена в архітектурі та мистецтві Єгипту. Проте і в смерті не було рівності — усипальниці будували лише для фараона і вищої знаті. Споруджувались і прикрашались гробниці, поширилось мистецтво бальзамування. Єгипет відкрив секрет "вічного" життя — муміфікацію. Єгиптом правили 360 фараонів. Найбільшою з-поміж пірамід-гробниць Давнього Єгипту вважається піраміда Хеопса у Гізі (XXVIII ст. до н. е.; її висота 146,6 м, вага 6 млн т). У Гізі споруджено найбільший пам'ятник Сфінксу (завдовжки 57 м) — символ сонця і його сина фараона. Сфінкс обернений обличчям до сонця, яке сходить.

Поховання фараонів з XVI ст. до н. е. відбувалось у Долині Царів (Фіви), де з-поміж виявлених гробниць лише гробниця Тутанхамона залишилась не пограбованою.

Ім'я Тутанхамона (єгипетський фараон із XVIII династії; 1351—1342 до н. е.) стало широко відомим завдяки відкриттю його гробниці, яка вміщувала цінні пам'ятки давньоєгипетської культури. Його усипальницю виявив у листопаді

1922 р. англійський археолог Г. Картер (1873—1939). Багатство гробниці засвідчило її розчищення, яке тривало майже три роки. Тут найповніше простежується давній поховальний обряд єгипетських правителів: мумія фараона, різне начиння (посуд, прикраси, золоті вироби тощо).

Згодом, після необхідних досліджень, мумію юного фараона (помер у 18 років) повернули у його гробницю.

До здобутків світового мистецтва належить золота маска Тутанхамона — свідчення високого художнього таланту єгипетських ювелірів, які гармонійно поєднали реальне і символічне.

Напис на гробниці застерігав: "Смерть швидко наздожене того, хто порушить спокій фараона". Ймовірно, тут приховується таємниця так званого прокляття фараонів, що передрікало смерть усім, хто не зважав на застереження.

Клеопатра VII (69 до н.е. — 30 до н. е.) — остання цариця Єгипту з династії Птоломеїв, після поразки у боротьбі з римлянами, завойовниками Єгипту, вдалася до самогубства, але, за давніми традиціями своєї країни, легенда пов'язує смерть Клеопатри з укусом змії. Кобра — один із символів охоронців фараонів, врятувала Клеопатру від приниження. Переможець Октавіан мріяв провести її у ланцюгах по вулицях Риму, а побачив лише величну картину: Клеопатра упокоїлась у царському вбранні. Кобра зробила свою справу. З Клеопатрою загинула одна з великих цивілізацій, які знало людство.

Ставлення до смерті у більшості давніх культур має епічний характер. Виняток становить аккадська поема про Гільгамеша. Вважається, що Гільгамеш — історична особа, жрець і військовий вождь Урука, який жив близько 2700— 2600 рр. до н. е.

Епос про Гільгамеша — найвеличніше досягнення художньо-філософської думки однієї з перших цивілізацій світу — Шумеру. Водночас це унікальна пам'ятка давньосхідної літератури, найдавніша з відомих великих поем, яка на тисячу років старша від "Іліади". До речі, вірування про переправу через ріку смерті на шляху до підземного царства виникло у Шумері (ймовірно, з середини III тис. до н. е.).

До нас дійшли три версії поеми аккадською мовою. У центрі поеми — проблема марності людського життя та неминучої несправедливості людських страждань і смерті, яка зрівнює всіх.

Питання життя та смерті людини розглядає література Стародавнього Сходу, зокрема вавилонська (епос про Ада-пу, поема "Про невинного страдника", "Розмова пана з рабом"), давньоєврейська ("Екклесіаст", "Книга Іова"), єгипетська ("Бесіда розчарованого із своєю душею", "Пісня арф'яра", "Відповідь на пісню арф'яра"). Тут зазначені питання розглядаються переважно як незбагненність шляхів божества або гедоністично (грец. hedone — веселощі, насолода, задоволення); інший акцент вміщує "Відповідь на пісню арф'яра", де смертність людини протиставлена безсмертю творінь людського розуму.

Аккадську поему про Гільгамеша вирізняє те, що проблему людської долі вона розв'язує не в міфологічному, а в літературно-філософському контексті. Головний висновок поеми — це безсмертя людських славних вчинків і справ. Герой, який зазнав поразки у пошуках фізичного безсмертя, показує своєму супутнику на стіни Урука — безсмертне творіння своїх рук і рук предків — "семи мудреців" Шумеру (Дьяконов, 1991).

Пізніші духовні пошуки засвідчують загострене відчуття особистісного буття і своєрідне сприйняття смерті. Йдеться про буддизм (Індія), зороастризм (Іран), іудаїзм (зокрема у давньоєврейських пророків), даосизм (Китай), релігійно-філософський рух у Греції (VII—IV ст. до н.е.).

Одна зі світових релігій — буддизм виникає в Індії у період VI—V ст. до н.е., його засновник Сиддхартху Гаутаму перший досяг стану нірвани і став Буддою. Головним у буддизмі є догмат про перевтілення живих істот, і карма — розплата у загробному світі за земне життя. У буддизмі поширено вчення про переселення душ, тут день смерті — день переродження (перевтілення).

Наприкінці II — початку І тис. до н.е. склався іудаїзм — монотеїстична релігія, поширена серед населення єврейського походження. Джерелами цього віровчення є Старий Заповіт і Талмуд. Іудаїзм вирізняє віра в єдиного Бога (Яхве) і месію (Спасителя), тепер це панівна релігія в Ізраїлі. В іудаїзмі священний день — субота, тому саме цього дня особливо шануються небіжчики.

До трьох світових релігій, поряд з християнством і буддизмом, належить іслам (мусульманство, магометанство). Слово "іслам" у перекладі з арабської мови означає дослівно — "покірність", "віддання себе (Богу)". Виник іслам в Аравії на початку VII ст. внаслідок створення феодально-теократичної арабської держави — Халіфату. Основні його догмати: визнання єдиним Богом — Аллаха, а засновником — пророка Мухаммеда, який є його "посланцем". Характерна риса ісламу — фаталізм, це домінуюча релігія низки країн Азії й Африки. Головне джерело мусульманського віровчення — Коран (араб, кур'ан — читання), Священна книга, збірка релігійних догм, міфів, правових положень ісламу, сформованих у VII ст. Основний зміст Корану полягає в осудженні ідолопоклонства і багатобожжя, проповідь ідеї єдиного Бога (Аллаха), пророцтво стосовно майбутнього людства — страшний суд, воскресіння мертвих, "посмертна відплата". В Україні основним регіоном поширення ісламу є Крим.

За мусульманськими традиціями, коли людина помирає вранці або вдень (не пізніше заходу сонця), її необхідно поховати того ж дня. Якщо смерть настає ввечері, поховання здійснюють наступного дня. Звичаї ісламу особливо шанують жінку, яка померла від пологів.

До поширених світових релігій належить індуїзм — комплекс релігійних вірувань і соціальна організація значної частини населення Індії. В основних рисах індуїзм склався у середині І тис. н.е. на основі ведичної релігії та брагманіз-му. Ця політеїстична релігія, основні течії якої — вішизм і шиїзм, характерна для Пакистану, Малайзії, Шрі-Ланки,

Непалу, Бангладеш, деяких країн Африки. Бог Вішну втілюється в різні образи і має безліч імен (Кришна, Будда та ін.). Бог Шива — водночас носій смерті та її переможець, оскільки дарує і припиняє життя. На сучасному етапі до індуїзму в його модифікованих і модернізованих варіантах звертаються європейці (зокрема, українці) й американці.

Для індуїзму характерна віра в переродження. Навіть вбивство комахи вважається смертних гріхом. Індусів налічується близько 1 млрд, а їхніх богів — близько 330 млн.

Священним для кожного індуса вважається м. Варанасі (Північна Індія) — своєрідне місто Сонця на березі р. Ганг. Тут Ганг повертає до Гімалаїв, де, за давніми уявленнями індусів, живуть боги. Сюди впродовж 3 тис. років правовірні індуси прибувають, щоби спокійно зустріти кінець свого життєвого шляху. Вздовж священного Гангу на 6 км розташовано храми і святилища (близько 3 тис), споруджені правителями всіх частин Індії. З Гангу, річки-матері, набирають воду, яку підносять своїм божествам (вода не псується впродовж року).

Вважається, що кремація у Варанасі відкриває дорогу в рай, через процес народження і переродження. Щодня у місто для кремації привозять майже 100 небіжчиків. Часто рідні привозять дрова для поховального вогнища. Запалює вогонь чоловік — найближчий родич. Кремація триває 2 год. у присутності рідних. За ритуалом прощання, у попіл кидають горщик із землею Гангу — тоді душа може піднестися до небес.

Інколи Варанасі називають Великим крематорієм. Планування міста втілює повагу до людей, життя яких закінчується: вулиці утворюють півколо, від центру, кожна — певний етап паломництва пілігримів; вулиці тягнуться на 90 км; потрібно п'ять днів, щоб пройти всі "стежки паломників" (обов'язково босоніж). У місті мешкають близько 1 млн. 100 тис. жителів, які працюють для паломників. Деякі сім'ї здійснюють кремацію впродовж тисячі років — від покоління до покоління. Кремація не припиняється навіть у сезон мусонних дощів (червень). В Індії побутують вірування: душа з небес спускається разом з дощем, щоб дати нове життя Землі.

Місто неодноразово переживало кризу, зокрема, коли з середини XVIII ст. поширилась влада британців. Адміністрація британських колоністів і християнські місіонери (які вважали, що християнський поховальний обряд ближчий до божественної волі) прагнули "цивілізувати" обряд кремації. Це було зіткнення двох різних систем цінностей. Протистояння закінчилося 1925 р. Британці змушені були навчитися поважати давні традиції індуїстів.

Сповідують індуїзм і жителі о. Балі (Індонезія), де поховання і день кремації (який називає брагман) вважається святом, тоді душа балійця стає вільною і сягає небес, постаючи перед судом богів. Балійці вірять у реінкарнацію, для них смерть — певний підсумок у земних справах, до цього потрібно готуватися все життя.

Шедевром індійської архітектури періоду Великих Моголів (династії правителів Індії; 1526—1858) вважається Тадж-Махал. Споруда — своєрідна корона імперії і символ великого кохання. Молоді люди покохали одне одного, коли їм було по 15 років. Шах-Джахан та імператриця Мунтаз були щасливим подружжям, але вона померла, народжуючи чотирнадцяту дитину. На її честь він побудував поблизу Агри "восьме чудо світу" (бл. 1630—1652). Упродовж 20 років будівництво і оздоблення здійснювали майже 20 тис. майстрів, ювелірів, гравіювальників з усієї Індії. П'я-тикупольний мавзолей має чотири мінарети по кутах; стіни з гладкої цегли облицьовано білим мармуром, інкрустовано самоцвітами, двері виконано зі срібла, всередині використано дорогоцінні каміння, агати, аметисти, корали, фарфор, чорний мармур, цитати з Корану (каліграфія в ісламі — вища форма шанування Бога).

Шах-Джахан прагнув побудувати навпроти усипальницю для себе — Тадж-Махал із чорного мармуру, але не встиг. Його син, захопивши владу, ув'язнив батька у фортецю, де той провів останні вісім років життя. При ув'язненні було зроблено так, щоб він не бачив свого творіння, а міг його споглядати лише у дзеркалі, вмонтованому в стіну кімнати.

"Тадж-Махал — сльоза на щоці часу", — так образно сказав відомий індійський письменник і громадський діяч Рабіндранат Тагор (1861—1941).

І хоча незворотність життя очевидна, все ж його інша іпостась — безсмертя.

За давніми уявленнями, безсмертними вважалися лише боги (грец. at kanatos — безсмертний). Міф про богів, які вмирають і воскресають, відомий у Єгипті й на Сході (Озирне, Аттис, Ваал, Орфей). Цей міф вплинув на формування грецьких уявлень стосовно розділення душі й тіла (грец. soma і sema — тіло і надгробок, тобто тіло як могила душі) та посмертних мандрівок душі (орфіки, піфагорійці, Пла-тон, неоплатоніки).

Ідея особистого безсмертя людини простежується в античності з VII ст. до н. е. Вчення про безсмертя душі, яке розробляли Сократ, Платон, Аристотель, було своєрідною спробою осмислити і подолати трагізм смерті. їхні ідеї з деякими модифікаціями сприйняло християнство і гносис як елемент віри в Бога.

Гносис (у грецькому тлумаченні — пізнання, знання) — релігійна течія пізньої античності, в якій східне (у тому числі іудейське) розуміння буття поєдналося з елліністичними. Останні домінували завдяки збагаченню ідеями персько-іранських вірувань. Гносис вирізняє строгий дуалізм — світ і людина розглядаються як дві антагоністичні частини; тіло і матерія (як і космос), вважались творінням і сферою володарювання Деміурга. Власне Деміург прирівнювався до біблійного Бога-Творця. Душа і дух трактувались творінням і сферою діяльності бога світла, спасителя. Гносис тлумачить спасіння людини як усвідомлення того, що її душа, її первісне "Я" — частина божественної матерії світла, яка прагне повернутися у потойбічний світ світла, де вона зародилась. Пізнання відкривається людині через Спасителя (грец. phostere — освітлюючий). Представники різних сект (мандеїв, манихеїв, прибічників Сета, симоніан або герметиків) іменували спасителем своїх богів; такими були Мани, Сет, Гермес, Трисмегист, Симон Мага, Сем, або Зостріан, Ісус, а також Іаков. Іудаїзмові можна приписати концепцію безсмертя людини з відомими обмеженнями. Софістика, скептицизм і матеріалізм заперечували безсмертя.

Ідея особистого безсмертя означає повну незалежність людини від природи, оскільки людині як носію душі приписується трансцендентальна (лат. transcendens — переступити, виходити за межі) якість.

Як відомо, представники афінської рабовласницької демократії засудили філософа Сократа до смерті. Його примусили випити чашу з отрутою, виготовленою зі спеціальної рослини — цикути. Причиною смертного вироку стала критика філософом тодішніх демократичних інститутів і звичаїв, але не демократії як такої, а її спотворення.

Знаменитий учень Сократа — Платон повсюдно підтримував пам'ять про вчителя. Він зробив Сократа персонажем своїх діалогів ("Апологія", "Критон", "Федон").

В образі філософа Платона на фресці "Афінська школа" (Ватиканський палац), де відображено діалог ренесансної й античної культур, Рафаель увічнив пам'ять про свого вчителя — Леонардо да Вінчі, видатного митця доби Відродження.

Відповідно до сучасного розуміння сотеріології (грец. soterion — спасіння, logos — слово, вчення) — церковного вчення про спасіння, останнє тлумачиться як знаходження праведниками "вічного блаженства" у загробному світі (йдеться про християн усіх конфесій, а також невіруючих, які ведуть моральне життя).