Філософія родознавства - Черепанова С.О. - Поняття "генеалогія".

5.1. Теоретичні аспекти генеалогії

5.2. Методи дослідження Родоводу

5.1. Теоретичні аспекти генеалогії

Поняття "генеалогія".

Генеалогія (грец. qenealoqia — родовід) — історична наука, що вивчає історію родів або родословну окремої людини.

В осмисленні генеалогії важливо відокремлювати легендарне від історичного. "Історія" Геродота містить різні "скіфські" генеалогічні легенди. Він записував їх від тузем-ців і припонтійських еллінів (зокрема, про скіфів-кочівників, Таргітая і його трьох синів, священні землеробські реліквії й ін). На думку Б. Рибакова, "елліни, що мешкали на Понті", не лише передавали, а й доповнювали легенду, давши у родоначальники скіфам свого еллінського героя Геракла. Проте основа легенди про трьох братів виникла, безсумнівно, у середовищі царських скіфів, котрі мешкали у низинах Борис-фена (Дніпра), володіли і Гілеєю (розташованій у гирлі Дніпра-Борисфена), і значною частиною "Предковічної Скіфії". Легенда про шанування плуга оповідає радше про землеробів-праслов'ян дніпровського Правобережжя, які входили в широке поняття "Скіфії", величний "скіфський тетрагон" Геродота розмірами 700 х 700 км, що охоплював понад 10 різних народів (Рибаков, 1979). Окремі легенди про скіфів наводив Діодор Сицилійський (бл. 90—21 до н. е.) — історик епохи еллінізму, автор 40 книг із всесвітньої історії.

Історичні відомості з генеалогії подає Гекатей Мілетський (грецький логограф кінця VI ст. до н. е.), котрий виклав генеалогію благородних грецьких родів у праці "Генеалогії" (4 кн.).

Термін логографи ввів афінський історик Фукідід (460— 396 до н.е.) для характеристики письменників-прозаїків, авторів історичних творів, в тому числі Геродота. Фукідід належить до тих, хто розглядав історичні події в органічному взаємозв'язку з головними рушійними силами і шляхами розвитку. Йому вдалося подолати привабливість міфологічних уявлень, він прагнув висвітлити сутність і причини історичних подій на засадах наукового аналізу політичних процесів, проте робив це переважно з антропологічних і психологічних позицій, вивчаючи життя, характерологічні особливості видатних політичних і військових діячів (схильність до честолюбства, владолюбства й ін.).

Нобілітет (лат. nobilites — слава, родовитість) — правлячий прошарок знаті у Римській республіці, який складався з патриціанських і плебейських сімей, виник на початку республіканського періоду внаслідок боротьби станів, коли були зрівняні у правах патриції та плебеї. Члени нобілітету рішуче відокремлювали себе від "нових людей" (homines nova), котрі досягли високих посад незважаючи на те, що не належали до сенаторського роду (наприклад, Цицерон). У період Імперії до нобілітету, що постійно скорочувався з І ст. до н. е., належали лише нащадки консулів республіканського й августівського часу. Сучасне новоутворення "сноб" виникло від латинського sine nobilites (дослівно — без благородства).

Теоретико методологічні підходи до вивчення генеалогій цілісний, системний, комплексний.

Стосовно генеалогічних досліджень важливе значення мають такі теоретико-методологічні положення:

— цілісний підхід — взаємозв'язок цілого і частини;

— системний підхід вивчення генеалогії як цілісної системи в єдності окремих елементів, зв'язків і відношень (іноді "системний" і "цілісний" підходи в літературі вживаються як синоніми);

— комплексний підхід — вивчення генеалогії здійснюється на основі кількох наук;

— філософсько-моральний і педагогічно-виховний сенс генеалогії;

— неперервність культурних, історико-генетичних традицій українського народу.

Взаємозв'язок цілого і частини — важливий методологічний принцип наукового пізнання. Дослідження частини становить нове знання про ціле. Цілісний підхід в осмисленні культурно-історичного буття роду своєрідно виявляє взаємозв'язок цілого і частини. Очевидно, рід—покоління—особи стість становлять певне системне ціле, зокрема полікуль-турну взаємодію універсального й індивідуального, загального (загальнолюдські цінності), особливого (національні цінності) й окремого (особистісні цінності).