Історія зарубіжної літератури XX століття - Давиденко Г.Й. - Новаторство Шоу в царині театру "ідей"

- форма п'єси-дискусії, в якій широко використано парадокс як засіб відкриття невідповідності між видимістю й сутністю суспільних та особистих стосунків; немає зіткнень абсолютного добра з чорним злом;

- "відкритий фінал", щоб у глядача не виникло думки, що справу закінчено й проблеми вирішені за них драматургом;

- парадокс як головний художній прийом драми;

- втручання автора в дію (наявність великих ремарок, коментарів, передмов і післямов, не властивих для драматичних творів);

- відтворення людських почуттів;

- поділ персонажів на ідеалістів, які жили фальшивими ідеалами, і реалістів, які скептично споглядали світ;

- пропонування нової структури п'єси: розв'язка - розвиток дії - дискусія (тобто перебіг подій повинен готувати фінальну розмову - суперечку, упродовж якої головна проблема (проблеми) п'єси не розв'язувана, а навпаки, ще більше загострювалася);

- поєднання комедії і трагедії;

- намагання наблизити нову драму до сучасних проблем суспільного та інтелектуального життя.

Інтелектуальна драма Бернарда Шоу збагатила світовий реалістичний театр XX ст. глибиною соціально-філософської проблематики, гуманістичним пафосом.

Найвищу оцінку творчість драматурга знайшла в пророчих словах Томаса Манна: "Шоу невтомно підносив блискучий меч свого слова й дотепності проти найстрашнішої сили, що загрожувала існуванню людини - проти дурості. Йому вдалося підняти людство на вищий щабель соціальної зрілості. Він безжально вказав слабкі сторони й вади людини, але його гострі жарти не суперечили гуманізмові його загального бачення. Він був другом усього людства - в цій ролі Шоу житиме в серцях і пам'яті людей".

Перші п'єси були поставлені у "Незалежному театрі". "Будинки вдівця" були сприйняті як обурливий памфлет. Вистава зумовила скандал. Драматурга звинуватили у повній необізнаності із законами сцени, у відсутності драматичного хисту. Нарешті після кількох вистав п'єсу знали з репертуару театру. Головна тема твору - тема трущоб, породжених самим життям. Молодий вчений Тренч закохався у примхливу, пихату Бланш, дочку володаря трущоб Сарторіаса. Він дізнався, що багатство його майбутнього тестя складалося з грошей жебраків, які населяли непридатні для життя трущоби. Нащадок аристократичного роду, герой запропонував Бланш жити на його власні гроші, "чисті прибутки", але швидко переконав, що вони мали теж саме джерело: трущоби Сарторіаса побудовані на землях тітки героя, його земельна рента стягувана з тих самих жебраків, мешканців трущоб. Герой відступив, одружується з Бланш і уклав з Сарторіасом угоду.

"Професія місіс Уоррен" - перша спроба драматурга створити позитивного героя у драмі. Молода дівчина Віві, яка щойно закінчила коледж, зробила жахливе відкриття: її мати-місіс Уоррен - господарка мережі публічних будинків. Оскільки це вигідна справа, то багато впливових людей вклали у нього свої кошти. Місіс Уоррен стала повією через жебрацтво. її старша сестра працювала на фабриці і отруїлася від свинцевого білила. Щоб уникнути такої долі, героїня обрала інший шлях. Автор показав відсутність прав жінки в буржуазному суспільстві. Вона не змогла б проіснувати за умов, якби знайшла чоловіка, достатньо забезпеченого, який міг би турбуватися про неї чи утримувати її. Віві переконала, що мати ніколи не покине своєї справи. Вона відмовилася від брудних грошей, заробляла собі на життя у конторі, сидячи над розрахунковими книгами.

В Англії довго забороняли постановку цієї п'єси. Англійська трупа поставила її в Америці в 1903 році. Але вистави були припинені, а артисти заарештовані.

Наступний цикл п'єс "Приємні п'єси" одразу увійшли до репертуару театру: "Війна і людина", "Обранець долі", "Кандіда" та ін. Але назва циклу просякнута іронією, драматург продовжив критикувати суспільство. У 1897 р. написана драма "Учень диявола", у 1898 р. - "Цезар і Клеопатра". У 1900 р. ці п'єси побачили світ під заголовком "П'єси для пуритан".

Перше визнання прийшло до Шоу з-за кордону. Важливу роль у цьому відіграв відвенський журналіст Зігфрід Требітч, який переклав п'єси драматурга німецькою мовою. У Відні завдяки цьому була поставлена п'єса "Учень диявола", а в Берліні - "Зброя і людина". Після цього драматургія Б. Шоу набула популярності на всьому європейському континенті і в США.

Письменник привернув увагу публіки не лише як талановитий драматург, а й як неординарна особистість. Люди, що були з ним знайомі, стверджували, що спілкуватися з ним було просто і напрочуд легко. Його гострий розум і злегка іронічний тон цінували і друзі, і шанувальники, і прихильниці. У 1892 р. зав'язалося тривале листування Шоу з відомою англійською актрисою Елен Террі. Після її смерті в 1928 р. листування було видане. У передмові до нього автор написав: "Елен Террі і я в 90-ті роки обмінялися близько 250 листами. Якась би старомодна гувернантка сказала б, що більшість із них представляють собою пристрасні любовні послання. Проте, хоч ми жили зовсім поряд, ніколи навіть не зустрічалися особисто; єдиний раз я доторкнувся до неї після прем'єри моєї п'єси "Пригоди капітана Брасбаунда", коли поцілував їй руку. На мою думку, залицяння на папері - найприємніші з усіх видів залицянь, оскільки можуть тривати досить довго".

У 1913 р. написана п'єса "Пігмаліон", у якій за допомогою давньогрецького міфу про скульптора Пігмаліона і його статую Галатею, Б. Шоу показав можливість "духовного оживлення людини" засобами мистецтва слова та високої культури.

У період між двома Світовими війнами митець створив цілу низку нових п'єс, серед яких визначними стали: "Дім, де розбиваються серця" (1917), "Назад до Ма-фусаїла" (1929), "Свята Жанна" (1924), "Візок із яблуками" (1929), "На мілині" (1933), "У золоті дні доброго короля Карла" (1938). Письменник звернувся не лише до жанру комедії, а й реалістичної драми та історичної трагедії. Він заглибився у проблеми людського світогляду, розвитку інтелекту, духовної культури. У 1925 р. шведська Академія присудила Бернарду Шоу Нобелівську премію з літератури. Проте він пожартував з цього приводу: "Припускаю, що премію мені присудили за вдячність, що я полегшив у 1925 році ситуацію всього світу, нічого не опублікувавши цього року". Він подякував за честь, яку йому надали, проте відмовився від грошей, пояснивши тим, що гроші для нього - це "рятувальне коло, що кинули плавцю, який щасливо дістався берега".

В останні роки життя драматург написав "16 нарисів про себе", п'єси, ряд сцен під загальним заголовком "Хитроудрі байки" (1948) і лялькову п'єсу "Шекс проти Шо" (1949).

Він завжди дотримувався власних принципів у письменницькій справі і зізнавався: "Завжди потрібно перевершити вашу ідею так, щоб змусити людей прислухатися, а також налякати так, щоб вони почали діяти. Я завжди усвідомлено поводився саме так".