Історія зарубіжної літератури XX століття - Давиденко Г.Й. - 3. Новаторство прози Е. Хемінгуея: лаконізм, "ефект айсбергу", відвертість сповіді від першої особи, лейтмотив ("Прощавай, зброє!", "По кому подзвін")

Ернест Міллер Хемінгуей народився 21 липня 1899 року в містечку Оук-Парк, на Середньому Заході США. Він був другим із шести дітей лікаря Кларенса Едмунда Хемінгуея та його дружини Грейс Ерне-стіни Холл. Ернест виріс у досить заможній сім'ї, а життя в Оук-Парку було таке, що довкола він за дитячих та юнацьких років не бачив злиднів. Це містечко США населяли середні та дрібні буржуа, досить заможні, щоб побудувати собі житла якомога далі від гомінкого і розбещеного міста.

Сім'я письменника була своєрідною. Дід по лінії матері, Ернест Міллер Холл, був добрим, обізнаним у різних галузях англійським джентельменом, який займався виготовленням і продажем товару у фірмі "Рендол, Холл і компанія". Бабуся Кароліна була маленькою бадьорою жінкою з сильним характером і твердою волею, яка скеровувала життя чоловіка та двох дітей.

Дід зі сторони батька, Ансон Тайлер Хемінгуей, безпечний власник нерухомого майна, надавав перевагу життю на чистому повітрі. Бабуся Аделаїда, вольова, цілеспрямована жінка, владно керувала сім'єю, не знаючи спокою і відпочинку.

Батько майбутнього письменника після занять у школі вивчав фотографію, захоплювався футболом, але головним його захопленням була природа. Одного разу він провів три місяці з індіанцями племені сіу в Південній Дакоті, осягаючи науку природи та захоплюючись їхнім життям. Іншим літом, на студентських канікулах, прозаїк побував у топографічній експедиції в Аппалачських горах. Батько любив життя на природі, але головною його справою залишалася медицина.

Мати письменника, яка замолоду мріяла про оперну сцену, згодом усі свої музичні здібності віддала виключно родині. Вона змушувала дітей, незалежно від їхніх особистих уподобань, навчатися музиці і виступати на родинних прийомах. Так і Ернеста навчили грати на віолончелі, і йому довелося згаяти чимало часу на немилу науку, перш ніж мати переконалася у марності цього навчання.

Дитинство майбутнього письменника не було ні важким, ні безрадісним. Велику роль у його вихованні відігравав батько, який був не лише прекрасним хірургом, а й захоплювався природою, був чудовим мисливцем і рибалкою. Любити природу, берегти і користуватися її дарами він привчив дітей з ранніх років. Кожного літа Ернест жив у літньому батьківському котеджі на березі озера Валлун, тоді ще не заселеному і просторому. Тут виявилося захоплення мами романами Вальтера Скотта, і володіння назвали Уіндермір. Найкращим місцем в Уіндермірі був берег озера. Тут хлопець навчився рибалити і стріляти, пізнав природу, звичаї і минуле рідного краю. Разом з батьком він ходив не лише на полювання і рибалку, а й відвідував індійські селища, де Кларенс Хемінгуей безкоштовно лікував поселян. Своєму стоїцизму Ернест навчився саме тут. Тільки-но дитина підросла настільки, щоб тримати граблі та мітлу, вона одержувала на день певне завдання. Пляж потрібно було кожного ранку розрівнювати, іншим місцем роботи був спуск від котеджу до берега. Ернесту доручали приносити молоко з сусідньої ферми та носити туди порожні бідони. Хоча в ті роки, коли хлопець навчався у школі, фінансове становище родини Хемінгуеїв було досить міцним, щодо кишенькових грошей дітей обмежували. Батько був вихований у дусі розумної економії, він вважав, що шлях до пекла вимощено легкими грішми, тому давав гроші своїм дітям тільки за виконання певних робіт, до того ж за дуже низькими розцінками. На фермі він домовлявся з Ернестом про всі види робіт, не обмежуючи його певним часом і не вимагаючи, щоб Ернест занадто напружувався. Саме спогади про дитячі роки та відвідини індіанського селища лягли в основу одного з перших оповідань письменника "В індійському селищі".

Любов до рідного краю прищепив хлопцеві і дід по батьковій лінії, який був учасником громадянської війни Півночі з Півднем. Коли Ернестові виповнилося 12 років, він подарував хлопчикові перший у його житті "дорослий" подарунок - рушницю. І відтоді і на все життя мисливство, як і рибалка, стало одним з найулюбленіших занять Хемінгуея. Єдиний учбовий заклад, що його закінчив Ернест, була школа в Оук-Парку. Чотири роки навчання у цій школі дорівнювали двом рокам навчання у коледжі. II випускники легко і просто вступали до кращих університетів країни.

Здоровий, міцний, тренований хлопчик, Хемінгуей у шкільні роки серйозно захоплювався спортом, був кращим спортсменом школи: грав у футбол, у водне поло, займався боксом і плаванням. Поряд із цим захоплювався і літературою.

Європа і події в ній завжди привертали увагу Хемінгуея. У 1917 році, щойно юнак закінчив школу, Америка вступила у Першу світову війну. Юний Ернест домігся взяти участь у цій боротьбі. Через поганий зір (одне око було ушкоджене під час занять боксом) його не взяли до армії. Але один із співробітників газети "Стар" - Тед Брамбек - допоміг письменникові вступити до американського Червоного Хреста і одержати призначення у Європу. Наприкінці травня 1918 року друзі відпливли з Америки і прибули до Парижа. Столицю Франції обстрілювали німці. Е. Хемінгуей кинувся шукати найрізноманітніших пригод. Прибувши до Парижа, він одразу знайшов таксі і вмовив водія об'їхати найнебезпечніші місця, щоб зібрати матеріал і написати репортаж для "Стар" безпосередньо з війни.

Е. Хемінгуей не міг довго лишатися у Парижі. Йому хотілося бути ближче до фронту, і тому домігся призначення в Італію. Спочатку прозаїк був далеко від передової, але згодом отримав переведння на фронт. Він ходив окопами, розмовляв з солдатами, роздавав сигари, шоколад. Під час однієї такої експедиції на річці П'яве 18-річний юнак потрапив під мінометний обстріл. Двох солдатів, що були поруч, убило відразу, третього тяжко поранило. Було легко поранено та контужено і Хемінгуея. Незважаючи на це, він узяв на плечі непритомного італійця і поніс до медпункту. Дорогою його обстріляли з кулемета і поранили. Та він не залишив своєї ноші, а прибувши на медичний пункт, сам знепритомнів. Кілька днів Хемінгуей пролежав у польовому лазареті, потім його перевезли до міланського госпіталю. Він був поранений в обидві ноги. Зробивши одна за одною кілька операцій, лікарі вийняли з ніг 28 осколків. За мужність і відвагу, виявлені під Фоссальтою, письменника удостоєно італійських військових нагород: військового хреста і срібної медалі. Після лікування він на пароплаві "Джузеппе Верді" 21 січня 1919 року прибув до Нью-Йорка. Спочатку перебування вдома було безхмарним, але батьки вимагали, щоб син обрав собі шлях у житті (літературну діяльність при цьому до уваги не брали). Непорозуміння з сім'єю скоро призвели до розриву з нею. Ернестові заборонили жити у Уіндермері і приїздити туди без запрошення.

Взимку 1919 року митець працював і друкував свої твори в Торонто - у "Вік-лі стар" і "Дейлі стар". Це забезпечило йому хоч якийсь прожитковий мінімум. Восени 1920 року він разом з приятелем Біллом Смітом наймав кімнату у Чикаго, писав для газети в Торонто, працював у тижневику "Кооперейтів команвелс". У той же час серйозно задумувався над письменницькою працею, віддавав їй увесь вільний час.

У Чикаго Хемінгуей жив серед молоді. На його квартирі вечорами точилися розмови про мистецтво і літературу. Тут він познайомився з відомим на той час письменником Шервудом Андерсоном. Під його впливом у Хемінгуея виникла думка, що писати треба вчитися. І у зв'язку з цим він захотів поїхати у Європу. Саме тоді Ернест зустрівся з піаністкою Хедлі Річардсон, яка згодом стала його дружиною. Разом з нею у 1921 році, діставши від торонської газети вигідну для себе пропозицію бути її європейським кореспондентом і надсилати матеріал на свій розсуд, письменник поїхав до Європи і на кілька років оселився у Парижі. У Європі став політичним журналістом, був у центрі всіх політичних подій, зустрічався і брав інтерв'ю у відомих державних діячів. Ернест одним із перших зумів побачити основну небезпеку, яка насувалася на Європу - фашизм. Як кореспондент газети, він поїхав до Малої Азії, де в 1922 році розгорнулися воєнні події між Грецією і Туреччиною. Знову намагався потрапити у центр воєнних дій. Під впливом воєнних подій і розходжень у поглядах з редакторами торонської газети у 1923 році відбувся розрив Ернеста з журналістською справою. І у грудні 1923 року Хемінгуей повернувся у Париж вільним художником. У 1924-1925 роках, доки до нього не прийшла письменницька слава разом з гонорарами, його життя було сутужним. Через багато років він згадуватиме, що тієї паризької зими, коли нічим було платити за дрова і їжу, часто доводилося працювати цілий день за чашку кави. Хоча все-таки паризький період був для Хемінгуея плідним і насиченим, він познайомився з такими письменниками, як Форд Медокс Форд, Езра Паунд, Томас Еліот, Гертруда Стайн, зустрічався з Джеймсом Джойсом. Рекомендаційний лист Шервуда Андерсона відчинив юнакові двері не лише паризьких літературних салонів американської колонії, а й надав можливість користуватися бібліотекою Сільвії Біч (бібліотека, де була представлена світова класика). Ернест читав твори В. Шекспіра, Ф. Стендаля, О. де Бальзака та інших письменників. Особливо велике враження справило на нього знайомство з творчістю І. Тургенева, А. Чехова, Л. Толстого, Ф. Достоєвського.

У 1923 році паризьке видавництво тиражем у 300 примірників випустило маленьку книжечку письменника "Троє оповідань і десять віршів". У 1924 році зовсім маленьким тиражем у Парижі вийшла наступна книга - "У наш час", де були зібрані 24 мініатюри на близькі письменникові теми: репортаж про бій биків, замальовки військового кореспондента. 1925 року побачила світ невелика книжечка "Весняні потоки", а у 1926 - у Нью-Йорку роман "І сходить сонце", що засвідчив появу в американській літературі зрілого письменника.

На початку 1927 року Хемінгуей розлучився з Хедлі Річардсон і одружився з іншою американкою - Поліною Пфайфер. У той час він був уже визнаним письменником: його оповідання друкувалися одне за одним. А у жовтні 1927 ці твори вийшли у Нью-Йорку окремою збіркою "Чоловіки без жінок". Свої міркування про війну і про те, що пережило за тієї війни його покоління, він вклав у свій наступний роман - "Прощавай, зброє!". Твір вийшов великим тиражем в Америці, був перекладений німецькою мовою, а в 1931 його було екранізовано. Такий успіх приніс письменникові не лише славу, а й матеріальну стабільність. Разом з Поліною, заможною жінкою, вони купили будинок в рибальському селищі Кі-Вест, перебудували його і оселилися там. У селищі Ернест займався боксом, полюванням, рибальством. Зовсім поряд протікав Гольфстрім, і Хемінгуей полював на велику рибину. З цією метою він замовив і обладнав власну яхту "Пілар" і на ній виходив - іноді з друзями, іноді сам - на рибалку. Його захоплення марліном (велика риба, що водиться коло берегів Куби) було таке серйозне, що в 1937 він створив офіційну групу по реєстрації рекордних уловів, що стала зародком "Міжнародної риболовної асоціації". В експедиції Хемінгуей запрошував з собою фахівців іхтіологів з Філадельфійської Академії Наук для вивчення звичок марліна у Гольфстрімі. Узимку та навесні письменник їздив у північно-західні штати Айдахо, Вайомінг і там полював на оленів, лосів, перепелів.

У 1934 році разом з дружиною вирушив у своє перше сафарі - полювати на великого звіра в Африку. Вони купили дозвіл практично на всі види полювання. Разом із мисливцем-провідником письменник пройшов шлях від Найробі до плато Серенгеті. У них були багаті трофеї - три убитих леви, один буйвіл і двадцять сім інших тварин. І Ернестові, - хоч протягом всієї мандрівки він хворів, - ця подорож принесла насолоду. Повернувшись з Африки, мріяв заробити достатньо грошей і вирушити туди знову.

Після роману "Прощавай, зброє!" прозаїк публікував оповідання, що широко друкувалися в американських журналах, а потім вийшли окремою книжкою під назвою "Переможець не одержує нічого" (1933).

У цей період він майже не зустрічався з письменниками, бо вважав, що ті не розуміли його, оскільки не були на війні,.

У 1935 році вийшла книга нарисів "Зелені горби Африки" - це спостереження ліричного героя за племенами, що населяли Африку, за її тваринним світом. А головне - роздуми автора про мистецтво, про письменницьку працю, про сутність життя і смерті. До питання письменницької майстерності він звернувся й у нарисі "Маестро ставить запитання (лист із бурхливого моря)" (1935); роздуми про долю і обов'язок письменника з'явилися в оповіданні "Сніги Кіліманджаро" (1936) та у романі "Маєш і не маєш" (1937).

У січні 1937 року Хемінгуей підписав угоду з генеральним директором Північноамериканського газетного відомства і, як військовий кореспондент 60 провідних газет Америки, готувався до поїздки в Іспанію. У лютому 1937 року відплив у Париж, а звідти полетів до Барселони. За два роки (1937-1938) Хемінгуей чотири рази відвідав Іспанію. Фактично письменник виїздив з Іспанії до Штатів не для відпочинку, а для того, щоб оформити своє перебування в країні надалі чи одвезти готову роботу і зібрати кошти для допомоги Республіці. Приїхавши до США, намагався домогтися від уряду допомоги Іспанії. Цього ж літа познайомився з Мартою Гелхорн - журналісткою, яка приїздила брати інтерв'ю до нього. Цього ж літа сталася ще одна незвична для нього подія: виступ з політичною промовою на Другому конгресі американських письменників. Він був єдиним американським письменником, який взяв участь в іспанських боях за свободу і демократію.

У серпні митець повернувся до Іспанії. Він об'їздив фронти і місяцями жив у обстріляному Мадриді. Працюючи над романом "По кому б'є дзвін", митець жив у Гавані, куди до нього приїздила Марта Гелхорн. Він розлучився з Поліною Пфайфер, і, одружившись з Мартою, оселився біля Гавани, у старій сторожовій садибі Фінка Віджія, де й прожив до кінця життя.

Коли розпочалася Друга світова війна, він разом з Мартою поїхав у подорож на Далекий Схід, у Китай. І вже у 1941 році уклав збірку кращих творів про війну і сам написав до неї передмову.

1944 року воєнним кореспондентом Ернест прибув у Англію, звідки на літаках королівського повітряного флоту разом з льотчиками літав над Німеччиною, Францією. І навіть тоді, коли потрапив у автомобільну катастрофу, і багато газетних агентств помилково вмістили про нього некролог, сам потерпілий, повністю не одужавши, з незагоєною раною на голові вже літав на винищувачі-бомбардувальнику. Готуючись до висадки на Нормандському узбережжі, Хемінгуей приєднався до частин Червоної піхотної дивізії, з якою дійшов до закінчення війни.

Під час війни сталися події, які визначили його подальше особисте життя. У Лондоні зустрівся письменник з військовою кореспонденткою журналу "Тайме" Мері Уелш. Ще з 30-х років, працюючи в "Чикаго трібюн" разом з молодшим братом письменника, вона цікавилась Ернестом, глибоко шануючи його талант, намагалася дізнатися якнайбільше про нього самого. Зустрівшись у Лондоні, вони сподобались один одному. У березні 1945 року Е. Хемінгуей повернувся в Америку, розлучився з Мартою, і разом з Мері оселився біля Гавани, у своїй садибі Фінка Віджія. У цей час твори письменника великими тиражами видавалися за кордоном. Зібравши достатньо грошей, Ернест з Мері виїздить у Європу. Він мріяв побувати там, де минула його молодість. Сім'я поїхала до Італії. Але тут їх спіткала невдача. На полюванні у венеціанських болотах пиж потрапив в око Ернестові, почалося дуже небезпечне зараження, внаслідок якого чоловік на деякий час втратив зір.

1952 року Е. Хемінгуей видав повість "Старий і море", за яку одержав першу в житті і найвищу літературну нагороду США - премію Пулітцера. У цьому ж році Іспанію дозволили відвідувати туристам, і Ернест з дружиною знову поїхали туди. Із Іспанії Ернест поїхав у Францію, а звідти в Африку.

У 1954 році письменник нарешті отримав всесвітнє офіційне визнання своїх письменницьких заслуг, йому присуджено Нобелівську премію. Одержував її американський посол, бо сам автор за станом здоров'я не міг вирушати у далекі подорожі.

1960 року в нього з'явилися ознаки шизофренії і манії переслідування. Довгий час лікуючись і нарешті виписавшись з клініки, Ернест Хемінгуей покінчив життя самогубством 2 липня 1961 року.

Доля не обділила Хемінгуея увагою жінок та до жінок. Він був переконаний, що почуття кохання допомогло залишитися на злеті творчих сил, працювати окрилено, талановито.

Перше кохання прийшло до нього, коли виповнилося 15 років і йому дозволили носити довгі штани. Ернест записався у танцювальний клас і познайомився з Дорогі Девіс.

Агнес фон Куровські була наступним захопленням юнака. Перебуваючи у госпіталі Червоного хреста у Мілані, поранений Хемінгуей вподобав медсестру, яка доглядала за ним. І хоча у дівчини особливих почуттів не було, юнак, молодший за неї на кілька років, палав справжнім коханням.

1920 року, через рік після повернення з війни, він познайомився з Елізабет Хедлі Річардсон, яка через півроку стала його дружиною. Хедлі була старшою від нього на вісім років. Струнка, висока, симпатична, з золотим волоссям, з посмішкою, готовою зірватися з вуст. Молодята поїхали до Парижа, де на них чекало хоч і не завжди сите, однак інтенсивне та цікаве життя. Ернест працював тоді європейським кореспондентом двох канадських газет, у службових справах йому доводилося знайомитися з багатьма видатними людьми свого часу. Разом з Хедлі Ернест виїздив до Німеччини, Іспанії, деякий час вони жили у Канаді. У них народився син, якого назвали Джон Хедлі Никанор Хемінгуей - друге ім'я дали на честь матері, а третє - на честь відомого іспанського матадора, мужністю якого захоплювалися Ернест і Хедлі.

У 1925 року прозаїк познайомився з Полін Пфайфер, яка через два роки стала його офіційною дружиною. Разом з Полін Ернест відвідав Швейцарію, Париж, Іспанію. Дружина народила йому двох синів. Але в 1940 році він пішов від неї до іншої жінки, відомої журналістки і красуні Марти Геллхорн, з якою побував в Іспанії, відвідав Мадридський фронт. В цей час він багато писав, говорив, що "найкраще пишеться, коли закоханий". 1941 року остаточно розірвав стосунки з Поліною і одружився з Мартою. Проте їхнє подружнє життя не витримало випробування часом - через два роки шлюб розпався. Марта була вольовою натурою, активною журналісткою, вона "витягувала" Ернеста на різні військові об'єкти, вважаючи, що ніхто краще за нього не зможе висвітлити події. Одного разу, виїхавши за домовленістю з Мартою на чергове репортерське завдання, Ернест познайомився у Лондоні з американською журналісткою Мері Уелш і захопився нею. їхній шлюб тривав найдовше - 15 років. Незважаючи на складний характер чоловіка, Мері зуміла, завдяки властивим їй рисам характеру: терплячості, делікатності, тактовності налагодити гарні родинні стосунки і стати вірною супутницею до кінця його днів.

Останнім захопленням письменника стала Адріана Іванчич. Зустріч із нею надихнула його на створення повісті "Старий і море". Знайомство відбулося 1948 року, коли прозаїк відвідував Італію. Його приймав барон Нануккі Франчетті, спортсмен, аристократ, який запросив Ернеста порибалити на березі ріки Тальяменте. Єдиною жінкою серед мисливців була красива 18-річна італійка Адріана. Ця високоосвічена дівчина, аристократка, писала вірші, малювала. Між нею і Хемінгуеєм склалися романтичні дружні стосунки, які протягом п'яти років їхніх зустрічей не виходили за межі платонічних. Письменник відразу став називати її донькою (Адріана рано втратила батька), він ніби намагався замінити їй батька, до того ж сам мріяв про дочку (у письменника були лише сини).

Існує декілька версій самогубства Е. Хемінгуея:

o письменник часто повторював, що коли він вичерпає себе як чоловік - застрелиться;

o лікарі оголосили, що він захворів на рак. Хемінгуей застрелився, але рак у нього не виявили;

o третя версія дуже популярна - він покінчив з життям у нападі білої гарячки;

o це спадкове, його батько Кларенс Едмунд Хемінгуей, лікар, застрелився у віці 40 років. Лестер, рідний брат, застрелився у віці 67 років, онучка Марго покінчила життя самогубством за допомогою снодійного.

Ернеста Хемінгуея можна назвати людиною ризику і відваги. Його життя було сповнене різних подій, навіть катастроф. Професія журналіста, яка дуже добре відповідала активній вдачі письменника, кидала його в різні куточки світу. Перегони на велосипедах, бої биків, іспанські фієсти, африканські сафарі, п'ять воєн, на яких довелося побувати художникові, - усе це не тільки дало багатий матеріал для репортажів і літературних творів, а й змусило постійно перебувати на вістрі небезпеки.

Письменник постійно наражав себе на небезпеку. Так жили і його герої, що виявили мужність, силу волі і стійкість як єдиний можливий варіант поведінки в екстремальних ситуаціях.

Е.Хемінгуей ввів у літературу поняття "втрачене покоління".

Поняття "втрачене покоління" з'явилася у літературу в XX столітті. Цей термін запровадив з подачі американки Гертруди Стайн Е. Хемінгуей. "Усі ви - втрачене покоління", - кинув власник паризького гаража механікові, який погано відремонтував автомобіль Гертруди Стайн. Вона підхопила ці слова, поширила загалом на молодь, що скуштувала боїв на Марні й під Верденом. Відтак його використовували для характеристики всіх тих, хто був скалічений Першою світовою війною. Вперше у літературі це поняття використав Е. Хемінгуей як епіграф до роману "Фієста" і дав тим самим назву цілому літературному напрямові.

"З'явилося покоління, яке зросло на те, щоб знайти всіх богів мертвими, всяку віру в людину - порушеною", - так ще 1920 року в романі "По цей бік раю" писав Френсіс Скотт Фіцджеральд.

"Втраченість" - це зневіра в прийдешньому, відсутність ідеалів, розчарування, духовна спустошеність тощо.

Тему "втраченого покоління" розкрили у своїх творах англієць Р. Олдінгтон "Смерть героя" (1929), Е. Хемінгуей "У наш час" (1925), "Фієста" (1926), "Прощавай, зброє", Е. М. Ремарк "На західному фронті без змін" (1929), "Повернення" (1931), "Три товариші" (1938).

Такої масової і страхітливої війни, як у 1914-1918 роках, історія доти ще не знала. Та причина не лише у цьому. Перша світова війна на початку уявлялася багатьом "священною битвою" - чи то за "німецьку культуру", чи то за "європейську демократію", а виявилося, що це цинічна боротьба за поділ світу, за ринки збуту, за сфери впливу. І в тих, хто йшов в атаку під кулеметним вогнем, хто мокнув і мерз в окопах, хто задихався у жовтих хмарах газу, неначе спала з очей полуда. Разом з вірою вони втратили і надію.

Передусім така зневіра стосувалася образу повоєнного світу. І через те, що юнаки навчилися бачити й розпізнавати істину, і через те, що змінився, деградував сам світ. І ось що ще знаменне: настрої "втраченого покоління" не були пов'язані з приналежністю до переможців чи переможених. Американці Фіцджеральд і Хемінгуей, французи Дюамель і Доржелес, англієць Олдінгтон були не менш розчаровані, ніж німці Ремарк і фон дер Врінг, ніж австрієць Рот. Усі вони зазнали поразки - не від ворожої армії, а від життя як такого. Неправдиво почали звучати слова "священний", "славний", "жертва". Те, що здавалося стійким і незмінним - культура, гуманізм, розум, наука, індивідуальна свобода особистості - розвалилося, як картковий будинок, обернулося пустотою.

Е. М. Ремарк вустами свого героя Пауля Боймера так характеризував це покоління: "Ми вже не молодь. Ми вже не хочемо завойовувати світ. Ми втікачі. Тікаємо від самих себе. Від свого життя. Нам було лише 18 років, ми тільки починали любити життя і світ, а нам довелося стріляти в них. Перший снаряд влучив у наше серце. Нас відрізало від справжньої діяльності, від прагнень, від процесу. Ми вже не віримо в них: ми віримо у війну".

Письменники самі пережили страхіття війни і реально зобразили їх у своїх прозових творах, які належали до творів про війну і мали певні особливості.

Характерні риси романів "втраченого покоління":

o Письменники розмірковували не так про саму війну, її причини і перебіг подій, а про те, що війна коїть з людиною.

o Проза письменників засвідчила, що людина, яка опинилася на фронті, призвичаїлася до війни, як до щоденності. Людина на війні стала її часткою, "гарматним м'ясом".

o Ті персонажі, які пройшли через війну, зіткнулися з єдиною істиною смерті, втратили "звичні істини". Вони почали болісно реагувати на фальш, лицемірство суспільства, прагнули створити власні аксіоми життя.

o Чоловіча дружба, загартована війною, залишалася для них тим найкращим, найдосконалішим, справжнім, що могла бути в людському житті у повоєнний час.

Таким чином, "втрачене покоління" - досить типове породження історичної доби XX століття. Йому властива певна двоїстість, суперечливість світовідчуття. Поряд з невірою бачимо готовність вірити, поряд із жорстокістю життєвої позиції - вболівання за ближнього.

Риси творчості письменника:

o Рушієм сюжетної лінії в нього частіше був не розвиток конфлікту, не зіткнення протиріч, а посилення незадоволеності, внутрішнього дискомфорту героя. Звідси - наростання емоційної напруги, гра висловленого і невисловленого. Ідейна, проблемна сторона конфлікту виносилася автором за межі сюжету, про неї можна лише здогадуватись, адже вона рідко формувалася явно і не стала основною у сюжеті;

o У більшості творів відсутня чітка композиційна схема. Звичайно читач нічого не знав ні про життя героя, ні про його уподобання та інтереси. Зав'язка виходить ніби за межі сюжету. У багатьох творах такою зав'язкою стала війна, що визначала драму людського життя. Дія розпочалася власне у момент кульмінації - це апогей суму і тривоги. Розв'язка конфлікту також здебільшого відсутня, оскільки для самого героя вирішення проблем було неможливим;

o Використання прийому контрасту. Життєві катастрофи, трагічні переживання різко контрастували з побутовими діями, звичайними справами і розмовами людей. На контрастах і були побудовані романи Хемінгуея;

o Передача роздумів героя не від першої, а від другої особи, що сприяло напруженості внутрішнього монологу, непомітно втягувало в ситуацію і самого читача;

o Лаконізм;

o Психологічна майстерність;

o Чіткість і виразність описів природи чи людської діяльності;

o Його твори - приклад служіння митця ідеям справедливості і людяності, чесності і мужності;

o Лексика творів досить проста, розмовна, герої Хемінгуея часто вживали і не зовсім "джентельменські" слова, вони не приховували за респектабельною поведінкою своїх справжніх почуттів;

o Автор не тяжів до метафор, здебільшого використовував слова не в переносному, а у прямому їх значенні. Порівнянь небагато, і вони прості й конкретні, тобто передавали внутрішній стан героя. Мова відзначалася простотою, виразністю і лаконізмом (так званий "телеграфний стиль").

o Метою Хемінгуея було не повне розкриття мотивів поведінки людей. Він намагався дати поштовх до розвитку уяви читача, викликати не просто цікавість до долі героя, а й прилучити до співучасті у вирішенні його життєвих проблем. Автор нічого не підказував, лише подавав скупі факти, надаючи читачеві можливість самому дійти певних висновків;

o Герої письменника - "герої кодексу". Якими б не були теми і сюжети творів, він завжди залишався у колі загальнолюдських морально-етичних категорій: честь, мужність, людська самоповага, велич кохання. Письменник сповідував філософію своєрідного стоїцизму, витримку під ударами долі, стійкості у найнебезпечніших ситуаціях. Це був хемінгуеївський моральний кодекс, і його персонажі стали "героями кодексу", як їх згодом стали називати літературні критики.

o Введення у літературу "принципу айсберга", який на одну восьму височів над водою, а сім восьмих його заховані під поверхнею. Прозаїк вважав, що саме так має творити митець: він не повинен говорити все, більша частина змісту має бути закладена у підтексті. Поетика Е. Хемінгуея характеризувала натяками та недомовками. Він змалював тільки факти, але за ними легко вгадувалися складні психологічні процеси, душевні драми героїв. Уникаючи деталізованих описів, авторських пояснень, "саморозкриття" персонажів, він перетворив багато оповідань на короткі драматичні сцени, зменшив додаткові відомості до майже драматургічних ремарок. Слова, байдужі й нейтральні, часто допомагали не виявити, а навпаки, приховати думки і переживання. Коли людині стадо вкрай погано, коли її душила біль і туга, вона говорила про якісь дріб'язкові речі - про їжу, дорогу, погоду, спорт. Внутрішня напруга відчувалася лише в інтонаціях, у розірванім синтаксисі, у багатозначності пауз, у настійливому, ніби автоматичному повторі однієї і тієї самої фрази. Тільки у моменти найвищого емоційного напруження приховане виривалося зовні у якомусь слові чи жесті. Хемінгуей - майстер відбору і продуманої послідовності фактів. Він тяжів до виразності й лаконізму, зосереджуючи увагу на деталях, які несли у собі велике емоційне навантаження. Добре володіючи складним мистецтвом натяків, досягав максимальної виразності художньої деталі. Символічна деталь дала змогу авторові не тільки відобразити певний факт чи явище, а й передати внутрішній пафос оповіді. Реалістична символіка посилила ліричне звучання творів, надала їм філософської багатозначності.

o Війна і смерть стали предметом.

o Час, простір, герої - все звужувалося так, щоб увійти в "магічне коло" головного персонажа. Але водночас специфіка реалізму полягала у тому, щоб це вузьке коло не замкнуло в собі читача, щоб герой виявився не тільки як певна людська особистість, але й як продукт своєї епохи.

Роботу над романом "Прощавай, зброє!" Ернест розпочав у березні 1928 року і повністю закінчив у США у червні 1929-го року. Під час роботи над цим твором, закінчив життя самогубством батько автора. Ця подія ще раз нагадала письменникові про трагізм людського життя і наклала трагічний відбиток на його власну долю. Вона відобразилась і на символіці назви нового роману: в англійській мові вираз "A farewell to arms" одночасно означав і "прощавай, зброє" і "прощавайте, руки" (руки тих, хто нас любив). Таким чином, з перших сторінок роману звучала тема втрат, які переслідували головних героїв.

Дія роману "Прощавай, зброє!" безпосередньо була пов'язана з війною. Сюжет твору заснований на реальному факті із життя автора - фронтового кохання між пораненим лейтенантом і сестрою милосердя. Ця історія залишила такий слід у душі автора, що минуло декілька років, перш ніж він зміг про неї розповісти. Даний твір - розповідь про війну і кохання. Відштовхнувшись від власних реальних переживань під час Першої світової війни, митець використав їх не стільки як основу сюжету, скільки як джерело, що забезпечило художньо переконливу достовірність переживань героїв. Твір написано в тій самій манері і витримано в тому ж композиційному ключі, що і "Фієста". Це роман з однією дійовою особою, одним героєм, розповідь про декілька місяців його життя.

Цього справедливо вважали одним із найбільш соціально значущих творів автора. Перша світова війна стала трагічним фоном книги, на якому відбулося становлення характеру героя. Але не війну зображував автор. Епоху пропущено через свідомість її рядового учасника, через долю звичайної людини - "негероїчного героя". Е. Хемінгуей свідомо уникав епічності, описовості та філософської об'єктивності, натомість він свою ліричну розповідь доводив до трагічного звучання. Такий тип оповіді не тільки збагатив антивоєнний пафос книги, а й посилив звучання стоїчного песимізму, що ним був на той час позначений світогляд митця.

Війна і кохання, життя і смерть - усе органічно переплелося творі. Війна показана лише через призму сприйняття головного героя і тих, з ким йому доводилося безпосередньо зустрічатись: італійських солдатів, полкового священика, лікаря з госпіталю. "Хай їй чорт, цій проклятущій війні" - говорили водії санітарних машин. Головний герой роману у ставленні до війни пройшов кілька етапів. На початку твору досить іронічно розповідалося про війну і мету, задля якої вона відбувалася: "На початку зими дощі полили не вщухаючи, а з дощами прийшла холера. Та її скоро припинили, і зрештою у війську від неї померло всього сім тисяч чоловік". Головний герой Генрі знав, що війна - це страхіття, а проте треба воювати до кінця. Молодий і недосвідчений солдат, - він був впевнений у своїй недоторканості, у своєму особистому безсмерті. Та ось і його поранено. Діалог зі священиком дещо змінив погляди героя на війну. Італієць-священик побачив війну зсередини, вона понівечила його землю та народ. Американець Генрі, навіть поранений, побачив її збоку, лише споглядав її наслідки.

Повернувшись із госпіталю до своєї частини, Генрі з жахом усвідомив, що війна калічила людей не лише фізично, а й морально: блискучий хірург, делікатна людина, Рінальді втратив любов до життя, спустошився духовно. Його оточили "морок і порожнеча, і більше нічого".

В результаті роздумів про війну Генрі дійшов висновку, що солдатів - цих простих італійських селян, - "побито щойно почалася війна. Тим селянин і мудрий, що на самому початку зазнав поразки. Дайте йому владу і побачите, який він мудрий!". Та про селян у цій війні ніхто не дбав. Жахливі сцени розгрому італійської армії під Капоретто, свідком і учасником яких Хемінгуей зробив свого героя, змусили лейтенанта Генрі по-новому глянути на війну і по-справжньому її відчути, війну, в якій гармат було надто мало, щоб їх втрачати, а розстрілювати своїх простіше, ніж зупинити наступ супротивника; війну, в якій втратили зміст усі високі слова - "священний", "славний", "жертва", "не мине марно": "Ми чули їх часом, стоячи під дощем десь віддалік так, що до нас долинали самі ті слова, вигукувані щодуху, і читати на плакатах, що їх наліплено на інші плакати; але я не бачив довкола нічого священного, а те, що називали святим, не гідне було слави...".

І, вжахнувшись такої сутності війни, Фредерік Генрі вийшов з неї, уклавши "сепаративний мир". До цього він був самотній у чужій країні, армії та війні. І коли зникло те єдине, що зв'язувало його з війною - добра воля, - залишився один проти всього ворожого світу. Коли герой розповідав про своє дезертирство, втечу і врятування від польової жандармерії, автор кожне його речення розпочинав із займенника "я". Діставшись берега, герой знову почувався серед людей страшенно самотнім, навколишній світ став для нього невблаганно жорстоким. З нагнітанням туги самотності, тривоги і відчаю людини, що втратила всі орієнтири, герой зрікся будь-якого обов'язку перед світом, порвав усі зв'язки, усі стосунки з ним. Навіть "гнів змило в річці разом з будь-якими обов'язками". Тільки кохання - наче острівець людяності, доброти - залишився у героїв. Закохані не могли сваритися, не тому, що вони такі духовно спорідненні. Мабуть, єдине, що їх об'єднало, - це чистота і щирість, така дивна в цьому наскрізь облудному світі. Через те, - каже Кетрін, ""нас тільки двоє в цілому світі, серед чужих людей, якщо між нами щось западе - нам кінець, вони здолають нас". Кетрін і Генрі сховалися від усього світу в горах Швейцарії.

А проте війна весь час незримо була присутня у цій безхмарній ідилії. Генрі примушував себе не думати про неї, намагався зосередитися на чомусь зовсім іншому. "Я знов узявся до газет та до війни на їхніх сторінках і потроху лив содову на лід у склянці з віскі...".

За романом для Е. Хемінгуея, війна - найстрашніший і найяскравіший, але цілком закономірний прояв ворожості всього світу до окремої людини. Адже це в мирний для них час герої зазнали трагедії. Єдина опора у ворожому світі - кохання - вбило Кетрін. І більше для Генрі не існувало нічого, і все, що було, виявилося марним. Людина залишилась наодинці з собою.

Незважаючи на юний вік Фредеріка Генрі, якраз він виявився тим персонажем, від імені якого автор висловив свої зрілі думки про війну і долю "втраченого покоління". Головна з них полягала в тому, що для людини, яка побачила війну хоч один раз,