Історія зарубіжної літератури XX століття - Давиденко Г.Й. - 1. Поняття "театр абсурду". Риси, парадокси та символи "театру абсурду"

1. Поняття "театр абсурду". Риси, парадокси та символи "театру абсурду".

2. Швейцарський драматург-абсурдист Ф. Дюрренматт. Проблема ціни життя окремої людини, спокутування боргів минулого у драмі "Візит старої дами".

3. Протистояння романтично-авантюрної та обивательсько-затишної моделей існування у драмі М. Фріша "Сайта Круз".

4. Е Йонеско - представник французького "театру абсурду". Зображення духовної та інтелектуальної спустошеності сучасного суспільства у п'єсі "Носороги".

5. Загальна характеристика життя і творчості С. Беккета.

1. Поняття "театр абсурду". Риси, парадокси та символи "театру абсурду"

На початку 50-х років XX століття у театрах Франції почали з'являтися незвичайні вистави, виконання яких було позбавлене елементарної логіки, репліки суперечили одна одній, а зміст, який відтворювався на сцені, був незрозумілий глядачам. Ці незвичні вистави мали і дивну назву - театр "абсурду", або мистецтво "абсурду".

Преса негайно виступила з підтримкою цього напрямку в театральному мистецтві. За допомогою критики і реклами твори театру "абсурду" швидко проникли в театри багатьох країн світу. За час свого існування театр "абсурду" міцно закріпився у ряді сучасних модерністських напрямків у мистецтві.

Хоча театр "абсурду" зародився і виник у Франції, проте мистецтво "абсурду" не належало до явищ французького національного мистецтва. Ініціаторами цього напрямку були письменники - румун Ежен Іонеско (Йонеско) та ірландець Семюел Беккет, які проживали і працювали на той час у Франції. У різні періоди до них приєдналися ще деякі драматурги - вірменин А. Адамов, а також англійський письменник Г. Пінтер, Н. Сімпсон та інші, які проживали у Парижі.

Вистави театру "абсурду" носили скандальний характер: глядачі обурювались, деякі не сприймали, деякі сміялись, а частина глядачів захоплювалась. У п'єсах драматургів-абсурдистів не було позитивних героїв. їх персонажі позбавлені людської гідності, затуркані внутрішньо і зовнішньо, покалічені морально. Автори при цьому не виражали ні співчуття, ні обурення, вони не показували і не пояснювали причин деградації цих людей, не розкривали конкретних умов, які доводили людину до втрати людської гідності. Абсурдисти намагалися ствердити думку, що людина сама винна у своїх нещастях, що вона не варта кращої участі, коли не в змозі і не в силах змінити життя на краще.

Автори театру "абсурду" протиставляли своїх героїв суспільству, але не конкретному, яке пригноблювало людину, а суспільству взагалі.

Такий метод протиставлення особистості суспільству драматурги запозичили з філософії екзистенціалізму, яка була основою мистецтва "абсурду".

Діячі мистецтва "абсурду" запозичили у філософів-екзистенціалістів погляд на світ як такий, що не піддавав розумінню і в якому панував хаос. Як і екзистенціалісти, автори мистецтва "абсурду" вважали, що люди безсильні і не могли впливати на оточуюче середовище, а суспільство, в свою чергу, не могло і не повинно було впливати на життя людини: "Ні одне суспільство не в змозі зменшити страждання людські, ні одна політична система не може звільнити нас від тягаря життя", - проповідував Е. Ионеско.

Відповідно з філософії екзистенціалізму, Е. Ионеско стверджував, що всі негаразди і суспільні неполадки - це результат дії людини.

Винахідливо користуючись засобами мистецтва, діячі театру "абсурду" відобразили в своїх творах основні положення, запозичені ними у філософів-екзистенціалістів:

o ізольованість людини від зовнішнього світу;

o індивідуалізм і замкнутість;

o неможливість спілкування одного з одним;

o беззмістовність активних дій;

o непереможність зла;

o недосяжність для людини поставленої перед собою мети.

Екзистенціалістичні ідеї, закладені в театрі "абсурду", легко простежувалися при аналізі творів мистецтва "абсурду".

З моменту виникнення театру "абсурду" сама назва носила подвійний зміст: з одного боку, вона виражала творчий прийом драматургів - доведення до абсурду окремих рис і положень, позбавлення їх всякого логічного зв'язку і змісту, а з другого - чітко визначала світосприйняття авторів, їх розуміння і втілення у своїх творах дійсності як світу, що існувало без логіки, - світу абсурду.

У словнику "Культурологія XX століття" поняття абсурд трактувався як такий, що виходив за межі нашого уявлення про світ. Абсурд - не відсутність змісту, а зміст, що є неявним.

Абсурдне для нашого світу може сприйматися деінде, як щось таке, що мало зміст, який можна осягнути розумом. Абсурдне мислення стало імпульсом для утворення іншого світу, водночас розширюючи межі ірраціональної основи думки, а сам абсурд набув змісту, який міг бути висловленим і осягнутим. Абсурд у театрі існував на змістовому і формальному рівнях. Він мав вигляд філософських ідей, (що поєднав драму абсурду з творчістю Ф. Кафки та письменників-екзистенціалістів) та художніх парадоксів, що свідчили про застосування традицій фольклору, чорного гумору, блюзнірства.

У словнику-довіднику літературознавчих термінів поняття абсурд трактувалося як "нісенітниця, безглуздя". Термін у цьому значенні вживався істориками літератури і критиками, які аналізували поведінку персонажів художніх творів з позиції правдоподібності. Термінологічного статусу абсурд набув у словосполученнях "література абсурду", театр "абсурду", які використовувалися для умовної назви художніх творів (романів, п'єс), що змальовували життя у вигляді начебто хаотичного нагромадження випадковостей, безглуздих, на перший погляд, ситуацій. Підкреслений алогізм, ірраціоналізм у вчинках персонажів, мозаїчна композиція творів, гротеск і буфонада у засобах їх творення стали характерними прикметами такого мистецтва.

Більше нетрадиційним щодо змістового навантаження міг бути термін "абсур-дистська література".

Своє визначення абсурду дав Е. Ионеско в есе про Ф. Кафку: "Абсурдне все, що не має мети... Відірвана від свого релігійного і метафізичного коріння, людина відчувала себе розгубленою, всі її вчинки стали безглуздими, нікчемними, обтяжливими".

Театр "абсурду" - найбільш значне явище театрального авангарду другої половини XX століття. З усіх літературних течій і шкіл він був найумовнішим літературним угрупованням. Справа в тому, що його представники не лише не створили жодних маніфестів чи програмних творів, а й взагалі не спілкувалися один з одним. До того ж більш-менш чітких хронологічних меж, не говорячи про межі ареальні, течія не мала.

Термін театр "абсурду" ввійшов у літературний обіг після появи однойменної монографії відомого англійського літературознавця Мартіна Ессліна. У своїй монументальній праці (перше видання книги "Театр абсурду" з'явилося в 1961 році) М. Есслін поєднав за кількома типологічними ознаками драматургів різних країн та генерацій.

Літературознавець зазначив, що під назвою театр "абсурду" не існувало "ні організованого напряму, ні мистецької школи", і сам термін, за словами його "першовідкривача", мав "допоміжне значення", оскільки лише "сприяв проникненню у творчу діяльність, не давав вичерпної характеристики, не був всеохоплюючим і винятковим".

Драми абсурдистів, які шокували і глядачів, і критиків, нехтували драматичними канонами, застарілими театральними нормами, умовними обмеженнями. Бунт авторів театру "абсурду" - це бунт проти будь-якого регламенту, проти "здорового глузду" й нормативності. Фантастика у творах абсурдистів змішувалася з реальністю: в іонесківській п'єсі "Амадей" росте труп, що вже понад 10 років лежав у спальні, без видимих причин сліпнули і німіли персонажі С. Беккета; людською мовою говорили звірі ("Лис - аспірант" С. Мрожека). Змішували жанри творів: у театрі "абсурду" не було "чистих" жанрів, тут панували "трагікомедія" і "трагіфарс", "псевдодрама" і "комічна мелодрама". Драматурги-абсурдисти майже одностайно твердили про те, що комічне - трагічне, а трагедія - сміховинна. Ж. Жене зауважував: "Я вважаю, що трагедію можна описати так: вибух сміху, що переривався риданням, яке повертаю нас до джерела всякого сміху - до думки про смерть. У творах театру "абсурду" поєдналися не лише елементи різних драматичних жанрів, а й загалом - елементи різних сфер мистецтва: пантоміма, хор, цирк, мюзик-хол, кіно. В них були можливі найпарадоксальніші сплави та поєднання: п'єси абсурдистів могли відтворювати і сновидіння (А. Адамов), і кошмари (Ф. Аррабаль). Сюжети їхніх творів часто-густо свідомо руйнувалися: подієвість була зведена до абсолютного мінімуму ("Чекаючи на Годо", "Ендшпіль", "Щасливі дні" С. Беккета).Замість драматичної природної динаміки на сцені панувала статика, за висловом Е. Ионеско, "агонія, де немає реальної дії". Зазнало руйнації мова персонажів, які, до речі, нерідко просто не чули і не бачили один одного, промовляючи "паралельні" монологи ("Пейзаж" Г. Пінтера) в пустоту. Тим самим драматурги намагалися вирішити проблему людської акомунікабельності. Більшість з абсурдистів схвильована процесами тоталітаризму - передусім тоталітаризму свідомості, нівелювання особистості, що призвела до вживання одних лише мовних штампів і кліше ("Голомоза співачка" Е. Ионеско), а в підсумку - до втрати людського обличчя, до перетворення (цілком свідомого) на жахливих тварин ("Носороги". Е. Ионеско).

Крізь видимий абсурд просвічувалися приховані важливі філософські проблеми:

o сенсу буття (зберегти в собі людину, не зрадити людяності та власну індивідуальність);

o здатності людини протистояти злу;

o причини осоромлення людей (за власними переконаннями, "заразився", втягнули силоміць);

o людської схильності ховатись від неприємних очевидностей;

o прояв світового зла - "пандемія масового безумства".

Протягом перших років існування "театру абсурду" його діячам вдалося привернути увагу мас своїми нелогічними, незвичними творами. Велику роль тут відіграла новизна прийомів. Глядачі проявляли швидше цікавість, ніж глибокий інтерес до "театру абсурду". У глядацькій залі театру Ла Юшет, який спеціалізувався постановкою п'єс Е. Йонеско, все рідше чулась французька мова: цей театр відвідували іноземні туристи - вистави розглядались як свого роду атракціон, але не як серйозне досягнення французького мистецтва. Проте згодом ставлення до театру "абсурду" змінилося.

Театр "абсурду" не дістав широкого, масового визнання та і не міг його дістати. Мистецтво не могло знайти свого сліду у всього народу, воно притаманне тільки деяким, які його розуміли.

Класичним періодом такого театру стали 50-ті - початок 60-х років. Кінець 60-х ознаменувався міжнародним визнанням "абсурдистів": Е. Йонеско обрали до Французької академії, а С. Беккет здобув звання лауреата Нобелівської премії.

Нині вже не було серед живих Ж. Жене, С. Беккета, Е. Йонеско, але продовжували творити Г. Пінтер та Е. Олбі, С. Мрожек та Ф. Аррабаль. Е. Йонеско вважав, що театр "абсурду" існуватиме завжди: абсурд заповнив собою реальність і сам став реальністю. І дійсно, вплив театру "абсурду" на всесвітню літературу, особливо на драматургію, важко переоцінити. Адже саме цей напрям, що змушував звертати увагу на абсурдність людського існування, розкріпачив театр, озброїв драматургію новою технікою, новими прийомами й засобами, вніс у літературу нові теми й нових героїв. Театр "абсурду" з його болем за людину та її внутрішній світ з його критикою автоматизму, міщанства, конформізму, деіндивідуалізації й акомунікабельності вже став класикою світової літератури.