Історія українського літературознавства - Наєнко М.К. - Особливості розвитку українського літературознавства і зв'язок його із світовою наукою про літературу

Українське літературознавство, як видно з цієї періодизації, тривалий час мало принагідний характер (доба Київської Русі), а в епоху Ренесансу було латинізованим (подекуди — полонізованим) і в основі своїй відмежованим від національного літературного життя. Лише окремі тогочасні поетики (зокрема "Сад поетичний" М. Довгалевського) зверталися за ілюстративним матеріалом до слов'янських (давньоукраїнських) текстів. До того ж над авторами цих поетик (особливо наприкінці XVII і протягом XVIII ст.) тяжіла не лише авторитарність "реабілітованих" античних поетик, а й схоластичність християнської ідеології та українофобська політика імперської Росії, яка тримала Україну в колоніальній залежності. Поступовий вихід з такої ситуації розпочався на рубежі XVIII—XIX ст., із зародженням нової української літератури, але ще понад півтора століття українське літературознавство змушене було проходити всі етапи свого наукового становлення в умовах залежності і тому — в напіврозвинутому стані. Офіційна Росія аж до революції 1917 р. не визнавала за українським культурним рухом прав самостійності і самобутності, а після 1917р., точніше — після утворення СРСР у 1922 p., хоч такі права офіційно й були проголошені, але практично статус колоніальності з усього духовного життя України знятий не був. Воно залишалось під подвійним гнітом — з боку більшовиків-марксистів, які тримали всю науку під важким пресом, та імперсько-російського держиморди, що на українську науку й культуру дивився не інакше, як на зросійщену периферію. Своїми іменами всі ці речі стало можливим називати тільки внаслідок горбачовської перебудови, а також після перевороту в Кремлі 19 серпня 1991 p., створення ГКЧП (Государственного комитета по чрезвычайному положению) і проголошення Верховною Радою УРСР "Акту про незалежність України" (24 серпня 1991 p.). З України відтак почала спадати облуда колоніальності, а в наукове середовище став надходити кисень свободи і справді об'єктивного бачення світу. Процес цей відбувається повільно, українська наука про літературу вдовольняється поки що освоєнням фрагментів забороненої раніше наукової спадщини і створенням перехідної за методологією літературознавчої продукції, яка залишатиметься, очевидно, панівною до самого початку XXI ст., поки не з'являться кадри науковців, що не вражені ніякими підневільними корозіями.

Пропонований підручник у цьому розумінні теж слід сприймати як перехідний, бо створення його зумовлене освітніми завданнями саме перехідного періоду в вищій школі України. Його завдання — дати систематизоване уявлення про розвиток українського літературознавства від давнини до сучасності. Складові частини його студентам добре відомі з курсів "Вступ до літературознавства" і "Теорія літератури", а значну частину історико-літературних праць і критичних матеріалів вони використовували, звичайно, під час освоєння курсу "Історія української літератури". Пропонований курс має на меті не повторення раніше відомого, а науково-критичне осмислення його, сприйняття літературознавчого матеріалу як іманентного розвитку думки про художню літературу з усіма її методологічними здобутками і національними особливостями. Світовий контекст залучається в курсі остільки, оскільки літературознавство як науку не можна уявити національно відособленим і не інтегрованим у загальнолюдську думку про літературу. Найдавніша з відомих нам праць про письменницьку творчість — "Поетика" Арістотеля — була хоч і тісно пов'язана з грецьким літературним процесом античної пори, але її спостереження й висновки стали водночас світовим досягненням у цій галузі й тому до сьогодні однаково сприймаються в різних світових регіонах літературознавства. Це ж саме можна сказати й про інші найвідоміші і самодостатні дослідження літературного процесу в ту чи іншу історичну епоху, з якими українське літературознавство перебувало в неодмінному контакті і так чи інакше додавало до них якусь і свою національну барву. Думається, що, скажімо, внески О. Потебні в розвиток психологічної школи літературознавства, І. Франка — в культурно-історичний напрям, В. Перетца — в становлення філологічної школи чи М. Зерова і Д. Чижевського — в методологію стильового прочитання літературного процесу, в цьому випадку переконливо підтвердять сказане. Отож, якими шляхами названі вчені реалізовували свої наукові задуми, як українське літературознавство від фольклорно-художньої і бібліографічної форм переходило до філософського осмислення літератури і які перешкоди при цьому долало, — про все це і йтиметься в пропонованому підручнику. Окремі питання в ньому будуть висвітлені менш докладно, а почасти й конспективно, оскільки обсяг матеріалу дуже великий, а деталізація в його осмисленні не завжди видається тільки благом. Головне — не втратити методологічної ясності в тому осмисленні і забезпечити максимальне охоплення повноти літературознавчого фактажу.