Історія українського літературознавства - Наєнко М.К. - Перші вияви протистоянь нормативних та антинормативних методологій

У ранню епоху Ренесансу історія літератури як галузь літературознавства до певного часу була менш розвинутою, ніж теорія творчості. Античний досвід створення бібліографій, довідників енциклопедичного типу і критичних коментарів текстів відроджувався в нових умовах дуже повільно і в Західній Європі XIII—XIV ст. перебував фактично на стадії первісного літературознавства. Так, у 1340 р. італієць Пастренго створив одну з перших у Європі історико-літературних праць, але це був звичайний перелік відомих автору письменників, розміщених в алфавітному порядку. Його сучасник — поет Петрарка (1304— 1374) уявляв історію літератури як збірку письменницьких біографій, запропонувавши відповідно створену працю ("Де ребус меморандіс лібрі IV"), але водночас зробив перші кроки на шляху утвердження новочасної літературної критики. У книзі "Вітає вірорум іллюстрірум" він вдався до загалом продуктивних засобів критичного інтерпретування текстів, хоч у судженнях і висновках залишався дуже суб'єктивним і поверховим.

Вагомий внесок у розвиток літературно-критичного тлумачення текстів та становлення історії літератури зробив автор відомого "Декамерона" Джованні Боккаччо (1313—1375). Він створив літературну біографію Петрарки й очолив у Флорентійському університеті кафедру "Божественної комедії" А. Данте. Виконуючи в основному освітню роботу, Д. Боккаччо зробив водночас одну з перших спроб наукового осмислення першого твору європейського літературного відродження. Це був аналіз окремих місць поеми, тлумачення незрозумілих образів і особливостей стилю, але на рівень історико-літературних узагальнень, на сприйняття твору Данте як органічного явища в контексті всієї літератури Д. Боккаччо, звичайно, ще не виходив, і в цьому, зрозуміло, обмеженість його історико-літературного методу.

Ближче до осмислення цих питань через сотню років підійшов німецький учений Конрад Гесснер (1518— 1565). Він створив велику працю "Універсальна бібліотека" (1645—1551), у якій поєднав біографічні та бібліографічні матеріали про письменників, що писали грецькою, латинською і єврейською мовами. Багата фактажем, вона давала певне уявлення про поступальний розвиток літератури, через що її автора в наукових колах справедливо вважають "батьком історії літератури".

Термін "історія літератури" вперше вжитий німецьким ученим і бібліографом П. Ламбеком (1628—1680) у книзі "Вступ в історію літератури" (1659). За його твердженням, усі знання людина здобуває історичним шляхом, а наука "історія" об'єднує в собі історію природничу, політичну, церковну та літературну. Останню він поділяв на історію мови, історію письменників і історію наук та мистецтв. Вплив середньовічної теології відчутний у Ламбека там, де він не піддає жодному сумніву переконання, ніби першою мовою на землі була мова єврейська, а данина старій історико-літературній традиції виявилась у тому, що історією літератури він вважав історію літераторів, а не історію літературних пам'яток. Через це до них він так і не звернувся в своїй праці, а в оповідях про літераторів приділяв більше уваги побуту їхнього життя, ніж творчості.

Поняття "літератор" для епохи Ренесансу було недостатньо окресленим і єднало в собі не лише творців, а й збирачів літературних текстів та бібліографів, популяризаторів біографічних відомостей про письменників і видавців їхніх творів. Відчувалося, що для руху вперед потрібна була якась нова історико-літературна ідея, яка, з одного боку, спрямувала б учених у саму серцевину літературної творчості, тобто в текст, а з іншого — озброїла думку вченого новим методологічним підходом, інструментарієм. Бо Ренесансній науці загрожував би ще один різновид схоластики, якою уславило себе Середньовіччя. У галузі теорії літератури, тобто в традиціях написання поетик, елементи такої схоластики вже були помітні, а літературна критика залишалася усе ще в зародковому стані.

Змінити суть справи могла насамперед філософія, яка оперує найзагальнішими закономірностями і здатна відкривати нові й нові шляхи проникнення людського розуму в сутність речей і явищ. Стосовно людської духовності, в т.ч. і літературної творчості, новаторами наприкінці ренесансної епохи були англійський філософ Френсис Бекон (1561—1626) і французький — Рене Декарт (1596—1650). Обидва жили і творили на зламі XVI— XVII ст., але їхні ідеї в системі наук стали активно працювати лише через століття, тобто у XVIII ст.

Бекон у своєму вченні ("Новий органон", 1620; "Про гідність та примноження наук", 1623) вимагав дотримання принаймні трьох основних положень в осмисленні будь-якого явища: 1) свідомість мислителя повинна бути очищена від будь-яких затьмарень: теологічних, ідеологічних, корисливих тощо; 2) теоретичні засновки мислителя мають базуватися на практичній діяльності; 3) перехід від часткових спостережень до узагальнюючих висновків повинен бути поступовим, а не раптовим, базуватись на багатьох, а не на окремих фактах.

Другим відкриттям Бекона було розмежування різних галузей знань стосовно духовної здатності людини. Так, історія (на думку Бекона) базується на пам'яті, поезія — на уявленні, а філософія — на міркуванні. Історія мистецтв (за Беконом) потребує і пам'яті, і уявлення; без історії мистецтв загальна історія була б схожа на статую осліпленого Поліфема; саме в історії мистецтв, як у погляді, в очах людини, відбивається геній і характер людства.

Щодо історії літератури (вона є частиною історії мистецтв), то в епоху Бекона (за його переконанням) вона ще не сформувалася остаточно, але мусить формуватися за тими ж принципами, які Бекон визначив стосовно всіх інших наук. Історія літератури, по-перше, повинна показати рух методологій, до яких у різний час зверталися учені; по-друге, вона має охопити всіх письменників за епохами і дати міркувальну оцінку найголовніших їхніх книг. Крім того, історик повинен схарактеризувати природу й історичні умови, в яких формувався письменник, релігійні та ідеологічні (юридичні) чинники, які або сприяли, або перешкоджали розвитку письменницького таланту.

Виклад усього повинен бути не полемічним, а об'єктивно чітким і позбавленим елементів випадковості й невизначеності. Досягнути цього можна, спираючись тільки на факти.

Методологічні передумови для формування і розвитку історії літератури, обґрунтовані Беконом, знайшли свій розвиток у працях Декарта. Основні з них — "Міркування про метод" (1637) і "Початки філософії" (1644). Для істориків літератури важливим було, звичайно, і крилате: "Думаю, отже існую", але головне — настанова на те, що двигуном думки є сумнів. Ця настанова є, по суті, розвитком принципу Бекона про потребу для вченого відкидання будь-яких постулатів, що спираються, наприклад, не на факти, а на віру. Отже, наголошував Декарт, усе піддавай сумніву, і тоді будеш рухатися до істини. Треба бути здоровим скептиком, і тоді кожну істину можна буде сприймати як тимчасову і відтак рухатись до істини вічної і єдино можливої. На цій настанові Декарта тримається, по суті, вся історія літератури, яка через те й жива, що в кожну епоху повертається до одних і тих самих літературних фактів, але піддає сумніву істинність їхньої оцінки і висуває нові гіпотези.

Значним стимулом у становленні й розвитку історії літератури була праця ще одного європейського філософа — італійця Джамбатисто Віко (1668—1744). У своїй головній праці "Основи нової науки про загальну природу націй" (1725) він обґрунтував закономірності розвитку наукового і художнього мислення, які однаково характерні для всіх народів і націй. Незалежно від того, спілкуються між собою чи не спілкуються різні народи, у своєму науковому і зокрема історико-літературному розвитку вони "потрапляють" на один і той самий шлях. Нова наука, наголошував Дж. Віко, черпає з двох джерел: філософії і філології. Філологія дає філософії реальні факти — факти духовної діяльності та мову, які творяться суб'єктами, індивідами, і тому їм властиві індивідуальні вивихи. Але є в них і те, що непідвладне вивихам. Це так званий "здоровий глузд", або — інтуїція. Вона в усіх індивідів і народів (мас) має однакову природу існування і тому виводить їх у кінцевому наслідку на однакові шляхи, у тому числі й історико-літературні. Чому, запитував Дж. Віко, всі грецькі регіони сперечалися про місце народження Гомера? Тому, що всі представники цих регіонів знаходили в Гомерові свій характер, щось властиве саме їм. Звідси — вся Греція була Гомером, вся Іспанія — автором "Дон Кіхота" Сервантесом. Розвиваючи таку думку, можна сказати, що великі письменники всіх часів і народів знайдуть відгук у душі будь-якого народу, отже вся земля є цим великим письменником (до речі, за Г. Сковороду "сперечаються" дві українські області і кілька сіл, а в багатьох імперських джерелах цей український філософ і поет значиться як російський). Історик літератури цю особливість повинен обов'язково враховувати, і тоді зникне те, що називають ізольованістю розвитку певної літератури, а з'явиться те, що іменується світовим літературним контекстом, який випливає зі "здорового глузду" людини або, інакше кажучи, зі сформованої природою "народної мудрості".

Що це дало для розвитку історії літератури? По-перше, акцент Дж. Віко на підсвідомій народній мудрості поклав початок вивченню фольклору й етнографії, які були зневажені не лише середньовічними схоластами, а й ренесансними гуманістами. По-друге, так звані "випадкові" факти в різних літературах, на думку Дж. Віко, слід вважати закономірними. Один із них — поезія як початковий вид творчості, таким він був у всіх народів. І лише внаслідок еволюції художнього мислення від конкретного до абстрактного народилася проза. Отже, історія літературної творчості — це абстрагуючий процес людського розуму, його еволюція і сходження на нові вершини образного пізнання й відтворення світу. Поняття "еволюція" — це винахід саме італійця Дж. Віко.

За свої винаходи Дж. Віко одержав тільки аплодисменти майбутнього. Матеріальних винагород — ніяких. Результат — напівголодне існування і мученицька смерть. Винагородою йому були відкриття пізніших філософів і філологів, зокрема німецького філософа Й. Гердера та німецьких романтиків. Але прямого впливу його ідей вони не відчували, бо фактично не були знайомі із спадщиною Дж. Віко. Спрацював відкритий ним закономірний принцип: те, що виявилося в одного народу, неодмінно з'явиться згодом і в інших. Бо вічно жива в усіх народів підсвідома інтуїція, вічно живі "здоровий глузд" і народна мудрість.

Філософські ідеї Ф. Бекона, Декарта, Дж. Віко, які могли б значно активізувати історії ко-л і те ратурну думку, у XVIII ст. втілювалися в науці дуже повільно і паралельно з існуванням старих, фактографічних методологій. Серед них — догматична прив'язаність до історико-літературних уявлень античності, а з іншого боку — спроби знайти історико-літературну втіху в збиранні й описі філологічної старовини в межах однієї національної літератури — французької, німецької та ін. Певною новизною, проте, позначена праця німецького вченого Рай мана "Спроба вступу до історії літератури...", яку він видав у 6-ти томах протягом 1703—1708 pp. Йдучи за ідеями Ф. Бекона, історію літератури Райман трактує як долю науки і вчених, які неодмінно перебувають під впливом середовища і політичних віянь. Є окремі натяки в Раймана на розробку теорії раси і зв'язку її з конкретними літературними явищами. Свої теоретичні міркування Райман пристосував до історії німецької літератури, в якій знайшов періоди піднесення та періоди занепаду, значною мірою пов'язані із суспільною історією.

Інший німецький учений Гейман спробував теж у дусі ідей Бекона вибудувати історію світової літератури, назвавши її, щоправда, конспектом (1718). Тут є розділи про користь історії літератури (можливість найкоротшим шляхом здобути знання про неї), про її творців у минулому, про долю науки взагалі, про книги, про окремих письменників і т. д. Метод осмислення цього у Геймана визначений нечітко, внаслідок чого його праця є скоріше не історією літератури, а матеріалом для її створення.

Цінним у ній є хіба що регіональний підхід до історико-літературних явищ.

Найбільш вдалою спробою створити регіональну історію літератури (на той час) була колективна "Історія французької літератури", яка, починаючи з 1733 p., стала виходити окремими томами і лише в XIX ст. була доведена до 33-го тому співробітниками Паризької Академії наук. Для майбутніх істориків літератури це було дуже цінне джерело з біографічними та бібліографічними відомостями, з виписками із старовинних рукописів, з різними історико-культурними екскурсами, але без теоретичного узагальнення всього матеріалу і без осмислення його як явища естетики. Крок у цьому напрямку зробив італійський єзуїт Андрее, який у своїй п'ятитомній праці історико-літературного типу (1782—1799) спробував відійти від нагромадження фактів і дати їм філософсько-теоретичне тлумачення, визначити головні лінії розвитку літератури, її напрями і течії, а також причини появи. Аналізуючи твори окремих авторів, він вдається до порівняльного методу літературознавства, до власних, а не тільки запозичених суджень про них і т. ін. Підсумовуючи розвиток історії літератури в XVH—XVIII ст., В. Перетц скористався думкою з цього приводу академіка Сухо-млинова: "На першопочатках, — писав Сухомлинов, — Історія літератури виникає у формі окремих відомостей про життя і твори письменників, переважно — давніх. Згодом на перший план виходять відомості про мову, котра уявляється як літературне слово (склад). Нарешті суттєвою вимогою визнається оцінка змісту літературних творів, і при цьому керуються або естетичною, або історичною, або філологічною методологією" (Перетц В. Цитов. праця. — С. 74). Така студія, як студія італійця Андреса, містила історико-літературний матеріал, що своїм змістом належав саме до останньої характеристики; отже, знаходили відображення і естетична, й історична, і філологічна точки зору на літературні явища. І хоча виразної межі між ними ще не відчувалось (як не було, зокрема, яскраво вираженої межі між історією взагалі та історією власне літератури), але це був сигнал про наближення істориків літератури до суто своїх завдань, які по-новому розв'язували невдовзі представники романтичного напряму в літературознавстві і фундатори формованої в цьому напрямі історичної школи. Ідеї Бекона, Декарта і Віко в нові часи знайдуть уже не принагідний і спонтанний, а послідовний і творчий розвиток.

Перші вияви протистоянь нормативних та антинормативних методологій

У висновках про давнє, зокрема неокласичне, літературознавство слід виділити найхарактернішу рису в розвитку літературознавства епохи Ренесансу та класицизму. Суть цієї риси — в протистоянні нормативних і анти-нормативних уявлень про літературну творчість. Вершин нормативності досягнуто у "Поетичному мистецтві" француза Н. Буало (1674), "Спробі критики" англійця О. Поппа (1711), "Епістолі про віршування" росіянина О. Сумарокова (1748) та ін. Антинормативні тенденції виявлялися почасти в аналізованих вище українських поетиках Ф. Прокоповича та М. Довгалевського і в історико-літературних студіях з естетики багатьох європейських учених. Серед них найпомітнішою постаттю був визначний німецький учений Г. Лессінг. У своїй "Гамбурзькій драматургії" (1767), якій передувала книга "Лаокоон" (1766), він рішуче виступив проти нормативності в художній поетиці загалом, що було, по суті, ґрунтом для формування естетичних теорій романтиків та історичної школи в літературознавстві.

Відчутно розхитували нормативність також історико-літературні дослідження, що засновувались на національному ґрунті творчості й були пов'язані з філологічними та філософськими ідеями Віко, Бекона, Декарта. Крім згадуваних уже праць такого типу, слід назвати ті, що з'явилися наприкінці XVIII ст.: "Історія італійської літератури" Дж. Тірабоскі (1772—1782), "Ліцей, або Курс давньої і нової літератури" француза Ж. Лагарпа (1799—1805), "Життєписи найвидатніших англійських поетів" С. Джонсона (1779—1781) та ін. Час появи цих праць говорить сам за себе: кінець XVIII ст. стимулював народження в літературознавстві чогось нового, і воно вже було не за горами. Найближче в цей час до нього підійшов згадуваний уже Йоганн Готфрід Гердер (1744—1803). Своїми дослідженнями в галузі естетики він започатковував справді нову епоху в літературознавстві. Разом з деякими іншими своїми сучасниками він остаточно відмовився від категорії норми та зразка в мистецтві й рішуче виступив проти кодексування художніх критеріїв у різні періоди історичної еволюції людства. На черзі дня постав історизм як методологічний підхід до оцінки літературних творів усіх часів і народів. З деяким запізненням (у ЗО—40-ві роки XIX ст.) ця методологія почала утверджуватись і в українському літературознавстві. Стримуючим чинником було спочатку перетворення Києво-Могилянської академії в суто духовний заклад, де світському літературознавству відводилося непомітне місце, а потім відкриття в українських містах університетів, у яких категоричною настановою був розвиток не українського (місцевого), а російського (окупаційного) літературознавства. Дещо легше в цьому плані почувалося українське літературознавство в Львівському університеті, хоча західний окупант (Австро-Угорщина, Польща) інколи був не менш "принциповим", якщо треба було наголосити на меншовартості української культури і науки.