Історія українського літературознавства - Наєнко М.К. - Латиномовні українські поетики та їх місце в становленні вітчизняного літературознавства

Перші українські поетики (традиційно писані латинською мовою) належать за часом до першої половини XVH ст.

Існує їх до двадцяти, але більшість — у рукописах. Видано (в перекладах російською чи українською мовами) лише кілька: Феофана Прокоповича (1705) та Митрофана Довгалевського (1736, 1737). За типом і структурою — це навчальні посібники, написані викладачами для лекцій спудеям, а за змістом вони майже ідентичні з античними та ренесансними, тільки виклад у них здійснено "своїми словами" і подекуди з залученням до ілюстративного матеріалу слов'янських (давньоукраїнських або польських) текстів. До речі, в Києво-Могилянській академії (після реформ, здійснених П. Могилою в 1631 р.) викладалися, крім церковно-слов'янської, також грецька, латинська, польська мови. Але курси поетики велися тільки латиною.

Деякі вчені (наприклад, В. Резанов) ще в 20-х роках XX ст. вважали, що всі давньоукраїнські поетики е "поетиками з других рук", тобто їх творення відбувалося під впливом не "оригінальних" (італійських, німецьких, французьких) поетик, а "скопійованих" польських, серед яких відомою була "Поетіка практіка" (1648). Питання це, звичайно, дискусійне і не з'ясоване остаточно й до сьогоднішнього дня, бо, скажімо, поетика Ф. Прокоповича, на думку Л. Білецького, значно ближча до німецької поетики Я. Понтана, ніж до будь-якої польської. Зрештою, це не так принципово, бо і західноєвропейські, і польські, й українські поетики найбільшою мірою залежні від свого першокореня — поетик античних. Принциповішим є той присуд, який висловив В. Рєзанов щодо змісту всіх українських поетик. Він зазначав, що їм властиві стара схоластика, нормативність. "Це не була філософія поезії, це не було з'ясування актів поетичної творчості та її продукції, а було сухе схематизування, що його породив основний погляд на поезію, як на результат технічного вміння, як на мистецтво, що його можна опанувати, зіставивши правила, вивчивши зразки"0. Ближчі до нас дослідники (І. Іваньо, В. Маслюк, Д. Наливайко, Г. Сивокінь та ін.) значно пом'якшують цю категоричність, зауважуючи, що, крім схоластичних "технологічних проблем", автори поетик "цікавилися й більш загальними філософсько-естетичними проблемами, а саме: їх цікавила сутність поезії, роль поетичного вимислу, фантазії, мета і призначення поезії тощо"7. Немає потреби аналізувати всі поетики, щоб довести правдивість сказаного. До них ми вже зверталися і в курсі "Вступу до літературознавства", і в курсі "Теорії літератури". Особливо коли йшлося про питання метрики вірша, родів і жанрів поезії тощо. Але філософсько-естетична проблематика все-таки потребує якщо не ґрунтовного розгляду, то бодай розстановки деяких акцентів.

Слід зазначити, що філософія присутня в українських поетиках там, де автори їх міркують передусім про природу поезії. М. Довгалевський у "Саду поетичному" стверджує, що поезії не може бути насамперед без вимислу. Йдеться, отже, не про "техніку", а про особливу здатність поета до фантазії і до вміння "оживити" будь-яке явище, що стало предметом поезії. З іншого боку, поетичний вимисел завжди не абстрактний, а освітлений релігійно-етичним чи національно-естетичним почуттям. Це стане предметом особливої уваги представників пізнішої, історичної школи в літературознавстві, але те, що його помітили автори неокласичних поетик, має принципове значення.

Інше питання, на якому слід наголосити у зв'язку з філософічністю в поетиках, стосується власне теорії літератури. Попри надмірне захоплення авторів поетик "роздрібнюванням" поетичних текстів відповідно до осмислених Арістотелем античних зразків, вони все-таки дали найвичерпнішу теоретичну класифікацію літературних творів, з'ясували внутрішню і зовнішню природу твору, визначили для кожного з них, як зазначав Л. Біленький, "певне його місце серед інших, і цими принципами, щоправда, з певними поправками, заснованими вже на історичному підкладі, наша наука користується й до теперішніх часів"8. Вище уже йшлося про вплив поетик на становлення історичної школи. Без "неокласиків" навряд чи зміг би сформуватися, зокрема, психологічний напрям в історичній школі (вченню про внутрішню і зовнішню форму слова), навряд чи змогли б без традицій поетик так широко розгорнутися віршознавчі студії, як розгорнулися вони вже в XX ст.

Принциповим у поетиках був акцент (насамперед у поетиці Ф. Прокоповича) на почуттєвій природі поезії. Те, що М. Довгалевський називав вимислом, у Ф. Прокоповича звучить як "почуттєвий вимисел", який вносив суттєве доповнення до проблеми джерел поезії, її "вищих сенсів". Любов була першим джерелом ЇЇ (поезії), і в цьому слід шукати всі ознаки її людяного змісту, наголошував Ф. Прокопович, відкинувши будь-які ілюзії щодо вартості штучно творених віршів, щодо раціональних пріоритетів у художній творчості та ін.

Автори поетик (передусім Ф. Прокопович), наголошували на поміченому ними факторі зміни в літературному процесі жанрових "лідерів". Якщо досі (як і в часи Арістотеля) визначальним вважали драматичне художнє мислення, то в XVIII ст. більше схилялися до епічності. Літературна історія XIX ст. і пізнішого часу підтвердила це: в літературному процесі переміг епос — спочатку віршований, а згодом — прозовий. Вершин його лідерства досягнуто в романній прозі. Хоч на рубежі XVIII—XIX ст. деякі романтики вважали, що прозаїк лише наполовину поет (митець), то деякі письменники, наприклад, Теккерей, підносили романну прозу на найвищий п'єдестал мистецтва. За його словами, "романіст знає все". Інакше кажучи, роман здатний художньо осмислити всі грані і особистого, і суспільного життя людини, і тому йому належить жанрове лідерство.

Такі й подібні міркування, що виходили з лона неокласичних поетик, вели вже фактично в річище народжуваної в літературознавстві історичної школи: сутність їх полягала в розумінні літератури як образного інтерпретатора дійсності. Про те, що література і сама е дійсністю, тогочасні літературні теоретики ще не говорили: не дозволяв і рівень їхнього психологічного (естетичного) розвитку, і брак історико-літературних знань.