Історія українського літературознавства - Наєнко М.К. - Синкретизм художнього мислення в новій українській літературі та перші спроби її критичного осмислення

З відкриттям у Харкові в 1804 р. університету в історико-літературній думці Росії мав би утвердитися й український (чи хоча б малоросійський) мотив. Але на перешкоді стояли зачерствілий консерватизм і зневажливе ставлення до самого факту існування України та її мови й літератури. Ставленики великодержавної політики, професори Харківського університету, ревниво оберігали російську науку і від усіляких іноземних впливів, і від зв'язків її з "низьким малоросійським наріччям". Якщо професор Ягелонського (Краківського) університету Ю. Бандтке в одній з публікацій початку XIX ст. наголошував, що українська мова не поступається за віком російській І тому є не її наріччям, а самостійною мовою в ряду інших слов'янських мов, то російські лінгвісти й політики подібні думки піддавали всілякому остракізмові й доводили, що до ступеня "вченості" малоросійська мова ніяк не дотягується. Редактор "Вестника Европы" М. Каченовський твердив у своєму журналі, що ця мова придатна лише для таких жартів, з яких "складено" "Енеїду" І. Котляревського. Такої ж думки, але ще більш реакційно, дотримувалися й викладачі Харківського університету. Завідуючий кафедрою російської словесності І. Рижський опублікував, наприклад, два навчальні посібники з літературознавства ("Опыт риторики", 1805; "Введение в круг словесности", 1806), але в жодному з них навіть "Енеїди" І. Котляревського не згадав, хоча подібну до цього твору "Вергилиеву Энеиду..." Н. Осипова проаналізував з великим пієтетом як визначне досягнення російської художньої думки. Цілком очевидно, що вчений керувався не науковою, а суто політичною кон'юнктурою, оскільки зіставлення цих двох творів було б явно не на користь Н. Осипова.

Ці посібники І. Рижського (як і праці його наступника в завідуванні кафедрою І. Срезневського) несли в собі ще домінуючий дух класицистичної естетики і до нових віянь у європейському літературознавстві були фактично в опозиції. Однак І. Срезневський у своїх лекціях і окремих публікаціях уже акцентував на необхідності вивчати вітчизняну літературу, розуміючи під нею насамперед літературу російську. Перші натяки на існування української літератури стали з'являтися цього часу не в університетських аудиторіях, а в харківській періодиці — в журналах "Харьковский демокрит" (1816), "Украинский вестник" (1816—1819), "Украинский журнал" (1824—1825), у газеті "Харьковский еженедельник" (1812). У журналах публікувалися деякі етнографічні й фольклорні матеріали, а газета містила переклад статті Ф. Шіллера "О предназначении лирического стихотворства", що було першим в Україні повідомленням про існування нової, романтичної епохи в літературі та науці про неї. Естетичний вияв її був присутній ще і в раніше опублікованих перших частинах "Енеїди" І. Котляревського, який скоріше за все інтуїтивно пройнявся, "модою" романтизму, коли наснажив образну систему поеми і фольклорно-етнографічним матеріалом, і духом вітчизняної історії, і окремими лірико-романтичними вкрапленнями. Зрештою, і звернення автора до національної мови було виявом того ж романтизму. Про її виражальні можливості певний час автори названих періодичних видань висловлювалися (як і І. Котляревський)- у бурлескній формі, а інколи і в номінативних міркуваннях, що нагадували літературно-критичні. У віршованій легенді про заснування Харкова В. Маслович у 1815 р. писав:

Побожиться я готов, девушки российски,

Говорит сама любовь по-малороссийски,

Нет нежнее язика, да навряд и будет...

А вже у 1818 році жартівливу пісню про свій від'їзд із Слобожанщини до Петербурга В. Маслович пише власне українською мовою ("Коню мій, коню, не спотикайся, Люба матусенько! Ти не печалься..." і т. д.), де відчутні і стилізація в дусі фольклору, і суто романтична поетизація мандрів.

Активно наближався до розуміння нових шляхів у літературі й естетиці видавець і редактор "Украинского журнала" О. Склабовський. У статті "Взгляд на народные песни древних греков" він зіставляє еллінські пісні з обрядовими Й історичними піснями України. А його стаття "О подражании" (1824) — це спроба пов'язати нові уявлення про творчість з класицистичними теоріями. Говорячи про мистецтво як наслідування дійсності,

О. Склабовський відзначає при цьому роль авторської фантазії і необхідність не механічного, а вибіркового, найхарактернішого у відтворенні явищ і процесів. Деякі радянські дослідники (М. Пархоменко, П. Федченко) вважали, що в цьому твердженні виявлялися перші спроби теоретичного осмислення реалізму, але насправді йшлося про романтичний тип мислення, який під характерним у відтворенні дійсності розумів ідеальне, виняткове. Витоків такого ідеального й виняткового, підкреслював сучасник О. Склабовського, поет і професор Харківського університету П. Гулак-Артемовський, слід шукати в народній творчості. "Лише народний смак, тонкий слух народу, освічене серце, його схвалення, суд і вирок, нарешті — його здивування й оплески творять і вдосконалюють мистецьку красу", — писав він у статті "Про поезію і красномовство на Сході".

Продуктивним автором "Украинского журнала" був випускник, а пізніше ректор Харківського університету І. Кронеберг. Він не лише прокладав своїми публікаціями дорогу романтичному напряму в літературі, а й розробляв теоретичні основи романтичної літературної критики. За його уявленнями, розгляд літературного твору можливий у кількох аспектах: критичному (твір зіставляється з канонізованими зразками), історичному (твір аналізується відповідно до панівних у певні епохи уявлень про мистецтво) і емпіричному (твір розглядається поза будь-якими зв'язками). Нова критика (критика майбутнього) повинна, наголошував І. Кронеберг, керуватися всіма критеріями і давати синтетичне, отже — наукове, трактування художніх текстів. Йшлося відтак про всебічний і цілісний підхід до твору, про єдність у ньому змісту й форми, про зв'язок його з фольклором і історичною епохою, що було принциповим положенням формованої тоді історичної школи літературознавства.

Її становленню в харківський період української науки про літературу сприяла, зокрема, і значна пошукова робота Ізмаїла Срезневського (1812—1880). Після закінчення Харківського університету (1829) він гаряче перейнявся українською історією, видав кілька фольклорно-етнографічних збірників ("Запорожская старина", "Украинский альманах"), у яких доводив самобутність української історії й мови, розкривав їхнє багатство в народнях піснях, історичних переказах, пам'ятках літописної літератури. На жаль, у пізнішій своїй діяльності І. Срезневський змінив свою точку зору щодо самостійності української мови, вважаючи її наріччям російської, а після обрання його академіком Петербурзької академії наук (1851) повністю відійшов від української проблематики і працював як типовий імперський філолог (у галузі історії російської мови, палеографії та ін.).

Якщо з "чистими" вченими таке переродження було в поневоленій Україні першої половини XIX ст. звичайним явищем, то більш чутливі до порухів народної душі, нових естетичних вимірів і соціальної справедливості письменники еволюціонували якраз у зворотному напрямку. Почавши писати і думати по-російськи, вони з часом переходили в табір українства і ставали послідовними захисниками його самобутності. Такими були Л. Боровиковський, Г. Квітка-Основ'яненко, Є. Гребінка та інші українські письменники. У виданому 1834 р. альманасі "Утренняя звезда" Г. Квітка-Основ'яненко, який до того писав російською мовою, опублікував написані українською мовою перші прозові твори ("Маруся" і "Салдацький патрет"), а також критичне есе "Супліка до пана іздателя". Це своєрідна літературна декларація, в якій було дано відсіч недругам українського письменства, утверджувалися права на його існування і визначалися деякі його естетичні, змістові й формальні, засади ("як говоримо, так і писати треба"). За переконанням Г. Квітки-Основ'яненка, нові твори українських письменників засвідчили здатність цієї літератури зображувати людські почуття, "...зворушувати і пробуджувати співчуття читачів, а тому користувалися більшою й якісно іншою популярністю у читачів, ніж твори бурлескно-пародійні". Йшлося про ту якість, яку несли в собі твори з новими романтичними почуттями й уявленнями про літературу як виразницю історії і буття народу. Новий етап у розвитку цих ідей в літературознавстві пов'язаний з відкриттям університету в Києві і дослідницькою діяльністю його першого ректора Михайла Максимовича (1804—1873).