Історія українського літературознавства - Наєнко М.К. - Підсумки і нові перспективи в галузі літературних методологій

Досвід показує, що літературні завдання можна розглядати і крізь призму суто естетичну, а можливо, й тільки через неї. Але це не означає, що цим буде заперечено всі здобутки представників історичної школи (а серед них і Гердер, і Гегель, і Веселовський). Це буде всього лише інакший підхід, який ще раз підкреслює неоднозначність, неодномірність такого явища, як художня література. Неоднаковими можуть бути й наукові підходи до неї. В 90-х роках XIX ст. О. Веселовський, який половину життя віддав історичній школі, раптом у "Трех главах из исторической поэтики" (1898) починає доводити, що в поезії, в літературі й загалом у мистецтві важливим є не "що", а "як" і що історія літератури має своїм предметом дослідження не цього "що" (думки, змісту), а "як" (форми). Такого ж погляду дотримуватиметься в перше десятиріччя XX ст. і пізніше В. Перетц, а С. Єфремов у цей же час стоятиме на позиції, що для літератури однаково важливе і "що", і "як", ремствуючи (зокрема в статті "В поисках новой красоты"), що молоді письменники в ім'я цього "як" жертвують будь-яким "що". Коли ж доходило до практики, то автор "Історії українського письменства" давав блискучі зразки оперування саме постулатом "як" і досягав безсумнівного літературознавчого ефекту, наприклад, в розділах про М. Коцюбинського, П. Тичину та ін.

Бути непідвладним епосі й новим віянням у мистецькій сфері нікому й ніколи не вдавалося. Особливо натурам обдарованим, творчим, мислячим.

Психологічний напрям в історичній школі

•

•

•

•

•

•

Місце психологічного напряму серед інших методологій

Певна однобічність і заангажованість історичної школи з усіма її напрямами (культурно-історичним, міфологічним, історико-порівняльним та ін.) в останній третині XIX ст. дедалі настійніше стимулювала вчених до пошуків якоїсь новішої альтернативи в аналізі художньої творчості. Помітними "протестантами" тут стали представники психологічного напряму, їхня активізація належить до другої половини XIX ст. Однак перед ними в цьому контексті заслуговують на згадку прихильники біографічного методу, засновник якого — французький критик Ш. Сент-Бев (1804—1869). Цей метод набув певного розголосу ще в 40-х роках XIX ст. У своїх "Літературно-критичних портретах" (1836—1839) Ш. Сент-Бев доводив, що визначальний момент творчості затаєний у біографії і взагалі особистості самого творця. Мовляв, життєвий шлях і особистісна психологія письменника зумовлюють і змістову наповненість, і жанрово-стильові особливості його творчості. Через те біографічний метод є і альфою, і омегою літературознавства.

Для тих учених, які започатковували психологічний напрям, "підказка" ПІ. Сент-Бева була дуже суттєвою, але вони взяли з неї тільки психологію автора. Взяли і тут же відмовилися від неї, доводячи, що авторська психологія обов'язково відбита в його творі і тому достатньо дослідникові мати перед собою лише текст твору, у якому й слід шукати тієї психології. Інакше кажучи, мистецтво трактувалося як сублімація (перехід) авторської психології в художні образи, котрі відтак є моделлю душі, переживань, психології самого творця.

Один із перших у Франції прихильників такого розуміння творчості Б. Бннекен наголошував, що не існує жодного естетичного мотиву в творі, який би не зумовлювався психологією автора, але цю психологію він (на відміну, скажімо, від Б. Канта) уявляв не тільки суб'єктивною, індивідуальною, а й соціально зумовленою. Тому, на його думку, аналіз твору має містити естетичний, психологічний і соціологічний аспекти. Синтез цих аспектів дасть певне уявлення про твір, а за основу при цьому все ж треба брати естетику тексту. У ній виражається все, а особливо — психологія творця. Найбільш зрозумілою вона може бути лише тому читачеві, душевна організація і соціальні устремління якого тотожні (чи споріднені) з авторськими. Вивчаючи в сукупності ці феномени, можна уявити твір, як цілісність, заглянути в підтекст емоцій і думок письменника, розкрити механізми впливу його на життя і наблизитись до вичерпних знань про саму природу художньої творчості. Точність цих знань — поза сумнівом, оскільки кожен твір — це дзеркало душі (психології) автора.

Представники психологічної методології (до них належали також В. Вундт, Б. Ельстер та ін.) акцентували на тому, що сила художнього твору визначається не просто важливим змістом (проблематикою) його, а гнучкістю, багатством художньої форми, яка здатна викликати в рецептора поліфонію змісту, розмаїття вражень і переживань.