Історія українського літературознавства - Наєнко М.К. - "Історія української літератури. Кн. І" М. Гнатишака

Іншого типу "вороги", що намагалися в умовах фашистської окупації відродити вільну українську думку, гуртувалися в 1941—1943 pp. навколо газети "Нова Україна" і журналу "Український засів", що виходили в Харкові. У статтях і рецензіях цих видань (іронія долі редактором "Українського засіву" тримала радянського "розвідника" В. Петрова, він же — Домонтович) були спроби показати читачеві окремі сторінки нищення української літератури в 20—30-х роках, але до аналітичного розгляду цієї літератури ні в газеті, ні в журналі не доходило. Вони припинили своє існування разом із наступом радянських військ, а за їхніми авторами, що емігрували за кордон, надовго закріпився ярлик українських націоналістів, які прислужувалися фашистам, їхні імена протягом 40—80-х років у радянському літературознавстві згадувалися лише в обоймі фальсифікаторів українського літературного процесу, зрадників народу тощо. Серед таких "зрадників" були прозаїк з колишнього ВАПЛІТЕ Арк. Любченко, лінгвіст і літературознавець Ю. Шевельов (Шерех) та ін. Щодо редактора "Українського засіву" В. Петрова (Домонтовича) з конспіративних міркувань органів безпеки зберігалось цілковите мовчання аж до 60-х років, коли він з'явився в Україні в цілком новій для себе ролі — етнолога, археолога, фольклориста. Як "розвіднику" йому вручають навіть орден, а за рік до смерті, в 1968 p., присвоюють вчений ступінь доктора філологічних наук. Серед наукових публікацій при цьому не згадувалась ні його журналістська діяльність періоду "Українського засіву", ні літературно-критична праця періоду еміграції.

Протягом тривалого часу серед заборонених у науці про літературу в материковій Україні перебували два визначних явища, що належали до початку 40-х років, але ніяким чином не були пов'язані ні з одіозністю імен, ні з перипетіями воєнного часу. Радянських літературознавців не влаштовувала всього лише пропонована в тих працях наукова методологія. Йдеться, зокрема, про "Історію української літератури" (Книжку першу) М. Гнатишака (Прага, 1941) і "Історію української літератури" (Книжку другу) Д. Чижевського (Прага, 1942).

"Історія української літератури. Кн. І" М. Гнатишака

Микола Гнатишак (1902—1940) протягом 30-х років був відомий у західноукраїнській періодиці як автор розвідок "Нова українська лірика в Галичині" (1934), "Українська романтична балада" (1936) та ін. 1928 р. вія опублікував німецькою мовою у річнику Бреславського інституту для досліджень східної Європи стислий огляд "Історії літератури в Україні", яким познайомив німецькомовного читача з історико-літературними працями М. Петрова, М. Дашкевича* О. Огоновського, І. Франка, С. Єфремова, М. Возняка і М. Грушевського. Найвизначнішою серед них оглядач називав "Історію української літератури" М. Грушевського, яка, на його думку, може гідно представляти українське літературознавство не лише в Україні, а й за рубежем". Методологією М. Грушевського (в її "джерельній" і філологічній частині) М. Гнатишак частково скористався і для написання своєї "Історії української літератури", першу книжку якої (будучи тяжко хворим) встиг продиктувати для друку своїй матері, але опублікованою в 1941 р. вже не побачив.

Незважаючи на хворобливий стан, М. Гнатишак у своїй "Історії..." заклав на диво міцний і здоровий фундамент під новий етап у трактуванні українського літературного процесу. У своїй методології він намагався поєднати досягнення і дослідників української літератури, і тих європейських учених XX ст., які шукали до слова нових, насамперед структуральних, підходів.

Висхідними для розуміння художньої літератури мають бути, на думку М. Гнатишака, три методологічні принципи. По-перше, потебнянський принцип про структуральний зв'язок літературного твору зі словом. Тобто у слові, як вважав О. Потебня, є всі ознаки літературного художнього твору, і з цього треба виходити в аналізі самого феномена художності. По-друге, дослідження літературного твору треба починати з його формальних, мистецько-стильових чинників, які перебувають у найтісніших зв'язках із тими чинниками, що випливають із першого (потебнянського) принципу. "Модерні формалісти, — наголошував М. Гнатишак, — скрізь виходять від свідомості інтимного структурального зв'язку між "словом і словесністю"21 і на цих солідних підвалинах ставлять будівлю наукового розгляду літературних творів як фактів par exellence словесно-мистецьких, отже й застосовують до них у першу чергу критерії мистецьких стилів і формальних вартостей" (15—16). По-третє, формальні, естетичні первні в художньому творі мають значення лише тоді, коли зв'язані з "натуральними", суспільними ідеями людського життя. Ці ідеї поєднують у собі, крім власне соціологічних, також національний та християнський чинники. Без них естетична насолода від художнього твору буде неповною. На цьому наголошував і О. Потебня, коли говорив про поетичний твір як спосіб об'єктивації пов'язаної з життям думки, і М. Грушевський, коли говорив про ідеологічний (крім філологічного) підхід до художнього твору.

Такі методологічні принципи, на думку М. Гнатишака, дають змогу вирішити у прочитанні української літературної історії безліч питань, які досі залишались або дискусійними, або й зовсім нез'ясованими. Скажімо, питання про початки української літератури. Тут М. Гнатишак цілком пристає до думки М. Грушевського, що вони (початки) — у фольклорі, що їхній вік обчислюється, можливо, тисячоліттями, і розглядати їх слід перед писаною літературою епохи Київської Руси-України. У зв'язку з цим важливим видається і питання періодизації літературного процесу. Який критерій покласти в його основу? Тільки той, яким скористався М. Грушевський, виділивши при цьому лише чотири періоди? Чи, може, той, яким користувалися С. Єфремов і М. Возняк, спиняючись лише на трьох періодах? М. Гнатишак пропонує відмовитись від досі існуючих культурно-історичних періодизацій і запровадити періодизацію за художніми стилями, які структурно поєднуватимуть у собі естетичний, ідейний і етичний моменти. Естетичний — це форма художнього мислення, ідейний — це вираження в ній суспільних ідей, а етичний — це екстраполяція на ці ідеї національного та християнського феноменів. Виходячи з таких засад, усю історію української літератури М. Гнатишак пропонує розглядати в рамках десяти періодів:

1. Староукраїнський стиль.

2. Візантійський стиль.

3. Пізньовізантійський переходовий стиль.

4. Український ренесанс.

5. Козацьке бароко.

6. Псевдокласика.

7. Бідермаєр.

8. Романтика.

9. Реалізм.

10. Модерн.

Така періодизація може бути прийнятною через те, що вона, вважає М. Гнатишак, не передбачає насильницького краяння матеріалу "від року до року", не обмежує думку дослідників тільки ідеологічним чинником (який від природи є дуже примхливим), а побудована на синтезі двох принципів: художньо-стильового і стильово-світоглядного. Велика роздрібненість періодів і дуже нерівномірні хронологічні рамки їх виправдовуються самим літературним матеріалом, тобто художньою та мовною якістю його і загальнонауковою методологією. Йдеться про те, що елемент художності в кожному з цих періодів справді різний, а "старші" періоди завжди довші за часом від "молодших", бо так само, наприклад, геологічні періоди "довші" від археологічних, археологічні — "довші" від історичних і т. д. "...Чим ближчий даний період до нас часово, — підкреслює М. Гнатишак, — тим він, з нашого становища, багатший і через те треба його більше спеціалізувати". Чи не найбільш дражливою в цій періодизації була, звичайно, її "українізація". Вдаючись, наприклад, до назви "староукраїнський" стиль і розглядаючи в його рамках усну народну творчість України, що творилася до прийняття в Київській, Русі християнства, М. Гнатишак одразу заперечував утверджену в радянській псевдонауці думку, що власне Україна і її культура починаються лише в XIV ст. Йдучи за дослідженнями М. Грушевського, В. Гнатюка, О. Потебні, М. Сумцова та інших, М. Гнатишак показує, що суто українські зразки усної літератури творилися за багато століть до Київської Русі і саме поняття "Україна" слід відсунути в далеку від нас передхристиянську, передісторичну добу. Серед таких уснолітературних зразків М. Гнатишак виділяє замовляння, заклинання, обрядові пісні тощо. Вони мають і суто український ідейно-світоглядний зміст, і суто українські стильові особливості. Щоправда, наголошує автор, багато чого тут доводиться приймати за гіпотетичну правду, оскільки на всіх зразках давнього фольклору лежить печать пізніших часів, але певність у цій правді дає нам хоча б те, що всі ті давні фольклорні зразки збереглися саме в пам'яті українців і вони (українці) вважають не чужими їх, а своїми. Як доказ цього, може послужити і факт сприйняття старого українського фольклору новою професійною літературою: у вигляді мотивів, сюжетів, стилістичних фігур тощо. В усіх випадках усе це сприймається в професійній літературі як генетично-органічне, а не механічно привнесене. На підтвердження цієї думки

М. Гнатишак наводить текст поширеного на Буковині замовляння, який використала в своїй повісті "Земля" О, Кобилянська. Про це ж свідчить побудована на народному мелосі значна частина поетичної творчості Т. Шевченка, використана О. Довженком у "Зачарованій Десні" колядка "Ой рано-рано кури запіл и" та інші художні факти.

Другий період у М. Гнатишака названий "візантійським стилем". Йдеться, звичайно ж, про ту літературу, що творена вже в період Київської Русі і писана мовою не власне українською, а староболгарською, що привнесена на українську територію після прийняття християнства. На цій літературі найбільшою мірою позначився візантійський вплив, оскільки християнство в Київську Русь привнесене саме у візантійському варіанті. Той варіант для русичів-українців був, звичайно, чужим, оскільки підносився в одязі чужої, староболгарської мови і в стилі мав не властивий староукраїнській творчості регламентований схематизм і надто строгу структуральну зв'язаність. "Але з часом стара українська мовна й мистецько-стильова стихія таки проникла в ядро того зовнішніми формами чужого письменства та вже за кілька десятиліть надала йому питомо українських національних рис". У літописи, наприклад, проникли народні перекази й легенди, у проповідях і новелах з'являються патріотичні мотиви, в обрядовій поезії поряд з християнською "вживається" народна мораль, в епічних творах — билинах, думах і поемі "Слово про Ігорів похід" — поетична символіка будується на народно-естетичній стихії, з відлунням старої української міфології, з використанням слів і зворотів суто народної мови. Разом із занепадом Київської Русі, що стався після татаро-монгольської навали, все це українська література почала втрачати. Крім того, на неї стали "тиснути" західні впливи і тому другу половину XIII і все XIV ст. можна вважати переходовим періодом. М. Гнатишак називає його пізньовізантійським, оскільки елементи візантійства в ньому все ще залишалися, а стара духовна культура часом була такою ще живучою, що елементи її почасти переймали нові завойовники України — литвини з білорусинами.

І за змістом, і за стилем пізньовізантійські переходові часи "несли в собі вже зародки великих вартостей, що блискуче розцвіли в недалекій славній добі українського ренесансу" (125). Хвороба і смерть М. Гнатишака, нажаль, не дали йому змоги науково осмислити ні цей — ренесансний, ні наступні літературні періоди. Але поштовх зроблено, і щасливий випадок не дав завмерти такій важливій в українському літературознавстві справі. Саме про подібні випадки О. Довженко записав колись у своєму щоденнику приблизно таке: Бог є, але ім'я йому — випадок...