Історія українського літературознавства - Наєнко М.К. - Критична "проробка" українських письменників у виступах О. Корнійчука на письменницьких пленумах і з'їздах

Своєрідний підсумок критичним "проробкам" письменників і критиків за буржуазно-націоналістичні "збочення" та інші ідейні хиби було підбито в 40-х роках на другому з'їзді українських письменників, де з доповіддю також виступав О. Корнійчук. Називалися ті ж самі "шкідливі" твори, але взятий був на озброєння і ще один жупел вульгарного критиканства — космополітизм, з яким, на думку О. Корнійчука, "тісно пов'язане питання про формалізм, як один з чужих для нашої літератури творчих методів". Серед вражених космополітизмом виділялася збірка статей І. Стебуна "Історико-літературні нариси" (1947), а до формалістичних належали критичні "вправи" М. Доленга і ще більшою мірою — О. Кундзіча. Адже О. Кундзіч, мовляв, дописався до того, що заявив в одній із статей: "Ми відвикли уявляти собі твір, який зовсім не є твором "про", а лише ускладненим відгомоном гармонії життя". Бачите, що виходить? Метод соціалістичного реалізму "вимагає від художника правдивого, історично-конкретного зображення дійсності", а О. Кундзіча це дратує: мовляв, не твори про життя, не зображення життя, а лише відгомін нам потрібний. А веде цей "відгомін" до ідейно-порочної, пройнятої похмурою філософією зневіри і грубого біологізму в (його) повісті "Як Тарас їхав по Україні". Змішувалися, отже, в одній посудині всі фарби ідеологічних звинувачень письменника, щоб тільки непорушним залишалося соцреалістичне уявлення про творчість, як творчість "про щось". З цієї ж посудини бралися на початку 50-х років і фарби для "замазування" вірша В. Сосюри "Любіть Україну", що написаний був ще 1944 р. У постанові ЦК КП(б)У, яка з'явилася у зв'язку зі статею газети "Правда" "Проти ідеологічних перекручень в літературі", наголошувалося на правильності висновку газетної статті про слабке керівництво ідейно-виховною роботою з боку ЦК КП(б)У, внаслідок чого на Україні багато разів видавався ідейно-порочний, націоналістичний вірш В. Сосюри "Любіть Україну", що всемірно захвалювався, особливо М. Рильським, який сам у минулому допускав серйозні ідеологічні помилки30. Цього було достатньо, щоб з осудом поета виступили в періодиці загони критиків, щоб у трудових (аж до тюремних включно) колективах почалося обговорення всіляких літературних "диверсій", а зі шкільних читанок і хрестоматій — виривання сторінок з іменем В. Сосюри (так було в 1948 р. з іменами М. Рильського та Ю. Яновського).

Усі ці ідеологічні акції, спрямовані проти літератури, з науковою критикою ніякого зв'язку, звичайно, не мали. Професійні питання творчості в них якщо й зачіпалися, то тільки в дусі нарікань на вкрай погано розроблені теоретичні питання соціалістичного реалізму. Можна ще було закинути, наприклад, Єлизаветі Старинкевич, що вона "розглядає творчість нашого видатного драматурга — І. Кочерги — як саморозвиток ідей поза часом і простором", вказати Л. Санову, що він у книжці "Сучасний герой і почуття нового" дуже вже однаково розглядає твори О. Гончара, Я. Баша, Ю. Смолича, С. Скляренка, В. Козаченка та ін., "відкидає художню форму, як щось неістотне... І тому такою сірою, нудною, одноманітною, такою збідненою виглядає наша література в книзі критика Л. Санова". Але це були всього лише "епізоди для годиться", які цілком губилися в докорах, що критика "не помітила... рецидивів українського буржуазного націоналізму в повоєнній творчості Ю. Яновського, І. Сенченка... М. Рильського" (Л. Новиченко, Ю. Кобилецький і Л. Хінкулов узялися, мовляв, вихваляти ці ідейно-порочні твори), "з великим залізненням" почала аналізувати помилки "Нарису історії української літератури" тощо.

Академічне літературознавство після "аналізу помилок" "Нарису..." протягом певного часу перебувало в стані шокової невизначеності: нові наукові розвідки майже не публікувалися, кадровий склад науковців майже не поповнювався, в університетах панувало вкрай засоціологізоване начотництво і відчуття страху, що от-от у навчальну аудиторію чи в бібліотечний зал зайдуть "рішучі хлопці" в цивільному і "для профілактики" візьмуть із собою, "куди треба" кількох викладачів, студентів чи аспірантів. А наступного дня, як згадує письменник Л. Вишеславський, котрий наприкінці 30-х років учився і працював у Київському університеті, біля ректорату з'являться обов'язкові списки заарештованих, репресованих, відрахованих протягом минулої доби... Так було аж до рубежу 40—50-х років, коли найбільшим "досягненням" літературознавства стало видання єдиного збірника критичних матеріалів про українську літературу (упорядник С. Шаховський), випуск кількох томів десятитомного зібрання творів Т. Шевченка, що розпочате ще перед війною, і відрядження до Москви на навчання у всесоюзну академію майбутніх докторантів Є. Кирилюка, Н. Крутикової і Д. Чалого.

Зовнішній вигляд процесу дослідження літератури в цей час був, проте, ніби пристойним. Бібліографи твердять, що наприкінці 40-х років в Україні щорічно видавалося близько вісімдесяти назв книг літературознавчого профілю. Але якщо врахувати, що ця цифра обіймає і підручникову, і методичну, і популяризаторську (на зразок пізніших брошур товариства "Знання") книжку, то власне літературознавство в ній виглядатиме аж надто убого. Порівняно часто з'являлися в тогочасній періодиці і прізвища відомих тоді науковців старшого покоління — О. Білецький, С. Маслов, О. Дорошкевич, А. Шамрай, М. Возняк та ін. Але коло їх було вкрай вузьке і найчастіше виступали вони з різними ювілейними статтями, до того ж — у партійно-масових, а не спеціальних виданнях (щоденні газети, політичні журнали та збірники, аж до відомого "Блокнота агітатора" включно). Крім того їм доводилося писати передмови та післямови до популярних (отже, далеко не повних і з купюрами) видань вітчизняної та зарубіжної класики.