Історія українського літературознавства - Наєнко М.К. - Занепад і зовнішня "пристойність" науки про літературу наприкінці 50-х років

Занепад і зовнішня "пристойність" науки про літературу наприкінці 50-х років

Літературний процес, що передбачає постійну з'яву нових художніх явищ та науково-критичне осмислення їх, може перебувати в різних станах: зародження, становлення, піднесення, стагнація, відродження, розквіт тощо. Літературі ж у материковій Україні відомий ще й такий процес, як цілковите зникнення його. Після арешту Т. Шевченка й кирило-мефодіївців, наприклад, історики літератури фіксують так зване "мертве десятиліття". Щось подібне намічалося в українському літературному процесі середини 50-х років XX ст.; вія у цей час уже майже зникав, бо загнані за ґрати соцреалізму письменники стали публікувати однаково безликі і "правильні" (з позицій більшовицької доктрини) твори, а літературознавці вважали, що вони вже всю роботу виконали і тому або мовчали, або публікували в основі своїй безпредметні, описові студії. Ще б пак: у згадуваній двотомній "Історії української літератури" (1954, 1957) одних письменників розміщено в непорушних обоймах критичного чи соціалістичного реалізмів, інших охрещено буржуазними націоналістами чи формалістами, ще інших разом із творами запроторено в соловецько-наримські "спецсховища", а ті, що продовжували писати "сьогодні", практично вже не потребували особливого наукового нагляду. Вони вже добре усвідомили, чого від них вимагають, і тому мовчки писали одну й ту ж "змовницьку книгу" про будівництво комунізму.

"У залі, де всі присутні узгоджено підтримують змовницьке мовчання, слово правди звучить, як постріл з пістолета". За час від жовтневого перевороту радянський режим привчив своїх посполитих, що "слово правди" стріляло завжди тільки з партійних і урядових постанов. У середині 50-х років такою постановою стало рішення XX з'їзду КПРС про "розвінчання" культу особи Сталіна (1956). Воно почасти активізувало пробудження і розвиток уже майже зниклого літературного процесу, породивши, зокрема, таке літературне явище, як шістдесятництво (Д. Павличко, Ліна Костенко, В. Симоненко, І. Драч, Гр. Тютюнник, М. Вінграновський, В. Дрозд, В. Шевчук, Є. Гуцало та ін.). З часом до нього приєдналися новими книгами окремі старші письменники (М. Рильський, В. Сосюра, А. Малишко, О. Гончар, Г. Тютюнник, В. Земляк, Ю. Мушкетик та ін.). Однак літературні критики й історики літератури ще довго працювали так, ніби нічого особливого й не сталося. За великим рахунком вони мали рацію: в часи так званої "хрущовської відлиги", що настала після XX з'їзду КПРС, радянське суспільство (кажучи словами класика) лиш пробило головою тюремну перегородку, щоб опинитися в іншій камері, але тієї ж тюрми. Хоч зовні, коли говорити саме про критику й історію літератури, все виглядало ніби в дусі назрілого "оновлення", щорічник "Радянське літературознавство" перетворено на двомісячник (1967), а згодом і на місячник (1958). Отож з'явилися можливості ніби для ширшого й оперативнішого осмислення питань історії, теорії і критики художньої літератури. Крім того, водночас із реабілітацією репресованих письменників, почали готувати до видання їхні твори та публікувати про них статті й монографії ("Мирослав Ірчан" Л. Новиченка, 1958; "Іван Микитенко" М. Сиротюка, 1959; "Григорій Епік" О. Килимника, 1960 та ін.). Як певний крок уперед сприймалася можливість обговорення проблем різностилля методу радянської літератури (Л. Новиченко. "Про різноманітність художніх форм і стилів у літературі соціалістичного реалізму", 1959). Але все це нагадувало швидше "виконання вказівок", ніж продуманий і діалектичний розвиток науки про літературу. Реабілітацію репресованих письменників офіційне літературознавство поспішило сприйняти як часткове, довільне й вибіркове. Внаслідок цього публікувалась і "позитивно" осмислювалась лише та частина спадщини реабілітованих авторів, яка в тематичному розумінні "підтверджувала" правильність більшовицької доктрини протягом усього періоду її існування. А все те, де герої чи автори висловлювали хоч найменші сумніви щодо цього, трактувалося як хибне, вороже, художньо безвартісне і т. ін. Відтак читачеві пропонувалася усіченою творчість М. Куліша, Г. Косинки, М. Зерова, М. Вороного й інших письменників, а твори В. Підмогильного, М. Хвильового, В. Винниченка, більшості символістів, неокласиків чи футуристів усе ще не друкувалися і продовжували трактуватись як неприйнятні в радянській літературі через свою нібито буржуазну, націоналістичну чи формалістичну орієнтацію. Працював, отже, утверджений раніше суто ідеологічний принцип оцінки літературних явищ і водночас робилося застереження, що неможливі навіть ілюзії на якісь інші принципи. "...Не треба захоплюватися апологетикою всіх авторів, з яких знято плями політичного засудження, — писав О. Білецький. — Неправильно, що їхня робота цілком викреслювалася, але неправильно було б рішуче підносити всіх до рангу корифеїв української літератури. Критика 20-х і початку 30-х років проголошувала цей період як "ренесанс" української літератури. В наші часи термін "ренесанс" охоче підхоплює емігрантська преса, вважаючи весь дальший рух української літератури зниженням рівня 20-х років і занепадом. Фальшивість таких тверджень не вимагає доказів...