Історія українського літературознавства - Наєнко М.К. - Рух шістдесятництва в літературній критиці

Одним із найважливіших завдань на сучасному етапі розвитку радянського літературознавства є поглиблене дослідження проблем марксистсько-ленінської естетики і літературної теорії. Це стосується насамперед питань соціалістичного реалізму". Такими настановами сповнені були фактично всі тогочасні програмові публікації модернізованого часопису "Радянське літературознавство" — від передової статті його першого номера в 1957 р. до апофеозних виступів провідних псевдовчених у номері, присвяченому 40-вим роковинам жовтневого перевороту (1957, № 12). Назви цих виступів говорили самі за себе; "Наш прапор — комуністична ідейність", "Образ В. І. Леніна в творчості В. Маяковського", "Поезія і революція", "Шлях до Жовтня" та ін. У цьому ж номері містилася і згадувана вже стаття О. Білецького "Українське радянське літературознавство за сорок років".

Ідеологічна заангажованість наукового і значною мірою художнього мислення виказувала на цьому відрізку часу вже не просто потьмарення свідомості в творчих особистостей (як це спостерігалося в перші роки після масових репресій у 30-х роках), а якесь очамріння їх. Бо ж такого не знала українська думка, література, культура навіть у найпохмуріші часи своєї історії. У виданій 1956 р. книжці "Дожовтнева та радянська українська література за рубежами СРСР" О. Євніна наводить такі слова польського оглядача української літератури з журналу "Атенеум" за 1885 p.: "Представники української думки завжди дотримувалися народно-демократичних основ і протягом усього століття ніколи не бували на боці реакції, а йшли шляхом прогресу, на рівні європейської думки, прагнучи освіти і розвитку народу та його культури"3. Тепер же, в середині XX ст., українська думка не просто виступала на боці реакції, а намагалася навіть випередити її. Сприйняття нею здійснюваних владою політичних реабілітацій репресованих письменників як реабілітацій часткових — один із найяскравіших доводів цього, не кажучи вже про настирливе варіювання думки щодо виняткового права на життя лише мистецтва з соціалістичною (комуністичною) ідеєю. Така думка послідовно утверджувалася не лише в науковому та навчальному літературознавстві, а насамперед — у літературознавстві популярному, розрахованому на якнайширшого читача: брошури товариства "Знання", збірники критичних нарисів "Українські радянські письменники" (згодом перейменовані на "Письменники радянської України"), літературні огляди й рецензії в масовій партійній періодиці тощо.

Світова художня й наукова громадськість була глибоко занепокоєна таким станом справ у радянській інтелектуальній сфері. Виступаючи 14 грудня 1957 р. в Шведському університеті після вручення Нобелівської премії Альберт Камю сказав: "...З одного боку, заперечується і проклинається все несоціалістичне, з іншого — вихваляється те, що є або стане соціалістичним. Ця естетика, намагаючись бути реалістичною, стає новим ідеалізмом, таким же безплідним для справжнього художника" як і буржуазний ідеалізм. Реальність уперто й послідовно підноситься до найвищого рангу, щоб її легше було усунути. Мистецтво в таких умовах зводиться нанівець. Воно — служить, і навіть більше того — прислужує". Далі А. Камю зробив припущення, що всі ті, хто вважає, ніби поза ним (соціалістичним мистецтвом) ніякого іншого мистецтва нема, самі в це не вірять (натяк зроблено, отже, на можливі примуси і неминучість у таких випадках подвійної, змовницької гри, про яку скаже Чеслав Мілош теж після одержання Нобелівської премії). Проте все це залишалося або поза увагою радянських дослідників літератури, або натрапляло на блискавичну критику, котрій в усіх випадках бракувало і переконливості, і кваліфікованості.