Історія українського літературознавства - Наєнко М.К. - Літературна діяльність Ю. Шереха як критика

Розвиток цього мислення, проте, в 70—80-х роках ішов переважно фрагментарними шляхами: освітлювались нерідко лиш "виїмки" з літературного процесу, а загальний погляд на нього ніби відкладався "на потім". Таке враження, принаймні, складається від статей і оглядів, що містилися в цей період у журналі "Сучасність", від збірників і монографічних студій Ю. Шереха, Б. Кравціва, С. Козака, І. Фізера, О. Горбача, Ю. Бойка-Блохіна, Г. Грабовича та інших авторів з українського зарубіжжя. Були серед їхніх публікацій (деякі з'являлися спочатку англійською, польською чи німецькою мовами) по-справжньому добротні студії окремого якогось питання (як, скажімо, в збірнику "Українська романтика і неоромантика на тлі європейських літератур", 1985; у книжці С. Козака "Українські письменники і мислителі з Кирило-Мефодіївського братства", 1990 чи в монографії Г. Грабовича "Шевченко як міфотворець", котра в 1991 р. перекладена Соломією Павличко з англійської мови і видана в київському видавництві "Радянський письменник"). Однак на концептуальне прочитання всієї літературної історії України ніхто з авторів не зважувався. Не зважувався на це також Ю. Шерех у трьох збірниках статей "Не для дітей", 1964; "Друга черга", 1978 і "Третя сторожа", 1991. Принагідно він зауважував, що літературну критику вважає для себе побічним (поряд із мовознавством) заняттям, але така позиція не зашкодила йому дати власне розуміння багатьох явищ української літературної історії. Це виявилося, зокрема, в уже згадуваній рецензії автора на "Історію..." Д. Чижевського, де зроблено припущення, ще ця праця була б ще вагомішою, якби була не "історією імен", а "історією творів". Інакше кажучи, Ю. Шерех підводив ґрунт під думку, що не слід "замикати" письменників у рамки одного якогось стилю, бо вони в більшості випадків є поліфонічними, належать різним літературним стилям і напрямам. Такими, в усякому разі, були І. Котляревський, Г. Квітка-Основ'яненко, Т. Шевченко і, зрештою, кожен справжній художник. Міркування Ю. Шереха про творчість Т. Шевченка, яка в "Історії..." Д. Чижевського віднесена до романтичного стилю, з цього погляду дуже показове. "Зв'язки Шевченка з романтизмом незаперечні, — пише Ю. Шерех. — Але не менш незаперечне й те, що замкнути його в межі "київської школи" чи "пізньої романтики" — все одно, що на клітці тигра написати "кішка". Петров у своїй статті "Естетична доктрина Шевченка" показав, як усупереч законам часу в творчості Шевченка пробивалися елементи геть пізнішого сюрреалізму. Євген Пеленський у своїй книжці "Шевченко-класик" помилявся, охрещуючи пізнього Шевченка класицистом. Але він мав рацію, що елементи класицистичного стилю з'являлися тоді у поета. Інакше кажучи, марно вкладати Шевченка в будь-який "ізм". Бо такою ж мірою, як він був зв'язаний із своєю добою, такою ж мірою він не вкладався в неї".

Ідею написати "історію творів" української літератури Ю. Шерех продуктивно зреалізував у студіях про поему І. Франка "Мойсей" ("Другий "Заповіт" української літератури"), про памфлети М. Хвильового ("Літ Ікара"), про деякі твори М. Куліша, В. Барки, В. Підмогильного та ін. Крім того, послідовним у дослідника є прагнення бачити українську літературу (і материкову, і діаспорну) як єдиний організм і водночас — у контексті літератури світової. Неординарними є багато інших думок, висловлених у його студіях, зокрема про суть новаторства в мистецтві як появу нових стилів, як ускладнення форми художнього мислення та прагнення письменників до реалізму; про "позадітературність" літератури соціалістичного реалізму, котра, наприклад, жанрове розмаїття літератури звела до двох жанрів (ода режимові і донос); про складні шляхи розуміння понять "європеїзація" і "велика література" (пройдені в середовищі літераторів з МУРу); про "галілеївський" тип покаянь М. Хвильового, з якими він виступав після "партійного розносу", а потім знову повторював, що вона (українська література) все-таки "крутиться" не в партійний бік.

Всі ці та низка інших питань, порушених Ю. Шерехом, потребують не просто уваги, а ґрунтовного опрацювання й розвитку в усьому українському літературознавстві. У другій половині 80-х років в материковій Україні в цьому напрямку певні зрушення спостерігалися. Але відбувалися вони з неабиякими потугами і з повсякчасними "огляданнями назад", у соцреалістичне уявлення про творчість і історико-літературну науку. У 1985 p., скажімо, журнал "Радянське літературознавство" ще міг з усією серйозністю засвідчувати і свою, і "класиків української радянської літератури" відданість "сургучевій лінії" (як сказав би М. Куліш) партійно-ленінської естетики. Тоді було відведено журнальну площу для висловлювань двадцяти трьох українських письменників (М. Бажан, А. Головко, О. Довженко, О. Корнійчук, Іван Ле, А. Малишко, П. Панч, М. Рильський, Ю. Смолич, В. Сосюра, М. Стельмах, П. Тичина, Ю. Яновський, О. Гончар, І. Драч, П. Загребельний, М. Зарудний, В. Канівець, В. Козаченко, В. Коротич, Ю. Мушкстик, В. Олійник, Д. Павличко) про можливість справжніх літературних здобутків лише "на позиціях глибоко усвідомленої партійності", а також для міркувань про те, як стаття Леніна "Партійна організація і партійна література" ставала "керівною ідеєю, формуючим чинником літератури соціалістичного реалізму", котра, мовляв, тим і важлива, що робила завжди "партійну справу". В цьому ж дусі творилися опубліковані того ж 1985 р. монографії на зразок "Ленінська концепція партійності літератури", "Партійність, народність і художнє новаторство літератури" та інші, авторство яких уже практично не мало значення, оскільки це була вже навіть не псевдовченість, а цілком очевидна передсмертна агонія хибної методологічної доктрини.