Історія українського літературознавства - Наєнко М.К. - Феміністичні студії: що від науки, а що від лукавого (О. Забужко, Н. Зборовська, В. Агеєва)

Дещо інше спостерігається в царині феміністичних тенденцій. Деякі жінки-дослідниці їх ніби свідомо уникають (Г. Ільєва. "Таємниці кохання. До проблем любовної поезії української еміграції", 1996), а в окремих це стало ледве чи не головним родом занять. Зміст їх, проте, викликає нестримне бажання полемізувати. Можливо, згодом нас і переконають, що фемінізм — це не тільки соціальний рух, а літературознавча методологія, але дивним видається акцент, ніби ця методологія є суперметодологією і саме вона дасть змогу значно глибше, ніж інші методології, розкрити суть літературних явищ. С. Павличко, наприклад, ще в 1991 р. проголосила, а протягом усіх 90-х років її цитують усі феміністи як істину в останній інстанції: "...Завдання феміністичної критики полягало й полягає не просто в протиставленні себе "фалічній критиці", а у відтворенні об'єктивної картини, об'єктивного сенсу літературного твору. Тобто, феміністична критика значно ширша, ніж просто критика чоловічого шовінізму і сексизму певних літературних творів". Ось так: і ширша, і об'єктивна, і панацея від усіх бід, яких завдає літературі "чоловіча" критика. То, може, й цитована авторка (Н. Зборовська) виходила саме з позицій феміністичної методології в тлумаченні шістдесятництва, що так хвацько зуміла поставити в ньому все з ніг на голову? Мабуть, ні, бо, скажімо, там, де вона (в іншій публікації) признається відверто "в любові" до фемінізму, її думка стає раптом не просто переконливою, а справді об'єктивною. У міркуванні про повість О. Забужко "Мілена" вона добре поміркувала, щоб прийти до такої підсумкової думки: "Героїні повісті — "зарадненькі" або "незарадненькі" самочки, істерички-невропатки, мазохісти и із жорстокими еротичними фантазіями, одне слово, імпульсивно-неврівноважена, заздрісна, фанатична, сексуально розбещена, нещасна "бабота". Надмірно плотській прозі Забужко бракує благородства воістину модерного феміністичного духу..."14. Спостереження це дуже точне, професійно виважене і стилістично вправне, але до чого тут фемінізм? Так може написати будь-який літературний критик, у кого є до цього хист і наукове сумління.

Якщо глянути на все те, що іменує себе літературною критикою в дусі феміністичної методології (включно з головними настановами її найавторитетніших стовпів — Сімони де Бовуар та Кейт Мі лет), то впадає в око насамперед безперспективність і цілковитий плагіат її теоретичної бази. Адже в структурі цієї бази незмінною проглядає всього-на-всього одна проблема: як жінкам позбутися чоловічого шовінізму, насилля, експлуататорства, котрі найбільше виявляються в інтимній сфері. Іншими словами, хто має більше рації: Білл Клінтон чи Моніка Левінські разом з Хіларі Клінтон. Крайні пропозиції в розв'язанні цієї проблеми зводяться до жесту, відомого ще з часів Лісістрати: залишимо чоловіків напризволяще і будемо реалізуватись як статеві особистості самотужки. Пікантність цієї ситуації в нерозумінні органічної єдності чоловіка й жінки. Крім того, модель названої феміністичної проблеми (про прагнення жінки визволитися з-під влади експлуататора-чоловіка) як дві краплі води схожа на модель марксистської псевдотеорії про залежність гнобленого пролетаріату від гнобителя-буржуа. Достатньо, мовляв, пролетаріату перемогти свого експлуататора і світле майбутнє комунізму буде в кожного в кишені. Перенесена в царину художньої творчості, ця модель, як відомо, дала соцреалізм. То що ж, фемінізм як методологія пропонує нам ще один різновид соцреалізму? Адже навіть у скромному естетичному обличчі фемінізму проглядається чи не найбільш вульгарна позиція, коли персонажа-героя кожного твору цілком ототожнюють із його автором. В устах згаданої Кейт Мілет це передається навіть графічно: героя й автора вона пише через риску як одну особу. Скажімо, "Беркіна-Лоуренса", де Беркін — герой, а Лоуренс — автор роману "Жінки в коханні"16. С. Павличко у незавершеній монографії "Націоналізм, сексуальність, орієнталізм", 2000, яка є по-справжньому глибоким дослідженням наукової спадщини А. Кримського, але дуже приблизним — художньої, у збірці віршів "Пальмове гілля" знаходить майже все — біографічним, а героя роману А. Кримського "Андрій Лаговський" трактує тільки як "віддзеркалення" автора. Поєднує вона їх, щоправда, не рискою, а єднальним сполучником: "Кримський і Лаговський" (с. 141). Чим закінчувалось таке ототожнення в епоху соцреалізму, коли правила балом компартійна диктатура, відомо: авторів за дії й помисли їхніх героїв елементарно репресовували. Чи будуть репресовувати "експлуататорів-чоловіків" сучасні феміністи, якщо переможуть у критиці, гадати не будемо. Тим більше, що в них з'являються "спокійніші" праці в дусі цієї ж методології, але з більш глибоким розумінням її специфіки.

Окремі з них являють собою переважно культурологічну есеїстику (О. Забужко. Хроніки від Фортінбраса. — К., 1999), котра має вигляд швидше лекційно-популяризаторського, ніж наукового матеріалу, а інші за жанром тяжіють до публіцистичної критики, яка загалом ні до чого нікого не зобов'язує (Н. Зборовська. Феміністичні роздуми. — Львів, 1999). Єднає їх, проте, підкреслене прагнення упевнитись у думці, яку найвиразніше загострила їхня давня вже патронеса Сімона де Бовуар: світ і література зокрема потребують пояснень з позиції жінки як феномена. Відповісти при цьому слід бодай на питання про "рівноправність" жіночої й чоловічої літератури та наукових суджень про неї. Внутрішньо міркування з цього приводу пройняті, як правило, задавненим болем щодо "другосортності" жінки та її творчості й намаганням пояснити, що "другосортність" нав'язали культурі ті ж чоловіки, а виправдати ситуацію можна лише шляхом заглиблення в рівноправні тонкощі сексуальної сфери буття. З цим можна було б і погоджуватись, але починати, мабуть, треба з розвінчання біблійного міфа про первісність Адама і похідність Єви, із заглиблення в рішення одного з недавніх церковних Соборів (перевага в один голос!), що Єва — теж людина і т. ін.

Названі праці О. Забужко і Н. Зборовської містять епатажні міркування про історичне прагнення України "вписатися у світ" і супровідну органічну "нездатність до цього" (Н. Зборовська) чи про те, що феномен української поезії є, а от української прози — немає (О. Забужко). Пояснити такі епатажі не можна лише незнанням того, що думав, наприклад, про вписану в світ Україну німець Й. Гердер і француз Ф. Вольтер, чи того, що феномен прози В. Стефаника, В. Винниченка, Ю. Яновського чи О. Довженка таки є. Проблема виявляється значно глибшою і пов'язана вона з формованою століттями в певної частини українців національною безстатевістю. Іншими словами, українському фемінізмові бракує національної гідності і тому він послідовно, як колись більшовики, керується космополітичними поглядами на феномен України та її літератури. Робиться це інколи без прихованої тенденційності і навіть усупереч очевидному. В монографії В. Агеєвої "Поетеса зламу століть" (1999), яка створена загалом професійно і натхненно, Лесю Українку одягнуто в такі шати борців з українофільством, "культом Шевченка", що інколи страх бере за авторку: чи не пропустила вона, бува, базової освіти з історії української літератури? Так, ця література тривалий час була українофільською; так, вона витворила культ Шевченка, але ж усе це історично зумовлене і завдання літературознавства зводиться лише до пояснення цього явища, а не тенденційного фиркання в його бік. Спроба ж загнати творчість авторки "Лісової пісні" в рамки тільки намисленого фемінізму виглядає якщо не цілковитою аберацією, то дуже очевидною тенденцією, проти яких (тенденцій) сама ж дослідниця виступає послідовно, а почасти й справедливо. Леся Українка, як відомо, висловлювалась про фемінізм спокійно і навіть скептично: надто вузькою е ця тенденція, щоб умістити в ній усе багатство творчості як феномена.

Переконливішими видаються міркування В. Агеєвої, коли "жіноча точка зору" їй справді допомагає розкрити деякі таємниці "Касандри" чи "Камінного господаря", а психоаналітичний підхід сприяє розкриттю справді значущого змісту "Блакитної троянди", котра узвичаєно вважалася невдачею авторки.

Ще одним вразливим місцем сучасних феміністичних студій є прагнення 3 допомогою літератури довести самодостатність жінки. При цьому ніби забувається, що жінка існує остільки, оскільки існує чоловік, і навпаки. А те, що внутрішні почуття і психологія у жінки таки мають свою специфіку, то хто ж цього не знає. Як знає й те, що бувають фемінні чоловіки і мужикуваті жінки, лиш не треба підпорядковувати цим фактам-виняткам усі закономірності багатозначного розвитку літератури та науки про неї. Вони в усіх випадках вимагають всебічного підходу і методологічного плюралізму в судженнях. Це відчула, мабуть, Н. Зборовська, коли нове есеїстичне дослідження виконала саме в дусі плюралістичних підходів до літературного явища (в цьому випадку — до творчості Лесі Українки). Надзавдання в неї, звичайно, феміністичне ("на рівні моєї жіночої інтуїції", с. 14), але вдається вона до інструментарію і біографічного методу, і міфологічної критики, і психоаналітизму, і навіть "сутого" ідеологічного ("національного") літературознавства. Як наслідок, Лесю Українку "розміщено" трохи ближче до читача, ніж вона досі перебувала навіть у "найбільш" феміністичних студіях. Н. Зборовська, наприклад, не цілком сприйняла дослідження В. Агеєвої "Поетеса зламу століть". "...Найбільшим недоліком цього модерного дослідження про Лесю Українку, — пише вона, — є тенденційне ігнорування національного в Ле-синій творчості. Тенденція космополітизувати творчість Лесі відчутна також в ігноруванні В. Агеєвою Лесиної драми "Бояриня" (173).

Розглянуті феміністичні праці наводять на думку, що навіть у такому варіанті українське літературознавство, запозичивши окремі поняття західної науки, залишається нині в принципі позитивістським і, на жаль, активно перероджується на есеїстику. Інша "мода" літературознавства — захоплення дискурсивним аналізом, у якому майже не проглядається квінтесенція самого дискурсу, зокрема — механізм складання дискурсивних практик та дискурсивних формацій з особливим значенням у них мови, ідеології, риторики тощо. Водночас очевидною є явна переоцінка власне модернізму в сучасній критиці. Беззаперечно, українська література в XX ст. таки мала модерністський досвід, але зовсім недоречним видається прагнення перетворювати опозицію модернізму — народництва на перманентне й украй антогоністичне протистояння. Зрештою, це постійно підкреслюване і розігруване роздвоєння між Європою і Просвітою, між модернізмом і народництвом породжує не що інше, як якусь українську шизофренію. Постмодерний підхід, розгорнений у дослідженні Т. Гундорової "Проявлення слова" (Львів, 1997), мав на меті саме "заспокоєння" чи своєрідну терапію щодо цього.

Як певна "терапія" планувалася авторкою і її раніша монографія "Франко не каменяр" (Мельборн, 1995), але звуження теми і навіть фактичні неточності в матеріалі (коли Стальського, наприклад, називають Стебельським, с. 123) породили протилежність: антитерапію. Якби авторка назвала свою книжку хоча б трохи спокійніше (наприклад, "Франко не тільки каменяр"), терапевтичні функції її були б явно відчутнішими.

Монографія "Проявлення слова" справляє цілком протилежне враження. Про що вона? Чужомовне і незрозуміле слово "дискурсія" (книга має підзаголовок "Дискурсія раннього українського модернізму") цілком закономірно мало нагадувати і водночас відрізнити основну тему дослідження від модного сьогодні слова "дискурс", що, за Шевельовим і Костецьким, могло б означати щось таке, як "балак". Ця книга не про "готовий" модерністський дискурс, як скажімо, у Соломії Павличко (див. нижче), а про те, як такий дискурс формується. Метою дослідження було не демонструвати подібність чи неподібність раннього українського модернізму до європейських ідейно-образних структур, а окреслити і проаналізувати глобальний перелом у стосунках мови, мислення і буття, який відбувся в українській літературі на межі XIX—XX ст. Термін "дискурсія", запозичений у Мішеля Фуко, привабив авторку передусім тим, що з його допомогою французький філософ окреслював перехід від класичної до модерної картини світу. Під "дискур-сією" слід розуміти передусім тип зв'язку між мовою, реальністю і суб'єктом, тобто носієм свідомості. Класична (немодерна) структура повідомлення трималася на послідовній відповідності слова і предмета (слово = образ речі); така відповідність забезпечувалася тим, що сама реальність була "вже помисленою", опосередкованою через уявлення. Така структура недвозначно асоціюється з реалізмом і раціоналізмом, коли т. зв. реальність виступала лише підтвердженням певної, наперед сформульованої картини світу. Одне слово, класична дискурсія стягувалася навколо імені (називання, іменування). В модернізмі вона стає аналітикою минущого людського буття, змінюється на екзистенційно-онтологічну парадигму. Модерна дискурсія прикметна тим, що між словом та іменем вклинюється сам носій мови, його бажання, його тіло, а також мова як така, історія, культура. Мова перетворюється у самодостатній об'єкт — вона говорить сама про себе, а не про реальність. Мова так само перестає бути "розумною правдою", яку можна раціонально-позитивістськи зміряти законами раціо або буденного життя. Буття мови стає буттям суб'єкта, оскільки позначає його минущість, його екзистенціювання як істоти тілесної, бажаючої, історичної і смертної.